Основные пробдемы розвития природных заповедников в Украине

Колосальною проблемою  залишається низький рівень екологічної свідомості й культури пересічних українців. Відвідуючи заповідники, громадяни залишають після себе не тільки купи сміття та витоптані галявини. Найстрашніший результат «культурного» відпочинку на природі — пожежі. Адже у 90 відсотках причиною лісових пожеж є саме людський фактор. І майже завжди наслідки набувають катастрофічних розмірів. Пожежі цього і минулого років вилилися не тільки в тисячі гектарів спалених степів та лісів, а й призвели до людських жертв. Постраждали унікальні насадження і рослини. Змушені були змінити ареал існування безліч тварин і птахів. Так в 2007 р. в українському степовому заповіднику вигоріло майже 1/3 території, а в 2008 – 300 га Хомутовського степу. На відновлення цих збитків підуть роки, якщо не десятиріччя... .[41]

Сьогодні кожен з нас, як людина, як особистість, як невід’ємна частина  всього живого на Землі, має озирнутися і подивитися, що саме він залишає  за собою — голу пустелю чи квітучий сад. Від ставлення та поваги до природи  залежить не тільки наше життя, а й майбутнє нащадків. Саме ми повинні заповісти майбутнє нашим дітям. Майбутнє України, планети, людства і всього живого... 
       Підсумовуючи викладене, можна сказати, що для забезпечення ефективного та перспективного розвитку природних заповідників в Україні необхідно сконцентрувати увагу на таких стратегічних напрямках діяльності: 
- створити законодавчу та інституційну базу для впровадження стратегії сталого розвитку і управлінської моделі "еко-соціальної ринкової економіки" й інтеграції їхніх принципів у секторальну політику, зокрема в заповідну справу; 
- внести зміни і доповнення до чинної законодавчої і нормативно-правової бази, розробити та прийняти нові законодавчі акти в контексті сучасних ринкових відносин та глобалізаційних процесів; 
- відновити і розвинути програмовий підхід в управлінні природно-заповідним фондом та невідкладно прийняти необхідні державні програми; 
- забезпечити належний інституційний розвиток заповідної справи в системі виконавчої влади; 
- збільшити чисельність кадрів шляхом підготовки і залучення  професійних фахівців, які мають сучасне мислення та знання; 
- наростити фінансове і матеріально-технічне забезпечення заповідної справи на національному та місцевому рівнях; 
- вжити дієвих заходів із поглиблення екологічної просвіти та освіти громадян й службовців органів державної влади та місцевого самоврядування.[24]

3 Проблеми природних заповідників на законодавчому рівні

Заповідна справа України в цілому на сьогоднішній день має досить розвинену  законодавчу базу. Перед усім її основу складає Закон України «Про природно-заповідний фонд України» (Закон про ПЗФ) від 16.06.92 р.. В якості його переваг спеціалісти відзначають чітко прописані поняття природного заповідника і можливість резервування цінних для заповідання природні території і об’єкти.  Цей Закон утворює єдине правове поле з рядом других національних законодавчих актів. Так, в прийнятому ще в червні 1991 р. Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» є відповідний розділ  «Природні території і об’єкти, що підлягають особливій охороні». Існують необхідні посилання і у всіх кодексах: Земельному (ст. 72 ), Водному (глава 19 ), Лісовому ( ст. 77), а також Кодексі про надра ( ст. 59 ). Відповідно Закону про ПЗФ рішення про створення природних заповідників, що мають «загальнодержавне значення», приймаються Президентом України. А виділення ділянок землі під заповідники будь-якого значення покладається на органи місцевого самоврядування. Саме такий незначний недолік законодавства призводить до того, що через бюрократичні норми та мінталитет нашого народу в дійсності ця норма не виконується. Це пояснюється тим, що в Законі про ПЗФ невстановлена чітка процедура вилучення та передачі земель під природні заповідники. [32]

На території природних заповідників Законом забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що в цей же час суперечить їх цільовому призначенню, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти. Зокрема забороняється: будівництво споруд, шляхів сполучення, мережних та інших об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю природних заповідників, розведення вогнищ, стоянка автотранспорту, прогін домашніх тварин, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 м над землею; геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення грунтового покриву та гідрологічного режиму, застосування хімічних засобів, усі види лісокористування, а також заготівля кормових трав, лікарських та інших рослин, квітів, випасання худоби, виловлення і знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселення тощо. Але поряд з такими обмеженнями в Законі не встановлено порядок, розміри та умови створення Зони абсолютної заповідності, науково дослідницької роботи, екскурс іонно-туристичної, буферної та інших зон. Поряд з цим в законодавстві спостерігається майже повна неузгодженість між законом та підзаконними актам щодо проведення науково-дослідницької роботи в природних заповідниках. [34]

Іще одною проблемою, що потребує невідкладно  рішення, є відсутність достатнього законодавчого підкріплення одного з найважливіших принципів природоохоронної діяльності: «наукове обгрунтуваний нормований вплив господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище». Існуюча в наш час практика видачі лімітів на природокористування, що проводиться Міністерством екології та природних ресурсів не в змозі повністю вирішити цю проблему по слідуючим причинам: по-перше, надаваємі ліміти не завжди мають достатнє наукове обґрунтування,  по-друге, не контролюється реальна використовуючий отримувачем   обсяг природокористування і, по-третє, не проводиться аналіз впливу встановлених норм і реально взятих об’ємів на природні ресурси.

Така недосконалість українсько законодавства  веде до численних порушень та виникнення проблем щодо дотримання головного завдання – збереження первісної природи,  гальмування процесу створення нових заповідників та формування єдиної екологічної мережі України, а в майбутньому може призвести до екологічної кризи. [27]

4 Проблема території природних заповідників України

Збереження природи – одна з  найбільш насущних проблем суспільства, розв’язання якої диктується необхідністю зміцнювати фізичне і моральне здоров’я населення. Однією з форм охорони  природи є створення особливо охоронних територій. Важливою екологічною проблемою при організації заповідних територій є визначення оптимальних розмірів заповідників та їх природних охоронних територій для того, щоб вони могли успішно виконувати свої функції і виправдовувати покладені на них надії.

Переважна більшість природних  заповідників України недостатня за площею. Це зумовлено значною мірою  тим, що родючість і переважна  рівнинність земель протягом довгого  історичного часу сприяли господарському освоєнню степових і лісостепових просторів. Тому незаймані ділянки , які ще збереглися, становлять значну наукову цінність і їх треба заповідати, а там де є можливість, включати до заповідників частково порушені господарюванням площі. У зв’язку з тим, що заповідники України невеликими острівцями вкраплені в території інтенсивної господарської діяльності, суміжні землі надзвичайно негативно впливають на весь природний комплекс заповідників, змінюють стан геобіоценозів. Це вимагає посиленої охорони заповідників, додержання встановленого охоронного режиму. [19]

Проблема браку території в  Україні пов’язана перш за все  з тим, що кількість розораних земель в нашій державі складає 34 млн. га ( 78 %),а в деяких областях досягає 98 %, тоді як  лісом покрито тільки 13 % території країни. Саме внаслідок цих причин Україна не має можливості створювати великі за площею заповідники зі строгим режимом охорони. [27]

Через ці ж причини спостерігається  тенденція до створення кластер  них об’єктів : 7 заповідників із 17 складаються з більше чим двох ділянок. Це на перший погляд є найкращим виходом із ситуації, але призводять до виникнення нових не менш важливих проблем : управління, фінансування, т.д. [36]

В останні роки для  розширення вже існуючих об’єктів використовують території колишніх воєнних полігонів. Таким чином був створений заповідник «Опукський» та внаслідок припинення навчань і закриття полігонів, повернені до нормального функціонування заповідник «Медобори» і Чорноморський природний заповідник. [2]

У заповідниках гостро постала загальна проблема землевпорядкування. Зокрема, у більшості з них немає головних землевпорядних документів щодо винесення меж в натуру, проектів організації території та актів на право постійного користування земельною ділянкою. І це незважаючи на те, що указами Президента України структурам природно-заповідного фонду України доручено забезпечити протягом 2005-2006 рр. встановлення у натурі меж територій та об’єктів природно-заповідного фонду України, оформлення їх відповідними знаками та інформаційними матеріалами, нанесення таких меж на відповідні планово-картографічні матеріали, а також виготовлення та видачу документів, що засвідчують право на надані їм земельні ділянки. [38] 
5 Проблеми відтворення корінних природних комплексів на заповідних територіях

На різних всесвітніх та європейських форумах, в державних актах багатьох країн, в т.ч. і України, відзначена виключно важлива для планети роль природних територій, охорона яких здійснюється за особливим режимом. Для України актуальність питання підсилюється тим, що “Програмою перспективного розвитку заповідних територій” (1994) передбачене збільшення площі територій, охорона яких здійснюється в заповідному режимі.

