Поділ та кооперація праці, нормування й оплата праці в АПК

Соціальна межа поділу праці визначається мінімально необхідним різноманітністю виконуваних функцій, що забезпечує змістовність і привабливість праці. Працівник повинен не тільки бачити результати своєї праці, але й отримувати від нього певне моральне задоволення. Праця, що представляє собою набір найпростіших рухів і дій, знижує інтерес до нього. Він позбавлений творчості, не сприяє зростанню і кваліфікації працівників.[8]

Економічні, психофізіологічні  та соціальні межі поділу праці значною мірою можна регулювати в кожному сільськогосподарському трудовому колективі. Такі можливості надає Конституція та трудове законодавство України. Зокрема, відповідно до законів України «Про зайнятість населення», «Про охорону праці», «Кодекс законів про працю», «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» та ін. всі громадяни України мають право вільно обирати види діяльності(які не заборонені законодавством), а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей і професійної підготовки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Кооперація праці та її форми.

Поділ праці на виробництві нерозривно пов'язаний з ЇЇ кооперацією, тобто встановленням певних співвідношень і взаємодії між видами праці. Без цього виробництво неможливе.

Термін «кооперація» походить від латинського слова, що означає співробітництво. В широкому розумінні кооперація – добровільне об’єднання людей, які внесли матеріальні засоби або кошти (пай) для спільної господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Прикладом такої кооперації є колективні сільськогосподарські підприємства, споживча кооперація, численні різнопрофільні кооперативи на селі і у містах та ін.

Ось чому поняття «кооперація  праці» потрібно трактувати як форму об’єднання трудової діяльності певної кількості людей, що беруть участь у виконанні одного й того ж або різних, але пов’язаних між собою виробничих процесів.

Отже, кооперація - це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.

Ефективність  кооперації полягає в забезпеченні найраціональнішого використання робочої сили і засобів праці, безперервності виробничих процесів, ритмічного виконання робіт, підвищення продуктивності праці, а також у встановленні раціональних соціально-трудових взаємовідносин між учасниками виробництва та узгодженні їхніх інтересів і цілей виробництва.

Розрізняють такі взаємопов'язані форми кооперації:

• всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці 
  здійснюється між галузями економіки;
• всередині галузі, що передбачає обмін продуктами праці або спільну 
  участь низки підприємств у виробництві певної продукції;
• всередині підприємства. Здійснюється між цехами, дільницями та окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов (тип виробництва, особливості техніки і технології тощо).

Складність і значення кооперації праці безпосередньо  на виробництві зростає по мірі поглиблення  одиничного розподілу праці.

Виділяють такі види кооперації праці:

міжцехова - об’єднання праці цехів, служб підприємства для виробництва продукції;

внутрішньоцехова - передбачає об’єднання праці ділянок, служб цеху;

внутрішньодільнична - об’єднання праці всіх учасників даної ділянки виробництва, для забезпечення безперебійності виробничого процесу, передбачає об’єднання праці між бригадами;

бригадна - є різновидом внутрішньодільничної кооперації, передбачає об’єднання працівників однієї або декількох професій, які виконують одне виробниче завдання.[5]

Серед колективних  форм організації праці провідне місце посідають групові форми організації праці, зокрема, виробничі бригади.

Бригада – це організаційно-технологічне і соціально-економічне об'єднання працівників однакових або різних професій на базі відповідних виробництв. Устаткування, інструменту, оснащення, сировини і матеріалів. Для виконання виробничого завдання з випуску високоякісної продукції певної кількості з найменшими матеріальними і трудовими витратами на основі колективної матеріально заінтересованості і відповідальності. Створення бригад відбувається за наявності відповідних матеріально-технічних і організаційних передумов. Основні з них такі:

