Заповідна справа. Збереження біорізноманіття

МІНІСТЕРСТВО  АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА  УКРАЇНИ УМАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ САДІВНИЦТВА

Інженерно-технологічний  факультет

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

Заповідна справа. Збереження біорізноманіття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала

студентка 41  – Т групи

Замулянець Ольга

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Умань 2013

План

      ВСТУП

1. Заповідна справа: мета, задача, завдання.
2. Класифікація територій природно-заповідного фонду України.
3. Заповідні території Черкаської області.

ВИСНОВОК

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Бурхливий розвиток промисловості  та сільськогосподарського виробництва, інтенсивне будівництво, розширення мережі шляхів, сполучення, осушення болотних масивів та річкових долин, розорення  всіх придатних для сільськогосподарського обробітку земель, зменшення лісових  площ – все це призводить до значних  змін природних комплексів, впливає  на екологічну рівновагу, видовий склад  фауни та флори довкілля.

Процес видозмін природних  комплексів триває, зміна екосистем  набуває дедалі більших масштабів. Вже зараз необхідно вжити  заходів щодо збереження унікальних ландшафтів, рідкісних та зникаючих  видів рослин і тварин, усього генофонду  рослинного і тваринного світу.

Охорону екосистем, включаючи  всі їхні живі компоненти, покликані  здійснювати так звані охоронні території. За даними Дж. Рауні, на 1992 рік  у світі під охороною різного  виду знаходиться приблизно 5% площі  суходолу. У ХХ ст. передбачається довести  цю величину до 10-12%, тобто подвоїти. Це не просте завдання, оскільки вирішення  потребує вилучення з використання частини земель сільськогосподарського та лісового фонду. Чітка класифікація категорій охоронних природних  об‘єктів відсутня. Так у Канаді під національним парком розуміють  територію, що достатньо велика для  підтримання цілих екосистем, там  заборонений рух будь-яких видів  транспорту і зони повністю закриті  для відвідувачів. А у Великобританії національний парк визначають як ландшафт, що охороняється і виділяється своєю  красою та стає охороні об‘єкти  природи або історичні архітектурні пам‘ятки; він вільний для відвідування населенням і частково використовується для сільськогосподарських потреб.

Розподіл за категоріями  охорони природних об‘єктів та територій  розроблений у Законі України  про природно-заповідний фонд. Ці об‘єкти  розділюються на природні біосферні  заповідники, національні природні парки, заказники, заповідні урочища, пам‘ятки природи та ін.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу  навколишнього природного середовища.

Правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду, відтворення  його природних комплексів та об'єктів  визначає Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р., в  якому знайшли закріплення форми  власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду України, цілі його використання, права громадян з означених питань.

Території природних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є  власністю народу. України. Регіональні  ландшафтні парки, заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища, ботанічні  сади, дендрологічні, зоологічні парки  та парки-пам'ятники садово-паркового  мистецтва можуть перебувати як у  власності народу, так і в інших  формах власності, передбачених законодавством України.

Території та об'єкти природно-заповідного  фонду можуть використовуватися  в природоохоронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та інших  рекреаційних цілях; для потреб моніторингу  навколишнього природного середовища.

Режим територій та об'єктів  природно-заповідного фонду —  це сукупність науково обґрунтованих  екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення  цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок  охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.

1. Заповідна справа: мета, задача, завдання.

Курс "Заповідна справа" ставить своєю метою ознайомити з основними природними комплексами  і аренами як основними об’єктами  заповідування, де, за словами В.В.Докучаєва, "...ми спостерігаємо найтісніші взаємозв’язки  і повну співдружність світу  органічного і світу неорганічного".

Заповідна справа – це теорія і практика організації, функціонування і збереження заповідних територій  різних рангів і категорій; це система  управління біоценозами на користь  природи і людства. Останнє розуміється  не вузько, не тільки як одержання господарської  продукції, сировини та іншої користі. Тут усе повинно бути розраховане  на необхідність підтримки екологічної  рівноваги, збереження краси і різноманіття ландшафтів, рослинного і тваринного світу. [1, c. 23]

Заповідна справа і заповідні  території – це покаяння людини перед живою і неживою природою, яка спочатку діяла за принципом "там побачимо", а нині розкаюється  за свої діяння, спрямовані на погіршення життя всього живого на планеті Земля. Індустріальний прогрес одночасно  з матеріальними благами і  прагненням до комфорту приносить усе  зростаюче забруднення довкілля, руйнування природних комплексів, виснаження природних ресурсів.

