Основные пробдемы розвития природных заповедников в Украине

Міністерство  освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Біолого-екологічний  факультет

Кафедра зоології та екології

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

на тему:

«ОСНОВНІ  ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ПРИРОДНИХ ЗАПОВІДНИКІВ В УКРАЇНІ»

 

 

 

 

 

 

Виконавець                                                                          Харченко

Студентка групи БЕ-06-7-1                                                  Анастасія Вікторівна

                                                                       

 

Науковий керівник

К.б.н., доцент                                                                       Пономаренко О.Л.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ

2009 р

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………………3

1 Загальна характеристика природних заповідників………………………..5

2 Короткий огляд найактуальніших проблем заповідників…………………9

3 Проблеми природних заповідників на законодавчому рівні……………..13

4 Проблема території природних заповідників України……………………15

5 Проблеми відтворення корінних природних комплексів на заповідних територіях………………………………………………………………………….16

6 Проблеми формування національної екологічної мережі України………18

7 Науково-дослідницька робота………………………………………………20

8 Фінансове забезпечення природних заповідників…………………………22

9 Система управління природними заповідника…………………………….23

10 «Літопис природи»…………………………………………………………26

Висновок………………………………………………………………..............27

Перелік посилань………………………………………………………............29

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 ВСТУП

Природно-заповідна справа – це теорія і практика організації, функціонування і охорони заповідних територій та акваторій, сукупність природних об’єктів та комплексів, наділених режимом заповідності, - це природно-заповідний фонд.

Роль природних заповідників досить різноманітна. Насамперед, природні комплекси, що зберігаються, мають велике наукове значення. Неможливо перебільшити також історичну цінність заповідних об’єктів. Відокремленням досягається велика культурно-естетична і виховна мета. До того ж було б неправильно обмежувати роль заповідників тільки духовними інтересами. Вона вирішує й певні практичні проблеми. Відомі численні приклади, коли на територіях, що охороняються, раритетні рослини і тварини не тільки зберігалися, але й розмножувалися, що надало можливості здійснювати їх розселення і навіть промисел.

Зміни, що відбуваються в природі мають подвійний характер. Одні зумовлені природними факторами, які не залежать від людини. Ці зміни відбувалися ще до появи людини на Землі як в органічній, так і в неорганічній природі, відбуваються вони й зараз. Тепер внаслідок побутового, хімічного забруднення, застосування добрив, гербіцидів тощо, хімічно не зміненими або хімічно не забрудненими залишилися ґрунти,  флора та фауна лише в заповідниках. Екстенсивне природокористування, нехтування екологічним обґрунтуванням у процесі розвитку агропромислового комплексу, зарегулювання стоку річок, осушення боліт, стихійний розвиток колективного садівництва та інші невпорядковані дії призвели до знищення майже 70 відсотків цінних природних комплексів і ландшафтів України. Тому заповідники мають важливе значення як еталон первісної природи. Для раціонального використання природних ресурсів треба всебічно вивчати усі зміни тваринного та рослинного світу, водного режиму, клімату, що відбуваються від антропогенного впливу. Тому одне з найважливіших завдань заповідної справи, а конкретніше природних заповідників, – це створення такої мережі заповідників, яка б повною мірою могла зберегти в природному стані всі найбільш типові для кожної географічної зони (або району) ділянки з їх природною рослинністю та дикими тваринами. Та на шляху виконання цього завдання перед заповідниками в Україні постає безліч проблем, найсуттєвішими з яких є організація природних заповідників на законодавчому рівні, їх фінансування, кадастр земель заповідників, організація охоронної зони, науково-дослідницької та культурно-просвітницької роботи, ведення «Літопису природи».

Саме актуальність цих  проблем в наш час привернула мою увагу. Метою моєї роботи є  дослідження найсуттєвіших проблем  розвитку та функціонування природних заповідників в Україні. Враховуючи, те що Україна продовжує формуватись як незалежна держава, розгляд проблем в роботі я буду проводити комплексно, тобто в цілому для всіх природних заповідників. Адже саме поглиблене вивчення стану заповідників, аналіз динамічних тенденцій в них, обґрунтування природоохоронного режиму, розроблення заходів з регулювання процесів відновлення, формування та збереження природних комплексів на заповідних територіях на державному рівні може вирішити проблеми конкретно кожного природного заповідника.

 

1. Загальна характеристика природних заповідників

Перш ніж розглянути загальну характеристику природних  заповідників, треба нагадати у чому полягає суть і призначення природно-заповідного  фонду України.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу  цінність і виділені з метою   збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу  та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.[25]

У зв'язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого  встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як  складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що  перебувають під особливою охороною.

До природно-заповідного  фонду України належать:

• природні території та  об'єкти -  природні заповідники, біосферні заповідники, національні  природні  парки,  регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;
• штучно  створені об'єкти  -  ботанічні  сади,  дендрологічні парки, зоологічні парки,    парки-пам'ятки  садово-паркового мистецтва.

Території природних  заповідників, заповідні  зони  біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані  національним природним  паркам, є власністю Українського народу. [ст. 61, розділу XII Закону України « Про охорону навколишнього природного  середовища» від 1991 р.]

Згідно закону України  «Про природно-заповідний фонд України», природні  заповідники - це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного  значення,  що  створюються  з метою збереження в природному стані типових або унікальних  для даної ландшафтної зони  природних комплексів  з усією сукупністю  їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки  наукових  засад охорони навколишнього  природного середовища,  ефективного  використання природних   ресурсів    та екологічної безпеки. Ділянки  землі  та  водного  простору  з  усіма    природними ресурсами повністю вилучаються  з  господарського  використання  і надаються заповідникам у порядку,  встановленому Законом «Про ПЗФ» та іншими актами законодавства України.[9]

 Основними  завданнями  природних  заповідників  є   збереження природних комплексів  та  об'єктів  на  їх  території,  проведення наукових  досліджень  і  спостережень  за  станом    навколишнього природного середовища,  розробка  на  їх  основі  природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння  у  підготовці наукових кадрів і  спеціалістів  у  галузі  охорони  навколишнього природного середовища та заповідної справи. На природні  заповідники  покладається  також  координація  і проведення наукових досліджень на територіях заказників,  пам'яток природи, заповідних урочищ у регіоні.

Щодо охорони об’єктів природних заповідників, законодавство  висуває певні вимоги. Так, на території природних заповідників  забороняється будь-яка господарська  та  інша діяльність, що  суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток  процесів  та явищ або створює загрозу шкідливого  впливу на  його  природні комплекси та об'єкти, а саме: будівництво споруд,  шляхів,  лінійних  та  інших   об'єктів транспорту  і зв'язку,  не  пов'язаних  з діяльністю   природних заповідників,  розведення  вогнищ,  влаштування місць відпочинку населення, стоянка транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, пересування механічних транспортних засобів, за винятком шляхів  загального  користування,  лісосплав, проліт літаків та  вертольотів нижче 2000  метрів  над землею, подолання літаками звукового бар'єру  над  територією  заповідника та інші види штучного шумового впливу, що перевищують  установлені нормативи; геологорозвідувальні   роботи, розробка корисних копалин, порушення  ґрунтового  покриву  та гідрологічного і гідрохімічного режимів,  руйнування геологічних відслонень, застосування хімічних засобів, усі  види  лісокористування,  а також заготівля кормових трав,  лікарських та  інших  рослин,  квітів,  насіння,  очерету, випасання  худоби,  вилов і знищення диких тварин, порушення умов їх  оселення,  гніздування,  інші  види  користування  рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів; мисливство, рибальство,  інтродукція  нових  видів тварин  і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів  тварин понад допустиму науково обґрунтовану ємкість угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних  для  виконання  наукових  досліджень.( Частина перша статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1287-XIV ( 1287-14 ) від 14.12.99 Закону України «Про ПЗФ» від 16.09.92 ). [9]

 Для збереження  і відтворення корінних  природних   комплексів, проведення науково-дослідних  робіт та виконання  інших   завдань  у природному заповіднику   відповідно  до  проекту  організації  його території та охорони природних комплексів допускається: виконання  відновлювальних  робіт  на  землях  з   порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів  щодо запобігання  змінам  природних  комплексів  заповідника внаслідок антропогенного  впливу  -   відновлення   гідрологічного   режиму, збереження  та  відновлення рослинних угруповань,  що  історично склалися, видів рослин і тварин, які зникають, тощо; здійснення  протипожежних і санітарних  заходів,   що    не порушують режиму заповідника; спорудження у встановленому  порядку будівель та інших об'єктів, необхідних для  виконання  поставлених перед заповідником завдань; збір колекційних та інших  матеріалів, виконання робіт, передбачених планами довгострокових  стаціонарних наукових  досліджень,  проведення  екологічної   освітньо-виховної роботи. [29]

Проектом  організації  території  природного  заповідника  та охорони його природних комплексів може бути передбачено виділення  земельних  ділянок   для    задоволення господарських    потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах,  городах  та паливі відповідно до встановлених нормативів. Проекти  організації  території  природних  заповідників   та охорони їх  природних  комплексів  розробляються  спеціалізованими проектними  організаціями  і  затверджуються центральним  органом виконавчої   влади   в  галузі  охорони  навколишнього природного середовища. [20]

На даний час в  Україні існує 17 природних заповідників, загальною площею 158684,8 га ( 5 % від загальної площі). Майже всі ці заповідники створювались на протязі століть, і тільки 5 з них були створені за часи незалежності. Природні заповідники України знаходяться у підпорядкуванні різних Міністерств, що призводить до незначної профілізації напрямку їх роботи. Незважаючи на це, природні заповідники мають свого куратора в особі якогось Вузу або одного з наукових закладів НАНУ. [39]

 Список природних  заповідників України та коротка  характеристика наведені у таблиці.

 

№	Назва природного заповідника	Розташування	Підпорядкування	Рік створення	Загальна площа, га
1.	Кримський	Автономна Республіка Крим	Державне управління справами	1923	44175,5
2.	Канівський	Черкаська область	Київський національний університет ім. Т.Г.Шевченка	1923	2049,3
3.	Український степовий	Донецька область	Національна академія наук України	1961	2768,4
4.	Луганський	Луганська область	Національна академія наук України	1968	2122,0
5.	Поліський	Житомирська область	Державний комітет лісового господарства України	1968	20104,0
6.	Ялтинський  гірсько-лісовий	Автономна Республіка Крим	Державний комітет лісового господарства України	1973	14523,0
7.	Мис Мартьян	Автономна Республіка Крим	Українська академія аграрних наук	1973	240,0
8.	Карадазький	Автономна Республіка Крим	Національна академія наук України	1979	2855,2
9.	Розточчя	Львівська область	Міністерство освіти України	1984	2084,5
10.	Медобори	Тернопільська область	Державний комітет лісового господарства України	1990(розширений у 2000)	10516,7
11.	Дніпровсько-Орільський	Дніпропетровська область	Державний комітет лісового господарства України	1990	3776,7
12.	Єланецький  степ	Миколаївська область	Міністерство охорони  навколишнього природного середовища України	1996	1675,7
13.	Горгани	Івано-Франківська область	Міністерство охорони  навколишнього природного середовища України	1996	5344,2
14.	Казантипський	Автономна Республіка Крим	Міністерство охорони  навколишнього природного середовища України	1998	450,1
15.	Опукський	Автономна Республіка Крим	Міністерство охорони навколишнього природного середовища України	1998	1592,3
16.	Рівненський	Рівненська область	Державний комітет лісового господарства України	1999	47046,8
17.	Черемський	Волинська область	Державний комітет лісового господарства України	2001	2975,7

 

 

2 Короткий огляд найактуальніших проблем природних заповідників

Реальний стан природних  заповідників та і заповідної справи в цілому в Україні нині викликає велике занепокоєння, оскільки владна діяльність в цій сфері суттєво  ослабла і є недостатньо ефективною. Це призвело до відсутності стратегічного бачення розвитку заповідної справи, недоліків в системі управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, відвертих зловживань, пов'язаних з землевідведенням й нехтуванням чинного природоохоронного законодавства. 
    Проте, в останні роки відбувся значний спад у розвитку заповідної справи та виявилися деякі вкрай негативні тенденції. Послабився програмовий підхід в управлінні природно-заповідним фондом. Кабінетом Міністрів України мала бути розроблена нова державна програма розвитку природно-заповідної справи в Україні на період до 2020 р. Однак досі вона не прийнята. Також не прийнята передбачена законодавством Загальнодержавна програма збереження біотичного та ландшафтного різноманіття. Внаслідок цього в державі втрачені стратегічні механізми розвитку заповідної справи та бачення її перспектив.[14] 
    Значною проблемою є неузгодженість і недосконалість законодавства – земельного, лісового, природоохоронного та законодавства про місцеве самоврядування – у частині заповідної справи, що потребує внесення відповідних змін до чинного законодавства та розробки нових законодавчих актів. Необхідно врегулювати суперечності між різними законодавчими актами, що стосуються природно-заповідного фонду (Лісовий та Земельний кодекси України, Закон України "Про природно-заповідний фонд України", Закон України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" тощо), законодавчо встановити пріоритетність заповідання природних територій над іншими видами користування. [17] 
     В Україні практично відсутні морські природоохоронні акваторії, немає належної законодавчої та нормативно-правової бази для їх створення. 
У системі Мінприроди не створено належної вертикальної структури управління, яка б забезпечувала управління і контроль за формуванням та утриманням природних заповідників в регіонах країни. Спостерігається надмірна розпорошеність територій заповідників за відомчою приналежністю. 
     Система державної охорони заповідників територій України не відповідає сучасним вимогам і міжнародним стандартам. Низький професійно-кваліфікаційний рівень працівників служби державної охорони, обмеженість їх прав та правова незахищеність, відсутність засобів індивідуального захисту та матеріально-технічної бази не дають можливості повною мірою забезпечувати охорону природних комплексів. 
      Через низький рівень фінансового і матеріально-технічного забезпечення погіршується і без того незадовільний стан функціонування цих установ, які фінансуються на рівні 35% від фактичних потреб. Не забезпечується належне фінансування природоохоронних заходів, наукових досліджень, еколого-освітньої, рекреаційної діяльності, практично не виділяються кошти на капітальні видатки. Відсутність транспорту, засобів зв'язку, обладнання, службових та лабораторних приміщень, рекреаційної інфраструктури, музеїв природи та інформаційних центрів роблять неможливим збереження унікальних природних комплексів. [6] 
    Ускладнює стан справ відсутність єдиної системи оплати праці, соціальних гарантій та пільг, належних умов життя і праці працівниківзаповідників, кадрової політики, підготовки та перепідготовки професійних кадрів заповідної справи і фахівців з охорони біорізноманіття. 
Унаслідок зазначених тенденцій сповільнилися темпи заповідання запланованих територій. Показник заповідності (відношення площі ПЗФ до території держави) на 01.01.2008 р. складає лише 4,95%, тоді як в країнах Європейського Союзу він становить в середньому близько 10%. 
Зниження темпів зростання площі природних заповідників за рахунок створення нових та розширення територій існуючих, яке спостерігається останніми роками, пов'язано також з процесом приватизації земель, що відбувається в Україні. Спостерігається часте небажання постійних користувачів і власників земельних ділянок, органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади усіх рівнів погоджувати створення нового об’єкта, тим більше вилучення земельних ділянок для надання їх в постійне користування створюваним установам. Практично втрачено перевагу для розширення заповідників до науково обґрунтованих рівнів, яку Україна мала до початку приватизації та розпаювання земель. 
    Повільними темпами встановлюються межі в натурі (на місцевості) територій. Так, станом на 01.01.2008 р., межі територій заповідників загальнодержавного значення встановлені в натурі у середньому на 45% від їх загальної площі. Зовсім не встановлені межі на місцевості в Опукському природному заповіднику. Відсутність правовстановчих документів, зокрема проектів організації територій, актів на землю, винесених в натуру меж територій, призводить до незаконного захоплення земель чи загрози їх втрати. Такі факти повсюдно поширені, насамперед в АР Крим, м. Києві, Івано-Франківській, Одеській, Миколаївській, Донецькій областях. 
Проводяться масові зміни меж населених пунктів, до складу яких включаються як перспективні для заповідання природні території, так і існуючі заповідні об'єкти, які згодом переводяться у землі житлової забудови з подальшою приватизацією. [5] 
     Найбільш типовими проблемами у практичному плані є: 
- відсутність механізмів економічного стимулювання для створення нових природних заповідників та відшкодування збитків землекористувачам, а також механізму викупу земельних ділянок для заповідання; 
- відмова відповідних державних органів та організацій надавати погодження на заповідання територій з огляду на корпоративний чи індивідуальний інтерес в приватизації цінних земельних ділянок; 
- відсутність фінансування на місцевому рівні та недостатнє фінансування на державному рівні для виконання заходів щодо створення нових заповідників та утримання вже існуючих; 
- фінансова незабезпеченість інвентаризації природних територій з метою встановлення їх природної цінності та придатності для заповідання; 
- недостатня якість земельної кадастрової документації; 
- недостатня чисельність працівників; 
- недостатня екологічна свідомість і необізнаність громадян, представників органів державної влади та місцевого самоврядування щодо необхідності збереження природного середовища; 
      Гостро постає проблема державного контролю за виконанням природоохоронного законодавства України. Сучасний стан дотримання вимог законодавства в частині функціонування природних заповідників є вкрай незадовільним. Зокрема, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування повсюдно порушують вимоги законодавства в цій сфері. Однак належної оцінки з боку правоохоронних органів ці факти не отримують. 
У 2008 році органами прокуратури порушена незначна кількість (лише 30) кримінальних справ стосовно порушення законодавства у сфері заповідної справи, із них тільки третина направлена до суду. Судові органи також не проявляють належної принциповості при розгляді справ щодо порушень законів у сфері природно-заповідної діяльності. .[40]