Основные пробдемы розвития природных заповедников в Украине

Загальний аналіз використання території України свідчить не лише про недостатній рівень земель природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого та історико-культурного призначення, але і про надзвичайно високий, економічно та екологічно необґрунтований рівень господарського освоєння земель, значну площу та низьку щільність забудови виробничих територій, нераціональне розміщення виробничих та житлових територій.

3. Організаційні. Полягають в інституційній слабкості обласних державних структур, які мають займатись питаннями створення і розвитку екомережі. Зважаючи на системний характер проблеми формування національної екомережі, опікуватися цією проблемою має структурний підрозділ обласної державної адміністрації, а не структурний підрозділ обласного держуправління охорони навколишнього природного середовища. Це пов'язано з тим, що створення екомережі - це не тільки екологічна проблема, вона зачіпає багато соціально-економічних та внутрішньополітичних відносин. Організаційні проблеми також пов'язані з невирішеністю методолого-методичних засад розбудови екомережі. [21]

4. Ментальні: 

· керівники державних  установ та організацій у своїй  діяльності орієнтуються на відомчі  інтереси, тоді як створення екомережі передбачає необхідність дбати про загальнонаціональне благо;

· менталітет керівників приватних господарських структур спрямований на отримання економічного зиску, а не екологічного ефекту. Тому, як правило, є сильний спротив (видимий чи прихований) з боку землекористувачів, коли мова йде про надання дозволу на створення природного заповідника або іншого об’єкту ПЗФ;

· менталітет населення  в умовах приватизації земель і відновлення  інстинкту землевласника не сприяє відведенню земель під елементи екомережі. Крім того, в масі населення існує стійка недовіра до будь-якої влади, в тому числі і до природоохоронних органів; у людей є побоювання втратити надбану власність та засоби існування.

5. Фінансові. Недостатнім  є фінансування нових та існуючих заповідників. Не забезпечується належне фінансування природоохоронних заходів, наукових досліджень, еколого-освітньої, рекреаційної і туристичної діяльності природних заповідників. Практично не виділяються кошти на капітальні видатки. Відсутній державний механізм компенсації матеріальних втрат землекористувачам у зв'язку з обмеженням господарської діяльності чи вилученням земельних ділянок з цінними природними комплексами.

6. Науково-дослідні. Кількість  і якість наукових розробок, пов'язаних з економічною оцінкою біорізноманіття та суспільних вигод від збалансованого використання біорізноманіття, є недостатньою. Відсутні механізми і методики обчислення реальної вартісної цінності природних об'єктів, що не дозволяє обраховувати збитки за шкоду біорізноманіття, та визначати ступінь відповідальності за порушення природоохоронного законодавства. [7]

7 Науково-дослідницька робота

Кожний природний заповідник повинен вести самостійними силами великий осяг різноманітних наукових дослідів як фундаментального, так і прикладного напряму: вивчення структурної і функціональної організації регіональних екосистем і їх динаміку, моніторинг стану популяцій рідких видів і загального стану біорізноманіття в регіоні, екологічний регіональний моніторинг на фоновому рівні, розробка регіонального нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, т.д.. (Відповідно Закону України «Про природно-заповідний фонд», від 16.06.1992 р.) весь комплекс цих робіт конче необхідний в кожному конкретному регіоні – без них принципи в сфері регулювання стосунків людини і природи втрачають фактичну базу і перетворюються у відірвані від життя декларації. Ігнорування такої схеми діяльності приводить до тяжких наслідків, навіть до широкомасштабних екологічних і економічних криз. [34]

Нажаль, в сучасних економічних  умовах дані задачі в області наукових досліджень реально здійснюються лише одиничними заповідниками, та і то далеко не в повному обсяг. Головна причина – це біднуюче положення з бюджетним фінансуванням природних заповідників, вчасності, їх наукових програм, в результаті чого значна частина часу і сил співробітників витрачається не на виконання наукових досліджень, а на  пошук способів виживання. Більше того, коли такі способи колективами знаходяться і виникає реальна можливість значно ліквідувати дефіцит бюджетного фінансування за рахунок, наприклад, еколого-виховної госпрозрахункової діяльності (також законодавчо визначеною для заповідників як одною з основних їх задач), в дійсність вступає при суща в нашій державі неузгодженість законів и підзаконних актів, що покликані втілювати ці закони в життя. В результаті природні заповідники в сфері оподаткування прирівнюються до комерційних підприємств, що прямо порушує статтю 49 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» і може привести до повного закриття наукової роботи в них.[13]

 В даний момент  часу існує також проблема  з координацією наукових досліджень  в природних заповідниках, законодавчо покладеної на Міністерство екології і природних ресурсів. Необхідність такої координації викликана присутністю як загальних міжрегіональних екологічних проблем, так і проблем, специфічних для кожного окремого регіону. Найбільш ефективної координації можна досягнути шляхом формування Держзамовлення для наукових колективів заповідників на проведення досліджень по тим проблемам, виконує мого Міністерством екології і природних ресурсів. Але приходиться констатувати, що таких  замовлень просто немає і, якщо такий стан справ буде зберігатись, важко сподіватись на незначне покращення екологічної ситуації в будь-якому регіоні нашої держави в недалекому майбутньому.

Наукові дослідження  в природних заповідниках виконуються  науковими колективами відділів. Не секрет, що наші заповідники, за деяким виключенням, мають малочислені наукові відділи, а доля наукових співробітників в них дуже мала. Тому, для проведення комплексу наукових  дослідів на досить високому рівні не завжди і не скрізь є науковий потенціал. Крім того, наукові відділи окремих заповідників навіть одного регіону погано проінформовані про роботу друг друга і не ведуть спільних досліджень, що могло, хоча б частково, компенсувати недостаток кваліфікованих наукових кадрів в кожному з них. Досить мало використовується для проведення наукових програм заповідників науковий потенціал Академії Наук України та інших відомств, в тому числі і тих інститутів, які визначені інститутами-координаторами. Разом з тим, використання науково потенціалу і матеріально технічних можливостей провідних наукових інститутів при формуванні і реалізації спільних наукових досліджень, являється одним із реальних шляхів розвитку наукових досліджень на базі природних заповідників, дає можливість більш ефективно використовувати фінансову та матеріально-технічну бази.[22]

Логічним довершенням  у ділі наукового забезпечення заповідної справи було б створення державного науково-дослідного інституту у  цій галузі, що об'єднав би розрізнені по наукових установах та організаціях найкращі інтелектуальні сили країни. [32]

8 Фінансове забезпечення природних заповідників

Фінансування природних  заповідників здійснюється з держбюджету  і досягає рівню 35% від потреб. Переважно це кошти на утримання (зарплата, нарахування на зарплату). Відповідно, через низький рівень фінансового ( і матеріально-технічного) забезпечення погіршується і до того незадовільний їх стан. Ситуація з бюджетним фінансуванням дійсно складна. Особливо бракує коштів на капітальне будівництво і придбання техніки та обладнання. Практично не оновлюється матеріально-технічна база установ. Звичайно, стовідсоткового фінансування природних заповідників у нас ніколи не буде, все ж, без реформування фінансового забезпечення ПЗФ України його подальший розвиток є проблематичним. Одним із напрямків цього реформування є більш ефективне використання заповідниками їх рекреаційного потенціалу. Реальний спосіб вирішення проблеми – заробляти власні кошти. Певні кроки в цьому напрямку зроблено. Так у багатьох природних заповідниках самофінансування досягає 23%. Утім, «продукція» заповідників – особливий вид товару, тобто послуги, реалізація яких може посісти пріоритетне місце  формуванні їх власних фінансових ресурсів. Щоправда, для суспільства ця «продукція» має надзвичайно високу цінність. «Продуктом»  заповідників є насамперед цінна наукова і пізнавальна інформація, а також пейзажні краєвиди для туризму, сувенірна продукція, рекреаційні ресурси для санаторно-курортної галузі, аматорського рибальства тощо. Але в свою чергу такий вихід з ситуації може призвести до інтенсивного відвідування певних заповідних територій, що в свою чергу може призвести до незворотних негативних наслідків. Адже, відомо що в природні заповідниках забороняється будь-яка господарська діяльність, яка тим чи іншим шляхом може призвести до порушення основного завдання – збереження природних ландшафтів та видів. [14]

Для поліпшення фінансового  стану установ ПЗФ було прийнято постанові Кабінету Міністрів України  від 28.12.2000 № 1913 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду» (зі змінами від 02.06.03 №827). До того ж, зазначена постанова звільняє суб’єкти рекреаційної діяльності від податків на задані платні послуги. Виділення коштів на розвиток природно-заповідної справи дало б можливість значно покращити охорону природних об’єктів, активізувати науково-дослідну та еколого-освітню роботу, створити необхідну інфраструктуру для розвитку туризму в Карпатах. [34]

Але що маємо насправді? Перелік платних послуг, які можуть надаватися природним заповідникам свідчить, що значна частина їх спец коштів поступає за «операцій» з багатством природи (лісом, тваринним та рослинним світом). А треба, щоб гроші, отримані від реалізації біопродукції поступово були замінені коштами від розвитку рекреації та екотуризму. [1]

9 Система управління природними заповідниками

Сучасне суспільство  стало непередбачуваним. Норми моралі, якими вимірювались поведінка людей, державні, соціальні цінності поступово втрачають свою актуальність, почасти нівелюють або перетворюються у «щось інше». Особливо ці питання загострюються в перехідні періоди суспільного розвитку, коли різко зростає ціна помилкових і неефективних управлінських рішень і, відповідно відповідальність менеджера. Тому прерогативою діяльності органів державної влади має стати висока ефективність управління на підставі глибокого освоєння теорії і практики.