Близька до критичної і  загальна екологічна ситуація в Україні. На значних територіях республіки (Чорнобильська  зона, узбережжя Азовського моря, деякі  райони Донбасу і Кривбасу тощо) вона близька до катастрофічної. У  багатьох регіонах перейдений поріг  можливостей реалізації властивості  самозахисту природи, порушена динамічна  рівновага в природі. Заповідна  справа є базою для природоохоронної діяльності людини, її теоретичних  і практичних розробок, спрямованих  на оптимізацію відносин людського  суспільства і природи. Чим більше людина освоює поверхню нашої планети, тим більше зростає роль заповідників. Їх наукові, природоохоронні, освітницькі, просвітницькі, рекреаційні задачі нині значно ширші, ніж уявлялися  раніше. Заповідна справа має планетарний  характер і несе в собі суть збереження генетичної інформації біотичної природи, наукову й освітню базу, а також  виховну, світоглядну.

Задача заповідного режиму, заповідування полягає в забезпеченні Природі спокою, збереження для неї  умов розвитку за власними законами, без  втручання людини. Стратегія заповідування  полягає головним чином у наступному: заборона або обмеження діяльності людини на певних територіях; удосконалення  системи раціонального природокористування; раціональне використання ресурсів, які поновлюються (біологічні, водні), та тих, що не поновлюються (мінеральні ресурси); боротьба з забрудненням тощо.[1, c. 25]

Цивілізована людина не бажає  пристосовуватися до природного навколишнього  середовища, вона прагне пристосувати його до себе і для себе, прагне до зростання комфорту побуту та всіх форм діяльності через індустріалізацію і часто це робить через руйнування природи. Тому чи не є людина найжорстокішою сучасною руйнівною силою природи? Чи не є людина вираженням закону діалектики "заперечення заперечення"? Чи не породжена людина природою, щоб  заперечити природу на планеті Земля? Нині в науці існує і таке песимістичне філософське осмислення місця і  значення людини в природі.

Задача заповідної справи полягає і в тому, щоб зберегти можливість спілкування людини з  природою. Людина постійно має потребу  такого спілкування, особливо з первозданною природою, і в результаті може створювати такі високі і величні зразки садово-паркового  мистецтва, історико-археологічні заповідники, пам’ятники природи. Винятковою є важливість такого спілкування для формування особистості, духовності, здоров’я, культури людини взагалі та еколога як фахівця  зокрема. Заповідні території служать  банками генетичної інформації природи, матеріальною базою її рекреації; особливими науковими лабораторіями, музеями  природи, її еталонами; а садово-паркові  території вказують, на що здатен геній  людини в раціональному використанні, удосконаленні і навіть перетворенні ландшафтів природи. Сприйняття заповідної справи вимагає певного рівня знань біології, геології, екології, антропології, палеонтології, історії побуту і соціальної культури, архітектури, урбанізації суспільного життя людини. Заповідна справа базується на теоретичних і практичних досягненнях цих наук і тому має з ними міждисциплінарні зв’язки; окрім того, заповідна справа пов’язана і з рядом технологічних (прикладних) наук.

Завдання сучасної людини полягає в забезпеченні умов подовження життя первозданної природи, її унікальних об’єктів і ландшафтів, відродженні  і створеннінових парків-пам’ятників, збереженні їх документованості як важливого  досвіду створення, так і нинішнього стану. Необхідно чітко усвідомлювати  те, що людина є могутнім фактором впливу на природу, зокрема на ландшафти, рослинний  і тваринний світ (безпосередньо  впливає на них або шляхом зміни  чи навіть руйнування середовища їх життя).

Суть заповідної справи полягає  в тому, щоб надати знання про  роль і місце заповідних територій, про історію і стан заповідної справи в Україні й у світі; про закони заповідування і охорону  заповідних територій; про природоохоронне, наукове і виховне значення Червоних книг; про проблеми збереження флори  і фауни. Заповідна справа ставить  перед собою задачу виробити вміння ефективно використовувати матеріали  заповідних територій різного рангу  і категорій для наукового  аналізу екологічних умов регіонів і прогнозування та моделювання  екологічних ситуацій; для використання матеріалів заповідників та самі заповідні  території для здійснення екологічної  освіти та екологічного виховання населення, для природоохоронної діяльності.

