Заповідна справа. Збереження біорізноманіття

Дендрологічні парки.  Територія, на якій на відкритому ґрунті культивуються деревні рослини. Насадження в дендропарку зазвичай в стилі ландшафтого парку, можуть бути самостійними або входити до складу ботанічного саду. Розміщення рослин здійснюється по систематичному, географічному, екологічному, декоративному або іншим ознакам. Створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання.

В Україні 20 таких парків, серед яких слід виділити: Асканія-Нова (Херсонська область), Бережанський, Білокриницький, Дорошівський, Заліщицький, Настасівський, Хоростківський (Тернопільська область), Березнівський (Рівненська область), Веселі Боковеньки, Кіровоградський (Кіровоградська область), Згурівський (Хмельницька  область), Краснокутський (Харківська область), Криворудський (Полтавська область), Олександрія (Київська область), Софіївка (Черкаська область), Сторожинецький (Чернівецька область), «Тростянець» (Чернігівська область). [4, c. 16]

Зоологічні парки. Територія спеціально створена людиною з будівлями і обладнанням для утримання, збереження зникаючих видів та публічного показу тварин. Зоопарк — одна з унікальних лабораторій зі збереження різноманітності тваринного світу і музей живої природи, створений людиною, має науково-просвітницьке значення. Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі. Зоологічні парки загальнодержавного значення є природоохоронними культурно-освітніми та науково-дослідними установами.

Найвідоміші в Україні: Київський, Харківський, Одеський, Миколаївський  зоопарк, Асканія-Нова, Рівненський, Ялтинський, Херсонський, Черкаський тощо.

Парки-пам'ятки садово-паркового  мистецтва. Оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Найвідоміші в Україні: Голосіївський  ліс, Парк Аскольдова могила (Київська область), Стрийський парк (Львівська  область), Парк Херсонського обласного  ліцею, Дендропарк Каховського лісгоспзагу, Парк санаторію «Гопри» (Одеська  область), Парк Скадовського будинку  відпочинку, Парк КСП «Південний», Парк КСП «Парижська комуна», Парк КСП  ім. Леніна, Парк с. Хрещенівка, тощо.

3. Заповідні території Черкаської області.

На Черкащині багато історичних та культурних об’єктів, які відображають різні етапи розвитку історії  і культури краю, життя і діяльність відомих людей, мають мистецьку і наукову цінність. Станом на 01.01.2012 р. природно-заповідна мережа Черкаської області складає 494 заповідні об’єкти, загальною площею 57346,43 га, що складає 2,9% від загальної площі території області. Для порівняння – відсотки природно-заповідних мереж у сусідніх областях складають: у Полтавській - 4,1%, Київській – 2,8%, Кіровоградській – 1,4%, Вінницькій - 1,02%. В області на державний облік узято 182 пам’ятки архітектури та містобудування (з них — 56 національного значення), 2403 пам’ятки археології (з них — 16 національного значення), 1818 пам’яток історії (з них — 4 національного значення), 358 пам’яток монументального мистецтва (з них — 1 національного значення).  До Списку історичних населених місць увійшли: Городище, Звенигородка, Золотоноша, Кам’янка, Канів, Корсунь-Шевченківський, Лисянка, Сміла, Стеблів, Тальне, Умань, Черкаси, Чигирин.

 ЧИГИРИН.  НАЦІОНАЛЬНИЙ  ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ  ЗАПОВІДНИК  „ЧИГИРИН ”

            Місто розташоване по обидва боки річки Тясьмин, за 63 км від Черкас. На території Чигирина в ХІ—ХІІІ ст. існувало давньоруське поселення. У другій половині ХІV ст. Чигирин потрапляє до складу Литовського князівства, з 1569 р. — під владу польських магнатів. З першої половини ХVІ ст. Чигирин відомий як укріплений козацький зимівник. З другої половині XVI ст. він — центр Чигиринського староства. У 1589 р. Сигізмунд ІІІ закріпив землі Чигирина за О. Вишневецьким. 1592 р. місто отримує Магдебурзьке право. З 30-х рр. XVІI ст. Чигирином заволодів рід магнатів Конецпольських. У 1638—47 рр. чигиринським сотником був Б. Хмельницький. З 1648 р. він став гетьманом Війська Запорозького. У 1648—57 рр. місто було його резиденцією і столицею гетьманської держави. У 1648—1712 рр. тут центр Чигиринського полку. Двічі турки ходили походами на Чигирин (1677 і 1678 рр.). Після знищення турками і перенесення столиці до Батурина Чигирин занепав. У середині ХVІІІ ст. були спроби відродити Чигиринську фортецю. З 1797 р., після приєднання до Російської імперії, Чигирин стає повітовим містом Київської губернії.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК „ЧИГИРИН ”.

