Основные пробдемы розвития природных заповедников в Украине

Як і в «старі»  часи, доручення Президента України, Верховної Ради та уряду з цього  питання торкаються стадії погодження відповідних рішень. У нинішній ситуації, в останні роки, вирішення цієї проблеми стає дедалі складнішим. [3]

Вищезазначеним проектом Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року передбачається майбутній розвиток моделі інтегрованого управління, що буде здійснюватися через створення системи територіальних підрозділів державного управління заповідною справою у складі Державної служби заповідної справи Мінприроди. [34]

Та на практиці крім невиконання  указів Президента та постанов Кабінету Міністрів, можна спостерігати як у 2000 р. Державне управління справами Президента (сумнозвісна ДУСя) «ласує»  смачними заповідними шматками – Кримським природним заповідником.  Таємним рішенням (відповідно до Указу Президента та Розпорядження Кабінету Міністрів України) ця установа була передана у підпорядкування цього державного управління. З цього часу на території заповідника фактично було призупинено дію природоохоронних законів України («Про природно-заповідний фонд України», «Про рослинний фонд», «Про тваринний світ», тощо). Кримський природний заповідник став закритим для роботи вчених з дослідження природних комплексів, розвитку рекреації, міжнародного туризму тощо, а це прямо суперечить одному з завдань створення природного заповідника. Це є одним із багатьох прикладів недбалого та нерозумного управління, що здійснюється неосвіченими в цій галузі людьми. Звідси витікає нова проблема – досвідчені кадри. [4]

Вищезазначеним проектом Загальнодержавної програми передбачено відкриття навчальної та наукової спеціальностей «заповідна справа», запровадження якої дасть змогу розпочати підготовку і перепідготовку фахівців у цій галузі. Для введення у провідних ВНЗ такої спеціальності буде розроблено відповідну методичну базу та визначено щорічне державне замовлення на підготовку фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Назріла необхідність створення державного науково-дослідного інституту заповідної справи, що об'єднав би розрізнені по наукових установах та організаціях кращі інтелектуальні сили України.

Кадри для нас сьогодні — першочергова проблема. І причина  не в зарплаті спеціалістів, які працюють в природних заповідниках. Якщо цим людям платити значно більше, то вони на стільки ж краще працювати не стануть. Переважна частина працівників заповідників не в змозі вирішувати покладені на них складні і багатогранні завдання в сучасних умовах. Для цього потрібні люди, щиросердечно (навіть фанатично) віддані своїй (святій, заповідній) справі, — з високою працездатністю, високою кваліфікацією, іншою мотивацією. Безумовно, що таким спеціалістам держава зобов'язана забезпечити відповідні матеріальні умови життя і праці.[30]

Також у нас нема єдиного державного органу, до повноважень якого входили б питання управління (координації) рекреаційною діяльністю. У Мінприроди немає службовця, що відає зазначеними питаннями. Така на перший погляд незначна невизначеність, точніше відсутність посади, призводить до багатих спірних питань: Як проводити рекреацію в заповіднику? На яких умовах дозволяти відвідування природних територій? Як здійснювати нагляд за рекреаційною діяльністю? [32]

 

10 «Літопис природи»

Загальновизнаною фронтальною  тематикою всіх природних заповідників можна вважати виконуємо по програмі «Літопису природи» дослідження, що формулюється як спостереження і вивчення процесів та явищ в природних комплексах заповідників. «Літопис природи» як уніфікована і координована програма та  щорічний науковий звіт забезпечує накопичення щорічної та багаторічної інформації в процесі виконання природними заповідниками їх функцій. Виходячи з цього розуміємо, що цінність «Літопису природи» є величезною. Та на ряду з фінансуванням, недосконалістю системи управління, в її веденні виникають проблеми.[18]

Так, наприклад, «Літописи природи», які ведуться в наших установах, не відповідають сучасному рівню розвитку природничої науки. Здебільшого вони мають звітний характер і не відображають динаміку наукових досліджень. Дуже важливо, щоб ці літописи стали повноцінними науковими роботами і не лише для звіту, а й захищалися науковими співробітниками заповідників і національних природних парків на засіданнях науково-технічної ради Державної служби заповідної справи. [32]

Також потрібно визнати, «Літописи природи», які все ж ведуться (доволі старанно) в окремих природних заповідниках, ще не відповідають сучасному рівню розвитку природознавчої науки. Пов’язано це з тим, по-перше, що в системі управління природними заповідниками відсутня повноцінна комплектація штатними працівниками відповідного (наукового) структурного підрозділу та, по-друге, зазначені «Літописи природи» досконало не розглядаються Державною службою заповідної справи.

