Автор работы: Пользователь скрыл имя, 09 Сентября 2014 в 15:43, курсовая работа
Актуальність теми. Після проголошення незалежності екологічне законодавство стало особливо інтенсивно розвиватися. Про це свідчать положення чинної Конституції України, нового Земельного кодексу України, Кодексу України про надра, Водного та Лісового кодексів України, законів України від 26 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України», від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ», від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ» та інших кодифікованих і спеціальних законодавчих актів, які є джерелами екологічного права. На їх основі формується сучасний зміст українського екологічного права, регулюються відносини у сфері охорони природи.
Зміст
Актуальність теми. Після проголошення незалежності екологічне законодавство стало особливо інтенсивно розвиватися. Про це свідчать положення чинної Конституції України, нового Земельного кодексу України, Кодексу України про надра, Водного та Лісового кодексів України, законів України від 26 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України», від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ», від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ» та інших кодифікованих і спеціальних законодавчих актів, які є джерелами екологічного права. На їх основі формується сучасний зміст українського екологічного права, регулюються відносини у сфері охорони природи.
Останніми роками екологічне та природноресурсове законодавство суттєво реформується та вдосконалюється відповідно до Основних напрямів державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених Верховною Радою України 5 березня 1998 р., і плану законотворчих робіт на найближчі роки та на перспективу.
Верховною Радою України і Міністерством екології та природних ресурсів України вживаються заходи щодо приведення екологічного та природноресурсового законодавства України у відповідність до міжнародних та європейських стандартів у екологічній сфері.
Отже, реформуванням екологічного та природноресурсового законодавства, яке є джерелом екологічного права обумовлена актуальність теми даної курсової роботи.
Особливостям джерел екологічного права, шляхам вдосконалення законодавства в сфері охорони навколишнього природного середовища приділяється багато уваги з боку вчених-правознавців, таких як І.І. Кракаш, О.О.Погрібний, С.А. Боголюбов, Е.Л. Минина, М.І.Малишко та ін.
На підставі аналізу праць вищезазначених вчених, а також нормативно-правових актів в екологічній сфері можна в достатньо повному обсязі вивчити особливості законодавчих актів як джерела екологічного права, в чому й міститься мета даної курсової роботи.
Об'єктом даного дослідження виступають законодавчі акти як джерела екологічного права.
Предмет дослідження – суспільні відносини, що регулюються законодавчими актами, які виступають джерелами екологічного права.
Відповідно до мети в роботі будуть вирішені наступні завдання:
Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списка використаної літератури.
Джерелами права прийнято вважати акти компетентних державних та інших органів, які встановлюють або санкціонують норми права. Це форми, способи зовнішнього вираження та закріплення правових норм. Домінуючими джерелами права в Україні є нормативно-правовий акт та ратифікований Україною міжнародно-правовий договір (угода).
Під джерелами екологічного права слід розуміти прийняті уповноваженими державними органами або органами місцевого самоврядування нормативно-правові акти та ратифіковані міжнародно-правові договори, правові норми яких регулюють суспільні екологічні відносини стосовно приналежності, використання, відтворення природних об'єктів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки з метою задоволення екологічних, економічних та інших інтересів суспільства1.
Через складність структурованої ієрархічної системи екологічного законодавства нормативно-правові акти як джерела екологічного права є неоднорідними. Вони можуть бути класифіковані залежно від правової спеціалізації, юридичної сили, предмета регулювання, форми вираження, способу правового регулювання, ступеня систематизації тощо. Зокрема, залежно від спеціалізації та призначення нормативно-правових актів, що регулюють суспільні екологічні відносини, вони поділяються на дві групи.
До першої групи нормативно-правових актів належать ті, що регулюють спеціалізовані екологічні відносини, наприклад, закони України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря», поресурсові кодекси (Земельний, Водний, Лісовий і Кодекс про надра та ін.).