З метою забезпечення державного управління територіями  та об’єктами природно-заповідного  фонду постановою  Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. № 1000 у складі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України було визначено урядовий орган державного управління – Державну службу заповідної справи. [37]

Указ Президента України  від 23 травня 2005 року № 838 «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні» — то чергова  спроба вдосконалити систему управління заповідною галуззю. Згідно з указом, Кабінет Міністрів України мав у двомісячний термін підготувати та внести в установленому порядку пропозиції щодо впорядкування мережі природних, біосферних заповідників, національних природних парків та передачі у разі потреби відповідних установ в управління Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Та минуло вже 3 роки — а віз і далі там. Жодна з установ ПЗФ, підпорядкованих іншим органам державної влади, державним науковим організаціям (НАНУ, УААН), не передана у відання Мінприроди.

За умов різнобічного підпорядкування територій та об'єктів ПЗФ, серед пріоритетів заповідної справи є розробка моделі інтегрованого управління. [14]

Перший реальний крок до створення такої моделі управління заповідною справою та конкретно природними заповідниками було зроблено в Україні після здобуття незалежності. У Законі України «Про природно-заповідний фонд» (1992) було визнано, що центральним органом виконавчої влади в галузі заповідної справи є Мінприроди.

Перша державна програма «Заповідники» передбачала вдосконалення системи управління заповідною справою. У 1995 році в системі міністерства створюється Головне управління національних природних парків і заповідної справи, яке потім було реорганізовано у вищезазначений урядовий орган — Державну службу заповідної справи. [34]

Але низка указів, підписаних останнім часом Президентом України, свідчить про наявність іще цілого клубку невирішених питань у цій сфері. Відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (стаття 11). Указом Президента України від 15 вересня 2003 р. № 1039 «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів» Державна служба заповідної справи була віднесена до складу новоствореного Державного комітету природних ресурсів України, що внесло дезорганізацію у її роботу. Указом Президента України від 6 березня 2004 року № 317 «Про внесення змін до указів Президента України» Державна служба заповідної справи знову повернута до складу Міністерства. Утім проблема управління природними заповідниками залишається невирішеною.

Вочевидь, потрібен єдиний центр управління не тільки конкретно природними заповідниками, а й в цілому ПЗФ. Щоб не виникало численних труднощів, пов'язаних з реєстрацією розроблених Державною службою заповідної справи нормативно-правових актів, з обліком і контролем рекреаційної діяльності, забезпеченням заповідників уніформою, зброєю тощо. Можливо, моделлю інтегрованого управління на практиці міг би стати Державний комітет заповідної справи при Кабінеті Міністрів України. З історії заповідної справи України відомо, що подібний урядовий орган — Главк із заповідників при Раді Міністрів УРСР діяв від 26 лютого 1940 р. до серпня 1951 року. Спроба підпорядкування всіх біосферних та природних заповідників, національних природних парків одному урядовому органу була в перші роки незалежності: Постановою Верховної Ради України «Про впорядкування управління заповідниками та національними природними парками» від 23 грудня 1993 р. було визначено «заповідники та національні природні парки, які створюють, підпорядковувати Міністерству охорони навколишнього природного середовища України». Проте завершити створення сучасної моделі інтегрованого управління заповідниками з об'єктивних і суб'єктивних причин не вдалося. Бо створені після цієї постанови Державною службою заповідної справи Рівненський (1999 р.) та Черемський (2001 р.) природні заповідники залишаються у підпорядкуванні Державного комітету лісового господарства України. Із 17 існуючих природних заповідників у віданні Держкомлісгоспу перебуває 6 заповідників, НАНУ — 3, УААН — 1, Міносвіти і науки — 1, Державного управління справами — 1. Тобто із зазначених 17 установ високої категорії лише 4 підпорядковані Міністерству охорони навколишнього природного середовища України. Загалом Мінприроді підпорядковано лише 23% від загальної кількості заповідників. Сміх та й годі!