• неможливість розподілу загальної роботи між окремими виконавцями;
• необхідність забезпечення чіткої взаємодії між основними і 
  допоміжними робітниками для досягнення вищого результату праці;
• необхідність визначення обов'язків і обсягу робіт за відсутності 
  постійних робочих місць;
• наявність спільної мети та зв'язків між робітниками в процесі праці;
• взаємозамінюваність і суміщення професій в окремих робочих групах;
• можливість визначення норм і нормативів трудових матеріальних затрат на кожну з операцій. Або на кінцеву продукцію;
• можливість обліку трудових і матеріальних затрат по операціях і по кінцевій продукції;
• наявність системи планування й обліку операційної і кінцевої продукції тощо.[2]

Процес формування бригад і організації праці всередині  них передбачає: проведення попередніх розрахунків чисельності професійно-кваліфікаційного складу бригади; побудову графіків завантаження виконавців протягом робочого часу, встановлення бригадних норм виробітку, а також системи керівництва бригадою. Розробляють критерії оцінки праці, матеріального і морального стимулювання. Проектні розрахунки і рішення заносяться до паспорта бригади і враховуються під час атестації і раціоналізації виробництва і його технічного рівня розрізняють спеціалізовані і комплексні бригади.

Спеціалізовані бригади формуються із робітників однієї професії однакової або різної кваліфікації, зайнятих в однорідних технологічних процесах (механічне оброблення деталей, обслуговування потужного агрегату, конвеєрної і потокової лінії тощо).

Комплексні бригади формуються з робітників різних професій (як основних так і допоміжних), які виконують технологічно різнорідні проте взаємопов'язані роботи, що охоплюють повний цикл виготовлення деталей, вузлів, тощо. Створення таких бригад ефективніше на дільницях зі складним технологічним устаткуванням, а також в умовах поточно-конвеєрних, предметно (подетально) спеціалізованих виробництв із замкненим технологічним циклом

Кооперація  є однією з форм раціональної організації праці, яка впливає на трудові відносини працюючих і спрямована на підвищення продуктивності праці.

В Україні діють акціонерні, кооперативні, приватні, державні підприємства у всіх галузях народного господарства – сільському господарстві, промисловості, будівництві, транспорті, торгівлі тощо. Закон України «Про кооперацію» забезпечує рівноправне положення як державному, кооперативному та приватному секторам економіки.

Відповідно до згаданого  закону всі кооперативи класифікуються на такі два основних типи: виробничі (здійснюють виробництво продукції, її переробку й реалізацію; виробляють товари широкого вжитку, ремонтують техніку, видобувають корисні копалини та ін.) і обслуговуючі (задовольняють потреби своїх членів та інших громадян у торговельному, побутовому й культурному обслуговуванні та інших послугах).[1]

У сільському господарстві переважно формою виробничих кооперативів на сучасному етапі розвитку продуктивних сил є колективні сільськогосподарські підприємства як добровільні самостійні об’єднання громадян для спільного виробництва насамперед товарної сільськогосподарської продукції. Але поряд із виробничими функціями Законом України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» їм надається право здійснювати й інші види діяльності, не заборонені чинним законодавством України і спрямовані на задоволення інтересів членів підприємства, трудового колективу й усього населення України. Це, зокрема, переробка сільськогосподарської продукції, виготовлення промислових та інших товарів, надання послуг у сфері соціально-культурного та комунально-побутового обслуговування сільського населення.

За цими видами діяльності та в підготовці й в перепідготовці кадрів колективне сільськогосподарське підприємство має право кооперуватися  з промисловими й іншими підприємствами і установами. Отже, колективні сільськогосподарські підприємства є кооперативами комплексного типу,які вирішують виробничі та споживчі функції.

Відповідно до Закону України  «Про кооперацію» в сільській  місцевості дозволяється створювати ще й такі самостійні кооперативи:

• по виробництву і переробці сільськогосподарської продукції;
• сільськогосподарсько-промислові кооперативи;
• риболовецькі кооперативи;
• по будівництву, в тому числі житлових будинків, внутрішньогосподарських доріг та інших об об’єктів;
• постачально-збутові кооперативи;
• лісогосподарські кооперативи;
• по спільному веденню особистих підсобних господарств та наданню інших послуг;
• по прокату тракторів, інших складних сільськогосподарських машин, автомобілів та інших видів техніки;
• з виробничо-технічного, агрохімічного та інших видів технічного обслуговування.