Другу групу становлять акти стосовно регулювання певних екологічних відносин у складі інших суспільних відносин, наприклад, Закон України «Про фермерське господарство». Крім того, серед нормативно-правових актів, які регулюють суспільні екологічні відносини, можна виділяти загальні та поресурсові екологічні нормативно-правові акти. До перших належать акти, структурно спрямовані на використання та охорону навколишнього природного середовища як єдиного й інтегрованого об'єкта екологічних правовідносин, наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Конвенція про охорону біологічного різноманіття, яка ратифікована Верховною Радою України 29 листопада 1994 року, та інші.
Поресурсовими нормативно-правовими актами вважаються акти, норми яких регламентують суспільні відносини щодо приналежності, використання, відтворення та охорони окремих природних ресурсів. Йдеться, зокрема, про природоресурсові кодекси та спеціальні закони, норми яких регулюють відносини, наприклад, у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей тощо2.
Особливістю джерел екологічного права є високий рівень їх кодифікованості. За роки становлення екологічного законодавства в незалежній Україні прийнято Земельний, Водний, Лісовий кодекси та Кодекс про надра.
Специфіка системи джерел екологічного права як самостійної галузі полягає ще і в тому, що у складі цієї системи поки що відсутній єдиний кодекс, норми якого становили б основу для регулювання всіх екологічних відносин.
Джерела екологічного права поділяються також на закони й підзаконні акти. Закони в ієрархічній структурі законодавства займають центральне місце, а решта еколого-правових нормативних актів видаються на основі і в розвиток, на виконання вимог законів, а тому і називаються підзаконними актами3.
Слід зазначити, що екологічні нормативно-правові акти поділяються також на акти законодавчої й виконавчої влади, акти органів місцевого самоврядування, а також інші джерела екологічного права. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади, крім прийняття законів, приймає нормативно-правові акти у формі постанов. Наприклад, постановою від 5 березня 1998 року затверджено «Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки».
Президент України,.у межах своєї компетенції і на основі Конституції та законів України, як гарант законності приймає укази і розпорядження, які мають нормативно-правовий характер. Наприклад, 27 грудня 2005 року Указом Президента України було затверджене Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища.
Кабінет Міністрів України на основі й на виконання Конституції, законів, указів та розпоряджень Президента України також видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими для виконання усіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Так, наприклад, Кабінет Міністрів України постановою від 30 березня 1998 року затвердив Положення про державну систему моніторингу довкілля.
Джерелами екологічного права є акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів господарського управління й контролю, на які чинним законодавством покладено функції організації раціонального і ефективного природокористування, а також охорони навколишнього природного середовища. До таких органів належать Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет лісового господарства України та інші. Так, наприклад, Міністерство аграрної політики України видало Наказ від 26 лютого 2004 року № 51 «Про затвердження Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення».
Підзаконні акти міністерств, комітетів та відомств мають, як правило, відомчий, а інколи міжвідомчий характер. В останньому випадку ці нормативно-правові акти є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, комітетами, департаментами, відомствами, юридичними і фізичними особами на території України. Так, міжвідомчий характер має Інструкція про порядок встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій і об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, затверджена Міністерством охорони навколишнього природного середовища 12 березня 1993 року.
Органи місцевого самоврядування і місцеві органи виконавчої влади відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» приймають нормативно-правові рішення і розпорядження, які не повинні суперечити чинному екологічному законодавству. Вони обов'язкові для виконання всіма суб'єктами на підпорядкованій цим органам території.
Основним джерелом екологічного права, норми якого регулюють суспільні екологічні відносини, є закон.
Серед законів, що регулюють екологічні відносини, головне місце належить Конституції України. Виходячи з принципу верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу, і всі закони та нормативно-правові акти, які становлять екологічне законодавство, повинні прийматись на основі Конституції і відповідати їй4.
У Конституції (статті 13; 14; 16; 41; 50; 66; 85; 92; 116; 119; 137; 138 та ін.) врегульовані найважливіші суспільні екологічні відносини. Зокрема, ст. 13 передбачає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу визнано відповідно до ст. 16 Конституції обов'язком держави.
В Основному Законі України визначено принципові засади взаємовідносин «громадянин — держава — природа». Так, згідно з ч. 1 ст. 50 Конституції кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Разом з тим ст. 66 покладає на кожного обов'язок не заподіювати шкоду природі та відшкодовувати завдані ним збитки. