Роздержавлення і приватизація як шлях перебудови відносин власності

Приватизація в Україні  покликана вирішити завдання стосовно об'єктів та суб'єктів привласнення, а також його способів. Ключові  юридичні категорії суб'єкта й об'єкта власності переходять таким чином  у категорії матеріально-речових  і особистих, суб’єктивних чинників виробництва, а неодмінна юридична вимога – умови здійснення права  власності – у категорію господарського механізму реалізації власності.

По-перше в процесі  реформування важливим є не тільки законодавчо установити перелік  об'єктів, що підлягають приватизації, а й поглянути на них як на матеріально-речові чинники виробництва в руках  майбутнього власника: чи можливий на виробничій базі, що приватизується, випуск сучасної конкурентоспроможної продукції, який технічний рівень устаткування, якій ступінь зносу основних фондів. По-друге, в економічному аспекті  виникає актуальне питання про  характеристику власника, до рук якого  переходить майно. По-третє, існуючий господарський  механізм повинен створювати загальні сприятливі умови для реалізації новими власниками свого права власності. Тут виникають питання стосовно механізму реалізації суб’єктом  свого права власності; умов ціноутворення, оподаткування, формування і розподілу  доходів, надання кредитів, регулюючої функції держави щодо підтримки макроекономічної стабільності, проведення сприятливої для вітчизняного виробника валютної і зовнішньоекономічної політики, надання цільової підтримки підприємствам у реалізації державних програм.

Також, додатково в умовах переходу України до ринкової економіки  проблеми відносин власності – “наріжного”  елемента економічного розвитку суспільства, - набувають особливої значимості. Формування цивілізованої ринкової економіки в Україні не можливо  без радикальних змін існуючих відносин власності, які здійснюються шляхом трансформації державної власності, приватизації і створення різноманітних  рівноправних форм власності. Пріоритетне  завдання цих перетворень – створення  сильнодіючого мотиваційного механізму  економічної діяльності і підвищення ефективності суспільного виробництва. Це повинно реанімувати потужні  імпульси, які закладені в інтересах  людей, і які фундаментальним  чином пов’язані із реформуванням  відносин власності. Важливо, щоб ці інтереси торкалися не лише форм господарювання, або отримання поточних доходів, а й мали відтворювальний характер, діяли на перспективу.

З’ясовуючи економічний  зміст власності, визначаючи її джерела, передумови виникнення та функціонування, слід визначити, що суть власності, незалежно  від її об’єктів (засоби виробництва, робоча сила, предмети споживання тощо) єдина. Виробництво є джерелом власності, а її основою – праця. Але перш ніж виробляти, необхідно мати умови  виробництва, за якими стоять їх власники. Власність визначається як приналежність, тобто економічно обумовлене і визначене  суспільством безпосереднє розпорядження (верховне розпорядження) об’єктивними умовами, відтворення як своїми. Власність  характеризує систему відносин між  людьми щодо привласнення об’єктивних  умов відтворення.

Дослідження еволюції відносин власності  по лінії обособлення – усуспільнення, роздільності і сумісності в країнах з ринковою економікою висвітлює такий ланцюжок її історичних перетворень (рис. 1).

Рис. 1 Напрямки трансформації відносин власності у країнах з ринковою економікою

Дослідження революційної форми  трансформації відносин власності  у пост – соціалістичних країнах (не ринкового типу) свідчать про  діаметрально – протилежні перетворення. Результатом революційних перетворень  власності в країнах, що стали  на шлях державного соціалізму, стало  насильницьке одержавлення суспільного  життя, яке в економічній галузі означало уніфікацію соціально –  економічних і господарських  форм, заміну економічного ринкового  способу обміну централізованим  розподілом, створення адміністративно  – командної системи управління. Довгий час в економічній літературі цих років циркулював недоторканий набір апріорних стверджень:

• суспільна власність ототожнювалась з соціалістичною;
• соціалістична власність виключала можливість кризових та негативних проявів в економіці;
• державна власність ототожнювалась з всенародною;
• соціалістичні власність могла існувати тільки у двох формах: державній і кооперативно – колгоспній, і іншого не було дано.

Такі уявлення не могли  не призвести до безлічі протиріч в економіці. Це, насамперед, протиріччя в особливому способі привласнення засобів виробництва. Він полягав, з одного боку, в монополізації  державним апаратом реального права  розпорядження власністю, а з  другого – юридичним закріпленням права власності для трудівників, і їх фактичною безправністю у  відношенні до засобів виробництва. Формою проявлення його стала втрата почуття хазяїна, пасивність, апатія до праці. По-друге, це протиріччя між  рівним привласненням засобів виробництва (згідно з діючою конституцією) і  нерівним привласненням матеріальних благ, продуктів праці трудовими  колективами, окремими робітниками, або  категоріями населення. Мова йде  про тіньову економіку, характер привласнення матеріальних благ суб’єктами, які наділені владою, незаконне присвоєння доходів погано працюючими підприємствами за рахунок вилучення їх у добре  працюючих (рентабельних) підприємств. По-третє, протиріччя між формами  власності і їх реальним економічним  змістом. Формально державна власність  визначалась всенародною, в дійсності  ж вона перетворилася в бюрократичну. Формально кооперативно – колгоспна  власність визначалася як колективна, а в дійсності вона перетворилася  в рудимент державної власності. Це породжувало безліч суперечностей  в економіці:

• нездібність державної власності забезпечити прогресивний розвиток суспільства;
• хронічне невиконання державних планів;
• низька ефективність виробництва;
• значне розпорошення державних капіталовкладень;
• старіння виробничого апарату та послаблення матеріально – технічної бази виробництва;
• нечутливість до технічного прогресу.