Всі ці незначні, на перший погляд, недоліки в майбутньому можуть призвести до втрати інформації про  ті природні комплекси, що знаходились на території заповідників і не дадуть нам можливості зберегти природу в її цілісній та первісній формі. [25]

 

ВИСНОВОК

Природно-заповідний фонд — наше національне надбання, а природні заповідники являються тією невідтворною часткою природних комплексів, що збереглись до нашого часу. Але про це знає лише невелика частина суспільства. Ще в 1900 році один із родоначальників заповідної справи в Європі, німецький природознавець Гуго Конвенц писав, що народ тільки тоді стане радіти і гордитися заповідними об'єктами, коли мова про них буде йому зрозуміла. А до настання цього часу, людина кожного дня створює все нові і нові проблеми в діяльності та існуванні природних заповідників. Майже повна бездіяльність, а за часту навпаки вчинення негативних дій, призводить до накопичення цих проблем.

На рубежі тисячоліть заповідна справа в Україні відзначила свій столітній ювілей. Сьогодні заповідники, як найвища форма охорони природи, визнані однією з найважливіших  форм людської діяльності. Природні заповідники  вже півстоліття на практиці реалізовують найсучасніші теоретичні екологічні розробки , охороняючи не окремі види живої природи чи елементи неживої природи, а загальне біорізноманіття та ландшафти. Нинішній підхід до створення нових та роботи вже існуючих природних заповідників базується на суміші останніх досягнень науки, невірних рішень керівників усіх рівнів, реалій сьогодення і, до певної міри, данині моді. Небажання усвідомити і систематизувати свій столітній досвід підміняється сліпим копіюванням євро-американського підходу до створення заповідників.

Про специфіку українських  природних заповідників говорилося немало, особливо про умовну «еталонність»  природних екосистем. Тому актуально  постає питання наукового обґрунтування  ролі і місця заповідників у нових соціально-економічних умовах та в системі міжнародних стандартів природно-заповідних територій. Нові спроби уніфікувати заповідники на всьому пострадянському просторі приречені на невдачу і тільки відтягують вирішення наболілих проблем.

 Однією з найголовніших проблем України – є недосконалість законодавства,  а саме відсутність чітких розмірів охоронних територій природних заповідників, нечітке визначення норм організації єдиної екологічної мережі України та органу управління заповідниками,  інші не менш важливі питання. Проблема  фінансування природних заповідників тягне за собою безліч не менш важливих проблем: організацію науково-дослідницької роботи, ведення «Літопису природи» та відтворення корінних природних комплексів на заповідних територіях.

Шляхи вирішення цих проблем, перш за все, знаходяться в підсвідомості кожної людини. Тільки коли ми зрозуміємо цінність заповідних ландшафтів та їх вплив в цілому на навколишній стан довкілля, всі проблеми знайдуть рішення. Адже їх основою є людський чинник. Ще одним з шляхів вирішення, є збільшення фінансування природних заповідників. Саме це дасть можливість вдосконалити науково-технічну базу заповідників, а вона в свою чергу дасть можливість вирішити такі проблеми як ведення «Літопису природи»,проведення науково-дослідницької, рекреаційної та культурно-просвітницької роботи.

Заповідна справа має  вже свою столітню історію. Природні заповідники сьогодні є науковими, екологічними, природоохоронними та краєзнавчими центрами регіонів. Настав час приймати заповідники, та і в цілому весь природно-заповідний фонд України, як найбільше національне надбання, без  якого майбутнє нашої держави неможливе.

 

 ПЕРЕЛИК ПОСИЛАНЬ

1. Борщук Є.М., Загорський В.С. Екологічні основи економіки: Навч. посібник. – Львів: «Інтелект-Захід», 2005. – 312 с.

2. Бумар Г.Й. розширення  території Поліського природного  заповідника за кластер ним  принципом; доцільність, необхідність. // Заповідна справа в Україні. Том 10. Випуск 1-2. 2004. -  С. 72.

   3. Гетьман В.І. Заповідна справа потребує інтеграції в управлінні. // Екологічний вісник, вересень-жовтень 2005. - С. 2-7.

4. Гетьман В.І. Про  інтегроване управління заповідною  справою. // Заповідна справа в Україні. Том 10. Випуск 1-2. 2004. -  С. 1.

5. Грищенко Ю.М, Яковишена М.С., Мартинюк А.М.. Природно-заповідна мережа Рівненщини. // Екологічний вісник, травень-червень 2004. - С. 22-25.