Природно-заповідний фонд України (ПЗФ) – це ділянки суходолу і  водного простору, природні комплекси  яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність. Він охороняється як національне надбання, щодо якого  встановлюється особливий режим  охорони, відтворення і використання з метою збереження природної  різноманітності ландшафтів, генофонду  рослинного і тваринного світу, підтримання  загального екологічного балансу. Розвиток заповідної справи є одним з найважливіших  пріоритетів довгострокової державної  політики України. [1, c. 28]

3а роки незалежності  площа природно-заповідного фонду  України зросла більш ніж удвічі. Сьогодні до його складу входять  понад 7200 територій та об’єктів  загальною площею 2,8 млн га, що  становить 4,% території держави.  Це, зокрема, 17 природних та 4 біосферних  заповідника, 19 національних природних  парків, 45 регіональних ландшафтних  парків, 3078 пам'яток природи, 2729 заказників, 616 ботанічних, зоологічних садів,  дендропарків та парків-пам'яток  садово-паркового мистецтва, 793 заповідних  урочища. Незважаючи на це, площа  природно-заповідного фонду в  Україні є недостатньою і залишаться  значно меншою, ніж у більшості  країн Європи, де середній відсоток  заповідності становить 15%.

Спеціально уповноваженим  органом державного управління в  галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є  Міністерство охорони навколишнього  природного середовища України. Для  забезпечення державного управління природно-заповідним фондом в його системі у 1995 році було створено Головне управління національних природних парків і заповідної справи, яке у 2001 році було реорганізоване в  урядовий орган - Державну службу заповідної справи.

Нині з 40 установ природно-заповідного  фонду загальнодержавного значення (біосферні та природні заповідники, національні природні парки) 19 підпорядковані Мінприроди, інші - органам виконавчої влади, вищим навчальним закладам, державним  науковим організаціям (Міносвіти, Держкомлісгосп, Держуправсправами, НАН України, УААН, КНУ ім. Тараса Шевченка). У більшості  з них заповідна справа не є  пріоритетним напрямом діяльності. Тому Мінприроди сьогодні працює над створенням цілісної державної системи управління природно-заповідним фондом, для чого необхідно підпорядкувати всі установи єдиному природоохоронному відомству.

На сучасному етапі  розвитку України є нагальна потреба  затвердити комплекс заходів щодо забезпечення належних умов для реалізації єдиної державної політики у сфері розвитку заповідної справи. З цією метою  Мінприроди було забезпечено розроблення, а Кабінетом Міністрів України  схвалено та направлено на розгляд  до Верховної Ради України  проект закону України «Про затвердження Загальнодержавної  цільової екологічної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року».  Прийняття цієї програми дасть змогу  поліпшити умови розвитку заповідної справи в Україні, вдосконалити управління заповідними об’єктами, підвищити  їх матеріально-технічну базу, довести  площу природно-заповідного фонду  до 10,4 відсотка загальної площі держави, прискорити формування національної екологічної  мережі як складової Пан'європейської екологічної мережі. Велику увагу Мінприроди приділяє підтримці та розвитку існуючих природно-заповідних об’єктів, резервуванню цінних для заповідання територій.

Основним джерелом правового  регулювання природних заповідників України є Закон України «Про природно-заповідний фонд України», який був прийнятий 16 червня 1992 року. Цей  Закон  визначає  правові  основи  організації,  охорони, ефективного  використання  природно-заповідного  фонду    України, відтворення  його природних комплексів та об'єктів.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки  суші  і  водного простору,  природні  комплекси  та  об'єкти  яких  мають  особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу  цінність і  виділені   з   метою   збереження   природної   різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного  світу,  підтримання загального   екологічного   балансу   та   забезпечення   фонового моніторингу  навколишнього природного середовища.

У зв'язку з цим  законодавством  України  природно-заповідний фонд   охороняється   як   національне   надбання,   щодо    якого  встановлюється   особливий   режим    охорони,    відтворення    і використання. Україна  розглядає  цей  фонд  як  складову  частину  світової системи природних територій  та об'єктів,  що  перебувають під  особливою охороною.