По суті кризова ситуація в суспільстві виявилась кризою економічної і політичної влади, яка опиралася на існуючі відносини  власності. Ось чому трансформація відносин власності постає початковою потребою реформування економіки України і її переходу на ринкові принципи господарювання. Характер перетворень відносин власності у пост – соціалістичних країнах має напрямки прямо протилежні у порівнянні з країнами ринкового типу. Вони відображені на рис..2.

Рис.2. Напрямки трансформації відносин власності

Одним з важливіших факторів реформування відносин власності є  демонополізація економіки країни в цілому і її окремих сфер. Економічна суть поняття “монополія” трактується  двояко: як право на володіння будь-чим, або на певну діяльність одного, обмеженої групи економічних  суб’єктів, або держави, що виступають в єдиній спілці, і як домінуюче  становище економічних суб’єктів, які самостійно чи разом з іншими суб’єктами обмежують конкуренцію  на ринку певного товару. Монополія  при цьому виступає в ролі суспільної форми процесу виробництва об’єктів,  яка виражає відносини виробництва, розподілу, обміну і споживання в  їх єдності. Основу монополізації економіки  слід вбачати в зосередженні виробничих ресурсів і випуску продукції  в руках певних груп. Зміни в  напрямках і формах концентрації, зумовлені технічними, економічними і соціальними факторами розвитку суспільства, призводять до модифікації  форм монополій, засобів і методів  придушення конкуренції, способів погодження дій.

Характерні ознаки суттєвих виявів монополії: концентрація значної  частки виробництва, що забезпечує панівне  становище в певному ринковому  сегменті; ціновий диктат (в певних межах) на займаному ринку, одержання  і привласнення монопольно високого прибутку як економічної реалізації свого тиску.

Існує двоїстий характер монополій, які, концентруючи в значних масштабах  умови для розвитку матеріального  виробництва, створюють і розвивають нові продуктивні сили, водночас, використання ними останніх передбачає одночасно  і обмеження доступу до них  інших виробників, тобто монополістом регулюється не лише власне виробництво, але і виробництво суміжних сфер.

Існує стійка залежність і  чіткий взаємозв’язок між розвитком  монополізму і реалізацією відносин власності, а власність постає передумовою  виникнення і розвитку монополізму. Зокрема, державна монополія визначається як монопольне становище держави  – власника засобів виробництва  і господарюючого суб’єкта, що володіє  політичною і економічною владою. На цій основі в сфері відносин власності одержавлення виявляється  в пригніченні форм і видів  недержавної власності, диктаті  над економікою і суспільством в  цілому, а власність окремих підприємств  і їх об’єднань виступає основою  “локального” монополізму.

Монополістичні тенденції  значною мірою обумовлюються  незбалансованістю економіки, наявністю  хронічного дефіциту, високим рівнем концентрації виробництв, нерозвиненістю інфраструктури. Тому демонополізація  економіки – важлива необхідність реформування відносин власності. Суть демонополізації відносин власності  вважається як забезпечення їх багато суб’єктності. Держава, як всевладний монополіст, має перетворитись з  єдиного суб’єкту власності в  одного з суб’єктів відносин власності, а головну мету демонополізації  в Україні слід вбачати не лише в розширенні кола власників, а створенні  умов розвитку індивідуальної і колективної  підприємницької діяльності на базі різних форм власності для забезпечення результативності господарювання.

Важливим ланцюжком трансформації  відносин власності постає роздержавлення власності і приватизація. Подолання  монополії державної власності  шляхом її роздержавлення і приватизації стало не лише умовою, але й серцевиною економічних реформ в Україні. Цей  процес принципово новий, оскільки у  світі ще не постерігалося подібного  не тільки за масштабами, але й за змістом соціально-економічного явища  – трансформації неринкової за своєю  сутністю економічної системи в  ринкову економічну систему.

Наслідком роздержавлення і  приватизації стали істотні структури  власності і в цьому розумінні  – структури національної економіки. У дореформений період, як відомо, частка державної власності в економіці  країни перевищувала 90%. У ході роздержавлення і приватизації змінили тип, вид  і форму власності понад 80 тисяч  об’єктів. За роки реформ питома вага державної власності у промисловості  скоротилася до 25,9%. Частка державних  підприємств в обсязі виробництва  галузі становила 36,4%.

       Кількість  об’єктів ЄДРПОУ за формами  власності та видами економічної  діяльності суттєво змінилася  за період з 2000р., що видно  з табл. 1. [10]

Таблиця 1

Кількість об'єктів  за формами власності та видами економічної  діяльності (на 1 квітня 2011р.)

Динаміку зміни кількості  об'єктів за організаційно-правовими  формами господарювання за період з 01.04.2010р., видно з табл. 2