Зайнятість населення та ринок робочої сили

На третьому етапі розвитку ринку робочої сили України (1994–1996 рр.) було відновлено міжгалузеві співвідношення заробітної плати. Проводилось стримування необґрунтованого зростання заробітної плати, не пов'язаного із відповідним підвищенням рівня виробництва.

На четвертому етапі розвитку ринку робочої сили, що почався в 1997 році і триває до сьогодні, основними завданнями, на думку Ярошенко Г.В. [21, c. 21], є: боротьба з бідністю та формування середнього класу, наближення національного законодавства до європейських стандартів, переорієнтація соціальної політики на сім'ю [7, c. 311-313].

На сучасному етапі зміна суспільного життя у процесі ринкових перетворень в Україні супроводжується складними і суперечливими явищами, тривалими та гострими проблемами в економічній та соціальній сферах. Глибока і затяжна   економічна криза зумовила спад виробництва, що привело до вивільнення значної кількості робочої сили у промисловості, сільському господарстві та будівництві. Нестача вільних коштів і незначні іноземні інвестиції не дозволяють створити достатню кількість нових робочих місць, що породило таке явище, як масове безробіття українців.

Сучасна політика зайнятості в Україні включає систему заходів, спрямованих на регулювання ринку робочої сили та підвищення якісного рівня трудових ресурсів: створення системи професійного навчання та працевлаштування, збір і поширення інформації про стан попиту і пропозиції на ринку робочої сили, створення фондів страхування на випадок безробіття, розвиток системи соціального забезпечення. Сучасний механізм державного впливу на ринок робочої сили проявляється у розвитку нових форм зайнятості, стимулюванні росту заробітної плати разом із створенням умов для активації політики інвестування та зростання зайнятості, збільшення віку виходу на пенсію та збільшення терміну отримання освіти як до початку, так і в періоді трудової активності [14].

Протягом останніх п’яти років в Україні знижувалась реальна заробітна плата при порівняно повільному темпі зростання ВВП, збільшувалась кількість економічно активного населення та зменшувалась кількість безробітних, як це видно з табл. 2 [9-13]. За останні 9 місяців 2011 року чисельність зайнятого населення, у порівнянні з відповідним періодом 2010 року, збільшилась на 24,9 тис. осіб та становила 20,4 млн. осіб. Рівень зайнятості населення в середньому по Україні зріс з 58,9% до 59,2%.

Чисельність безробітних зменшилась на 56,7 тис. осіб і в середньому за останні 9 місяців 2011 року склала 1,7 млн. осіб. Рівень безробіття населення, визначений за методологією Міжнародної організації праці (МОП), знизився з 8,0% до 7,8 % економічно активного населення.

Поліпшенню ситуації щодо зростання зайнятості та скорочення безробіття сприяло збільшення обсягів та підвищення ефективності соціальних послуг, які надаються населенню та роботодавцям державною службою зайнятості, у тому числі за допомогою новітніх інформаційних технологій (застосування системи SMS-повідомлень для підбору підходящої роботи; запровадження Інтернет-послуг для розміщення власноруч резюме шукачами роботи та вакансій роботодавцями; розміщення в школах по всій країні мережі профорієнтаційних терміналів, які централізовано керуються з центрального серверу тощо).

Таблиця 2

Економічна активність населення України в період з 2007 по 2011 рр.

Протягом 2011 року в Україні роботодавці зареєстрували у службі зайнятості 1226,5 тис. вакансій, з яких 61,6% були укомплектовані. Укомплектування вакансій ускладнюється через невідповідність професійно-кваліфікаційного рівня безробітних вимогам роботодавців; транспортну недоступність певної кількості робочих місць, особливо в сільській місцевості; ускладнення можливості регіонального перерозподілу робочої сили через високу вартість житла; низький розмір запропонованої заробітної плати (майже у третині вакансій розмір запропонованої заробітної плати був нижчим за прожитковий мінімум, запропонована заробітна плата вища за середню по відповідному регіону пропонувалась лише у 4,7% вакансій).

Державна служба зайнятості України здійснює працевлаштування безробітних громадян шляхом надання дотацій роботодавцям за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Така форма роботи активно використовується перш за все для працевлаштування осіб, які не конкурентоздатні на ринку робочої сили – жінок з маленькими дітьми, громадян перед пенсійного віку, інвалідів, а також випускників закладів без досвіду роботи. Протягом 2011 року за рахунок надання дотацій працевлаштувалися 35,4 тис. осіб.

З метою підтримки малого бізнесу в країні передбачено фінансування виплати допомоги по безробіттю одноразово для організації підприємницької діяльності. Особливо важливе значення така робота має для мешканців сільських регіонів, оскільки сприяє розвитку інфраструктури, а також сфери побутових послуг та сільськогосподарського виробництва. У 2011 році таку допомогу отримали 17 тис. безробітних українців.