6. Грановська Л.М. Раціональне природокористування в зоні еколого-економічного ризику. – Херсон: Видавництво ХДУ, 2007. – 372 с.

7. Денисюк Г.І., Мудрак О.В., Бабчинська О.І.. Формування єдиної системи охоронних об’єктів України. // Екологічний вісник, липень – серпень 2005. - С. 21-24.

8. Дідух Я.П., Ткаченко В.С.. Порівняльна оцінка фіторізноманітності заповідних степових екосистем України з метою оптимізації режимів їх охорони. Київ, Інститут ботаніки ім.. М. Г. Холодного .1998.

9.  Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.1992 р.

10. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 1991 р.

  11. Закон України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України" .

12. Закон України "Про екологічну мережу України" .

13. Заповідна природа Дніпропетровщини. (Методично-довідковий посібник для тих, хто прагне зберегти красу рідної природи і примножити природно-заповідний фонд). Під ред. М.В.Шпака. Дніпропетровськ. 2000

14. Кузнєцова О.Ю., Сурова Н.А.. Екологічні проблеми малих заповідних територій (на прикладі Карадазького природного заповідника). // Екологічний вісник, січень-лютий 2005. - С. 2-4.

15. Концепція Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року. Схвалено Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2006 р. №70-р. // Офіційний вісник України. – 2006. - №6. – Ст. 315.

16. Ляшенко А.А., Шелковська І.М.. Методичні засади геоінформаційного забезпечення комплексного моніторингу кременчуцького водосховища // Вісник геодезії та картографії – 2006. - № 2 (41) – С. 30-36 .

17. Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та здійснення екологічної безпеки. Затверджено постановою Верховної ради України від 5 березня 1998 р. // ВВРУ. 1998. - №38 – 39. – Ст. 248. 

18. Парчук Г.В. Програма Літопису природи : мета, завдання, очікувані результати. // Заповідна справа в Україні. Том 9. Випуск 2. 2003. -  С. 79.

19. Підоплічко І.Г., Ющенко О.К.. Заповідні скарби. Київ, «Радянська школа». 1976.

20. Природоохоронні території Української РСР. За ред. Д.И.Проценко. Київ, «Урожай». 1983.

21. Попович С.Ю. Аналіз мережі прикордонних природно-заповідних територій України. // Заповідна справа в Україні. Том 9. Випуск 2. 2003. -  С. 1.

22. Стрямець Г.В. Заповідник – центр екологічної освіти та виховання. // Заповідна справа в Україні на межі тисячоліть (сучасний стан, проблеми і стратегія розвитку). Канів. 1999. – С. 208.

23. Топачевський А., Заверуха Б.. Барви Землі. Київ, «Молодь» 1995.

24. Чорний М.Г.. Про деякі проблеми заповідників та перспективи їх вирішення. // Заповідна справа в Україні на межі тисячоліть (сучасний стан, проблеми і стратегія розвитку). Канів. 1999. – С. 219.

25. Луговой А.Е.. Заповедное дело: сохранить и приумножить достигнутое. // Заповідна справа в Україні. Том 3. Випуск 2. 1997. - С. 3

26. Родичкин И.Д., Родичкина О.И., Гринчак И.Л., Сергеев В.С., Фещенко П.И.. Сады, парки и заповедники Украинской ССР. Киев, «Будівельник». 1985.

27. Краснитский А.М.. Проблемы заповедного дела. Москва, «Лесная промышленость». 1983.

28. Смирнов А.. Мир растений  . Москва, «Молодая гвардия» . 1995.

29. Сушко К.И.. В степи заповедной. Киев, «Урожай». 1988.

30. Управление заповедным делом (рекомендации по проблемам экономики охраны окружающей среды). Под ред. А.Ю.Александровой, А.М.Вакарова. Ужгород. 1990.

31. Штильмарк Ф.Р.. Заповедники и заказники. Москва, «Физкультура и спорт». 1984.

32. Яблоков А.В., Остроумов С.А.. Охрана живой природы: проблемы и перспективы. Москва, «Лесная промышленность». 1983.

34. http://zakon.rada.gov.ua/

35. http://www.rainbow.gov.ua/

36. http://www.ecores.uzh.ukrtel.net/

37. http://www.umoloda.kiev.ua/

38. http://greenparty.ua/

39. http://uk.wikipedia.org/wiki.html/

40. http://www.uahunter.com.ua/

41. http://www.eco-poltava.gov.ua/nw080804.htm