В організації і діяльності будь-якого згаданого кооперативу мають право брати участь не тільки працівники сільського господарства, а й інші громадяни, які проживають у сільській місцевості, селищах міського типу і містах.

Слід зазначити, що економічна наука класифікує кооперацію праці також на просту й складну.

Проста  кооперація праці являє собою процес об’єднання діяльності групи працівників з метою виконання одноманітної роботи. Характерні ознаки простої кооперації – використання ручної, недостатньо спеціалізованої праці.

Тому найбільш широко вона застосовується під час виконання  сільськогосподарських та будь-яких інших робіт низького рівня механізації трудових процесів.

Складна кооперація праці ґрунтується на поділі (спеціалізації) праці групи робітників, які одночасно виконують єдиний виробничий процес. На принципах складної кооперації праці створюються трудові відносини працюючих в різних галузях тваринництва, ремонтних майстернях, будівництві та ін.

Складна кооперація – це (порівняно з простою) більш високий  рівень організації використання праці, де внаслідок поглиблення спеціалізації забезпечується і вища її ефективність. В умовах сучасного сільськогосподарського виробництва ця форма кооперації є домінуючою, а її межі з прогресом науки і техніки постійно розширюються.

Проста і складна кооперація праці має певні переваги над  працею окремої особи. Перехід від застосування праці кожного окремого працівника до праці кооперативної – це не тільки суто кількісне перетворення. Адже в умовах кооперації діє закон переходу кількісних змін в якісні: виникає невимушене змагання в процесі праці, що обумовлює вищу її продуктивність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4. Актуальність кооперації праці

в сільському господарстві

Особливо важливу роль кооперація праці відіграє в сільському господарстві. Адже в цій галузі, як відомо, терміни виконання багатьох агротехнічних прийомів вирішальним чином визначають кінцевий результат - кількість продукції, якість та рентабельність її виробництва. Наприклад, формування необхідної густоти рослин цукрових буряків, соняшнику,овочевих та інших сільськогосподарських культур з відхиленням від оптимальних агротехнічних строків в подальшому неможливо компенсувати ніякими додатковими агрозаходами і в таких випадках зменшення врожаю і зниження якості продукції неминучі. Адже тривалість згаданих та інших робіт у сільському господарстві наперед визначається агробіологічними особливостями рослин. Тому одна з важливих функцій аграрних трудових колективів – забезпечити формування густоти насаджень в терміни (якими б короткими вони не були), зумовлені біологією та фізіологією рослинного організму. Фактор часу такий же лімітуючий і під час виконання багатьох інших робіт – сівби, підживлення, захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів, зрошення посівів, збирання врожаю та ін.

У всіх випадках кооперація праці – це важлива складова трудових відносин, яка, зокрема, дає змогу успішно подолати обмеженні строки виконання багатьох сільськогосподарських робіт.

Докорінні аграрні перетворення, що супроводжують ринкову трансформацію  аграрного сектора національної економіки, спрямовані на підвищення його результативності, ефективності та конкурентоспроможності. В цьому контексті стратегічно  важливим завданням є формування ринково орієнтованої організаційної структури сільського господарства, що стало можливим в умовах становлення  інституту приватної власності, плюралізму організаційно-правових форм підприємств, розвитку аграрного підприємництва.

Однак в ситуації, коли ще значна частина  сільськогосподарських формувань  знаходиться в процесі кардинальних змін відносин власності, організації  виробництва, системи управління тощо, принципово важливо зберегти існуючі  майнові комплекси, виробничу та соціальну інфраструктури, сівозміни, кваліфіковані кадри тощо. За таких  умов організаційно-правовою формою підприємства, що, з одного боку, зберігає переваги великомасштабного виробництва, а  з іншого, – є адекватною завданням  ринкової трансформації, виступають сільськогосподарські виробничі кооперативи. Це визначає їх безперечне право на існування  і доцільність поширення в  сільському господарстві в умовах перехідної економіки.