Науково-методичні принципи створення заповідників опрацював на початку ХХ ст. проф. Г. Кожевніков (1928). Він вважав, що мета заповідання – збереження природних об’єктів від втручання людини для дослідження фундаментальних закономірностей функціонування живої природи. [31]

В умовах України реалізація концепції невтручання у хід природних процесів на території, оголошеній заповідною, в багатьох випадках виявилась проблематичною. Зруйнованість первісної структури екосистем, порушеність механізмів їх саморегуляції, значна антропічна трансформація природних геокомплексів зумовлюють необхідність переходу від пасивної форми природоохоронної роботи до активної стратегії збереження і відтворення біологічного різноманіття, до інтенсифікації природних сукцесій, особливо там, де можлива незворотна деградація об’єктів, взятих під охорону.

Повне відторгнення земель заповідників із господарського користування і з-під впливу господарських (лісогосподарських) заходів призводить до виникнення істотних проблем. Наприклад, в ПЗ “Медобори” дотримання абсолютного заповідного режиму, припинення догляду за молодняками штучного походження може призвести до подальшої зміни дуба і бука грабом та іншими породами. Це суперечить основному завданню природного заповідника – збереження і формування корінних деревостанів дібров. У зв’язку з цим, Т.Л. Андрієнко та ін. (2001) пропонують для кожної ділянки формувати созологічний пріоритет, встановлювати відповідний для нього режим, визначати умови припинення пріоритету. [14]

Отже проблеми розвитку природно-заповідної справи, функціонування природних заповідників та їх роль у збереженні біорізноманіття, стабілізації природних процесів стратегічно і тактично актуальні. В цьому контексті першочергового вирішення потребують питання опрацювання концепції розвитку заповідних територій і кожного заповідника, визначення созологічних пріоритетів, диференціації природоохоронного режиму, здійснення активних лісогосподарських заходів, спрямованих на попередження змін і деградації лісових екосистем, відтворення корінних деревостанів, сприяння їх функціонуванню в режимі саморегулювання

В умовах Західного Поділля корінні лісові екосистеми трансформувалися у похідні. Дуб, як головна лісотвірна порода, значною мірою втратив ценотичні позиції і випадає із складу насаджень. Для його збереження і відтворення типових, близьких до природних лісових комплексів необхідне активне лісогосподарське втручання, а це в свою чергу суперечить основному завданню природних заповідників: збереження природних комплексів та об’єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього природного середовища. [16]

6 Проблеми формування національної екологічної мережі України

Україна є єдиною державою на пострадянському просторі, яка  має законодавчі інструменти  для створення національної екологічної  мережі: Закон України "Про екологічну мережу України" (від 24 червня 2004 р.) та Закон України "Про загальнодержавну програму формування національної екомережі України на 2000-2015 роки" (від 21 вересня 2000 р.). Проте, з огляду на незадовільне фінансування установ природно-заповідного фонду та заходів "Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки" створення екомережі України відбувається з уповільненням темпів. [34]

Однією з головних проблем формування національної екологічної мережі є роздержавлення і приватизація земель, яка відбувається без адекватного системного законодавчого забезпечення процесу і не дає реального механізму впливати на формування екомережі у подальшому. Внаслідок роздержавлення сільськогосподарських угідь значно погіршилося управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду.  [15]

Мають місце факти  вилучення земель природно-заповідного  фонду або їх нецільове використання через відсутність у більшості  випадків проектів землеустрою щодо організації територій та встановлених на місцевості меж природних заповідників, а також через незадовільний стан вирішення питання стосовно переведення земель до категорії земель природоохоронного призначення, щодо яких прийнято рішення про створення (оголошення) заповідних територій. Перш за все, це стосується Ялтинського гірсько-лісового та Рівненського природних заповідників. [5]

З'явились негативні  тенденції перегляду раніше прийнятих  рішень щодо створення заповідників. Так, органи місцевої влади без належного наукового обґрунтування приймаються рішення щодо скасування статусу природно-заповідних територій, зокрема у Львівській області.

Проблеми створення  екомережі на загальнодержавному, обласному  і місцевому рівнях можна класифікувати наступним чином:

1. Методолого-методичні.  Полягають в аморфності і відсутності  консенсусу щодо розуміння призначення  і структури екологічної мережі. Некоректне розуміння сутності  і завдань створення та розбудови  екомережі негативно позначається  на ефективності діяльності управлінських структур та координуючих цей процес органів. Без чіткого розуміння і формулювання завдань не може бути розроблена ефективна програма створення екомережі на обласному і локальному рівні.

2. Законодавчі. Полягають  у невідповідності Закону України "Про природно-заповідний фонд" існуючим реаліям сучасного довкілля в частині трактування "природності" тих чи інших територій. Цей та інші закони базуються на засадах поділу територій та об'єктів на природні та неприродні (змінені) і концептуально спрямований на збереження природи, а не на оптимізацію природокористування.