Державний історико-культурний заповідник створений відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 07.03.1989 р. за № 77 на базі пам’яток історії  та культури м. Чигирина. Указом Президента України від 23.09.1995 р. за № 864/95 заповіднику  надано статус національного. До складу заповідника входять пам’ятки історії, археології, архітектури та містобудування, природи міста Чигирина та прилеглих  до нього сіл Суботова, Стецівки, Медведівки, урочища Холодний Яр. Місто  Чигирин засновано у першій половині XVI ст. на кордоні Польсько-Литовської держави з Диким Полем. У 1592 р., після отримання містом Магдебурзького права, розпочалося будівництво  Чигиринського замку. Найвищого  рівня розвитку Чигирин досяг  у 1648—1657 рр. як гетьманська резиденція Богдана Хмельницького. У 1657—1676 рр. Чигирин був резиденцією гетьманів  України Ю. Хмельницького, І. Виговського, П. Тетері, П. Дорошенка. Унікальним є  історико-культурний потенціал заповідника. Тут знаходяться пам’ятки різних часів: Мотронинське городище скіфського часу (VІІ—ІV ст. до н.е.), одне з найбільших у Східній Європі, поселення кінця  бронзового та раннього залізного віків чорноліської та зарубинецької культур. Багата природно-охоронна зона заповідника. Вона включає території Холодного Яру з 1000-літнім дубом “Максима Залізняка” на хуторі Буда, Атаманського парку із системою ставків та алей, а також цілюще джерело “Живун”, три криниці в с. Суботові та криницю М. Залізняка в с. Медведівці, природний ландшафт в с. Стецівка. У складі заповідника діє 5 музеїв: Б. Хмельницького та археологічний в м. Чигирині, історичний в с. Суботові, краєзнавчий — в с. Медведівці, етнографічний — в с. Стецівка. У фондах заповідника налічується більше 25 тис. одиниць зберігання. Розроблено та затверджено генеральний план розвитку заповідника. З метою дослідження та відтворення унікальної пам’ятки історії українського державотворення — гетьманської резиденції Богдана Хмельницького — відповідно до розпорядження Президента України від 3 листопада 2003 року, Кабінет Міністрів України затвердив Комплексну програму розвитку історико-архітектурного комплексу “Резиденція Богдана Хмельницького” на 2004—2010 рр.

  КАМ’ЯНКА. ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК У М. КАМ’ЯНКА

       Засноване  місто на початку XVII ст. кріпаками-втікачами  з Поділля, Київщини, Полтавщини, які селилися на кам’янистих  берегах річки Тясмин (звідси  й назва поселення). Вперше слобідка  Кам’янка згадується в історичних  документах періоду визвольної  війни українського народу 1648 —  1657 рр. Її колишній власник Житкевич  втік до Польщі, а Кам’янку 27 березня  1649 р. передано у спадкове володіння  Богдану Хмельницькому. Через  п’ять років російський цар  Олексій Михайлович жалуваною  грамотою підтвердив права Хмельницького  на неї. В часи козаччини  Кам’янка входила до складу  Чигиринського полку. За Прутським  договором 1711 р. Кам’янка підпала  під владу Польщі. Після другого  поділу Польщі (1793 р.), Кам’янка —  у складі Російської імперії  — входила до Вознесенського  намісництва, а з 1797 р. —  у складі Чигиринського повіту  Київської губернії — як центр  волості. На початку XIX ст. Кам’янка  стала одним із центрів декабристського  руху на Україні. В.Л. Давидов  віддав у розпорядження декабристів  свою кам’янську садибу. З 1823 р. він разом з С.Г. Волконським  очолює Кам’янську управу Південного  товариства декабристів. Восени 1823 р. тут відбулася нарада  Південного товариства, в якій  взяли участь П.І. Пестель, С.І.  Муравйов-Апостол, М.П. Бестужев-Рюмін  та інші відомі декабристи. Проведена  в Кам’янці нарада схвалила  ідею здійснення в Росії революційного  перевороту за участю армії  та встановлення республіканського  ладу. Протягом 1820 — 1822 рр. до Кам’янки  кілька разів приїздив російський  поет О.С. Пушкін. Вперше він  прибув сюди в листопаді 1820 р. і гостював майже 4 місяці. Тут він познайомився з родиною  Давидових. Під час перебування  у Кам’янці ним були написані  вірші “Нереїда”, “Я пережив  свої бажання”, закінчена поема  “Кавказький бранець”.

ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК У М. КАМ’ЯНКА

Створений відповідно до Постанови  Кабінету Міністрів України від 21.07.1995 р. за № 541 на базі комплексу пам’яток історії, культури та природи м. Кам’янки.

На території заповідника  розташовані чотири пам’ятки архітектури  та містобудування: флігель садиби Давидових (Зелений будиночок); водяний  млин (побудований у 1825 р. — унікальна  пам’ятка архітектури господарського призначення); парк (закладений в кінці  ХVІІІ ст.) та архітектурна прикраса цього парку — грот — також  побудований в кінці ХVІІІ ст. Крім того, до складу заповідника входять, п’ять пам’яток монументального мистецтва (пам’ятники декабристам, О.С. Пушкіну, П.І. Чайковському, стела Декабристів, пам’ятний знак при в’їзді в Кам’янку), три пам’ятки природи (Тясминський каньйон, урочище Тростянка, Пушкінська скеля). До складу заповідника входять Літературно-меморіальний музей О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського, історичний музей та картинна галерея. Експозиція Літературно-меморіального музею О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського представлена предметами, пов’язаними з життям родини Давидових. У будівлі історичного музею розміщена картинна галерея. Серед її експонатів найцікавішими є роботи заслуженого майстра народної творчості України Макара Мухи та заслуженого художника України Павла Куценка.

КАНІВ. ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК

    Місто розташоване  на правому березі Дніпра, за 64 км від Черкас. Вперше згадується  у літописі 1147 р. На початку  н.е. тут містилися ранньослов’янські  поселення зарубинецької культури. У VII—ІХ ст. були слов’янські  поселення. На території знайдено  три городища, курганний могильник  Х—ХІІ ст. З 1240 р. Канів знаходився  під владою татаро-монголів. 1362 р.  містом заволоділи литовські  феодали. Після Андрусівського  перемир’я 1667 р. Канів увійшов  до складу Польщі, за Бучацьким  договором 1672 р. — до Османської  імперії. З 1674 р. місто було  приєднане до Росії. З 1683 р.  Канів потрапив під владу Польщі. У 1775 р. місто перейшло в  особисту власність короля Станіслава  Августа, який віддав його у  1777 р. князю С. Понятовському. 1800 р. маєток був поданий Боніфатію  Фізикевичу. Відомі битви 1536 р.  — проти Литви, 1625 р. — проти  Польщі. В Каневі зберігся Георгіївський  (Успенський) собор 1144 р, тут перед  похованням стояла труна з  прахом Т. Шевченка.