Для забезпечення відповідності професійно-кваліфікаційного рівня громадян, що шукають роботу, вимогам роботодавців, державна служба зайнятості України організовує професійне навчання безробітних. Перелік професій, за якими проходять навчання, постійно розширюється і на даний час складає понад 300 професій та спеціальностей. У 2011 році до професійного навчання за направленням служби зайнятості було залучено 215,6 тис. безробітних громадян, що на 6,1% більше, ніж у 2010 році. При цьому рівень охоплення профнавчанням зріс з 14,7% до 15,4% [9-13].

Ще однією важливою проблемою українського ринку робочої сили є трудова міграція за кордон. За різними підрахунками кількість українських мігрантів за кордоном оцінюється від 2-3 мільйонів і до близько 10 млн. осіб.

Більша частина наших мігрантів є сезонними, і через це досить проблематично підрахувати скільки людей працюють за кордоном.

Серед основних причин трудової міграції за кордон можна виділити наступні: низькооплачувана робота в Україні, відсутність можливості реалізації свого трудового потенціалу, прагнення заробити капітал на заснування власної справи, забезпечення навчання та здобуття високоякісної освіти своїх дітей та багато інших.

Явище трудової міграції є цілком нормальним процесом в умовах глобалізації і поглиблення міжнародної інтеграції, але в Україні воно за своїми масштабами дещо виходить за межі. Тому державна політика повинна бути спрямована на покращення добробуту українців, щоб знизити занадто інтенсивні міграційні процеси. Але зупиняти чи обмежувати українську трудову міграцію не потрібно, оскільки в сучасному глобалізованому світі відбуваються взаємопов’язані процеси: як українці виїжджають за кордон, так і представники інших національностей прибувають в Україну. Більш логічним і необхідним є підтримка та направлення головних результатів міграції (досвід мігрантів, грошові перекази) в сторону України, що дозволить прискорити її соціально-економічний розвиток [4, с. 3-4].

Накопичений досвід формування ринку робочої сили в Україні, а також осмислення теоретичних моделей, які вже реалізовані в країнах із розвиненою ринковою економікою, свідчать, що доцільнішою для умов України є модель регулювання, яка адекватна соціально-ринковій організації, оскільки саме вона поєднує принцип ринкової свободи господарювання (тобто збереження власної мотивації до праці та механізму саморегуляції виробництва) із принципом соціального вирівнювання (тобто забезпечення рівних стартових умов, життєвих шансів для кожного) [23, с. 66-68].

 Тобто, на даному етапі розвитку ринку робочої сили України необхідним є:

• по-перше, збільшення масштабу пропозиції робочої сили (забезпечення розширеного відтворення населення та збільшення тривалості його трудового періоду, регулювання міграційних процесів);
• по-друге, підвищення якості пропозиції робочої сили (всебічний розвиток професійних знань, вмінь та навичок населення, інтелектуальних, духовних та фізичних його здібностей);
• по-третє, оптимізація структури пропозиції робочої сили відповідно до прогнозів розвитку сукупного попиту на неї (формування ринку професій відповідно до оцінки та прогнозу потреби в робочих місцях в економіці країни, визначення і стимулювання створення нових та збереження існуючих високопродуктивних робочих місць відповідно до територіальних та галузевих пріоритетів, підвищення професійної та регіональної мобільності праці).

При цьому перспективні та щорічні програми зайнятості населення України, що розробляються на національному та регіональному рівнях, доцільно було б розширити, трансформувати в програми розвитку ринку робочої сили України та її регіонів, що не тільки включали б аналіз та план діяльності центрів зайнятості щодо надання соціальних послуг, а були комплексними програмами розвитку ринку робочої сили, включаючи формування потенційного та фактичного рівня сукупної пропозиції, формування ефективного попиту на працю відповідно до пріоритетних сфер розвитку країни та її регіонів та регулювання ціни на ринку робочої сили [7, c. 317-321].

ВИСНОВКИ

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості. Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення – найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість. Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують: характер діяльності, соціальну належність, галузеву належність, територіальну належність, рівень урбанізації, професійно-кваліфікаційний рівень, статеву належність, віковий рівень, вид власності.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день. Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Ринок робочої сили – це система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок робочої сили є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливість ринку робочої сили полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу обігу товару “робоча сила”, а й сферу виробництва, де найманий працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку будь-якої держави.

Для виникнення, формування та функціонування ринку робочої сили необхідні певні умови. Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування цього ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівників, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього недостатньо, оскільки, з економічного погляду, власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для одержання засобу існування, або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

Основними економічними важелями механізму ринку робочих ресурсів є попит, пропозиція і ціна робочої сили (заробітна плата). Індивідуальний попит на робочу силу, тобто попит окремого роботодавця (фірми), визначають: попит на продукцію фірми; стан виробництва (особливості технології, розміри й ефективність капіталу, методи організації виробництва та праці); якість праці (освіта, професіоналізм, продуктивність тощо). Ринковий попит на робочу силу – це загальний попит на неї з боку всіх фірм, представлених на ринку.

Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням її статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін. Основним матеріальним стимулом виступає заробітна плата: чим вище її рівень для окремих працівників, тим більше працівників пропонують свій труд і тим більше вони бажають працювати, але також все більшого значення набувають негрошові аспекти.