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК

Новітня історія Чернечої гори розпочалася 22 травня 1861 року, коли українська земля навіки прийняла у  своє лоно тіло співця свободи і  гуманізму, пророка національного  відродження, геніального поета  і художника Тараса Шевченка. Цього  дня було виконано його заповітну  волю: знайти вічний починок НА ВКРАЇНІ  МИЛІЙ... Відразу ж перейменована  канівцями на Тарасову Гору, ця вершина  стала одним із головних національних центрів єднання українців довкола  ідеї створення Соборної Української  Держави. Найдавніший історико-культурний заповідник в Україні і перший із закладів гуманітарної сфери, удостоєних статусу національного. Створений  у серпні 1925 р. відповідно до Постанови  РНК УСРР “Про оголошення території  могили Т.Г. Шевченка державним заповідником”  з метою охорони меморіалу  Т.Г. Шевченка. Постановою Ради Міністрів  УРСР від 21.11.1989 р. за № 287 „Про створення  Шевченківського національного  заповідника в м. Каневі” заповіднику  присвоєно статус національного, що підтверджено Указом Президента України  „Про національні заклади культури”  від 11.10.1994 р. за № 587/94. Загальна площа  охоронних зон — 2500 га. У складі заповідника 8 пам‘яток культурної спадщини. Влітку 1884 р. за народні кошти на Тарасовій горі було збудовано перший народний музей Кобзаря — Тарасову світлицю, впорядковано його могилу і  встановлено монументальний чавунний пам’ятникхрест за проектом академіка  архітектури В. Сичугова. Сучасного  вигляду Шевченківський меморіал набув  влітку 1939 р. із встановленням на могилі Кобзаря бронзового пам’ятника (скульптор  М. Манізер, архітектор Є. Левінсон) і  спорудженням Літературно-меморіального музею (архітектори В. Кричевський і П. Костирко). Музейний ансамбль доповнив гранітний комплекс сходження (1977 р.) і відтворена у 1991 р. „Тарасова світлиця” — перший народний музей Тараса Шевченка.

Нині Шевченківський національний заповідник — відомий у світі  культурно-освітній, науково-дослідний  і туристичний центр, який вивчає і популяризує надбання української  національної і світової історико-культурної спадщини, творчість Кобзаря, історію  Тарасової (Чернечої) гори, здійснює на своїй території охорону пам’яток культури від доісторичних часів  до сьогодення а також природного ландшафту. Музейна колекція заповідника  нараховує понад 20 тис. унікальних пам’яток, окрасою яких є меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання  його творів, високохудожні твори  українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото- і  кіноматеріали, аудіо- та відеозаписи  знаменитих бандуристів і кобзарів. При заповіднику діє наукова  бібліотека, фонди якої сформовані із тематичної книгозбірки у 23 тис. примірників. На базі заповідника організовуються  і проводяться загальнонаціональні  та регіональні наукові конференції  за участю відомих діячів науки і  культури, міжнародні фестивалі, конкурси. Враховуючи всю значимість Тарасової  гори для формування духовності нації, розбудови державності і творення української культури, на виконання  ряду рішень Кабінету Міністрів України  та Указів Президента, в 2000 році було розпочато  широкомасштабну програму розвитку Шевченківського національного  заповідника, яка включає заходи з капітального ремонту існуючих музейних споруд з максимальним наближенням  будинку музею до первісного задуму архітекторів Василя Кричевського та Петра Костирка, реконструкції під’їзної  дороги та інженерних комунікацій, благоустрою  території нижнього парку.

КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ. КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК

   Місто розташоване на північному сході області на р. Рось, за 76 км від Черкас. Корсунь-Шевченківський заснований князем Ярославом Мудрим 1032 р. для захисту південних кордонів Київської Русі від набігів тюркських кочівників. Входив до Пороської оборонної лінії. Вперше в письмових джерелах місто згадується в 1169 р. З 1195 по 40-і рр. ХІІІ ст. Корсунь — центр удільного князівства, яким правили представники роду Мономаховичів. У 40-х рр. ХІІІ ст. місто було зруйноване монголо-татарами. У 60-ті рр. XIV ст. Корсунь увійшов до складу Великого князівства Литовського, з 1569 р. — до Польського королівства, складової частини Речі Посполитої. 1580 р. князі Олександр та Михайло Вишневецькі одержали привілей польського короля Стефана Баторія на відновлення та володіння містом. 1585 р. місту було надано Магдебурзьке право та утворено Корсунське староство. У роки Національно-визвольної війни місто не раз було зруйноване. З 1778 р. Корсунське староство стало власністю польського князя С. Понятовського. У 1799 р. Корсунь перейшов у власність князя П.В. Лопухіна. З 1846 р. місто входило до Канівського повіту Київської губернії.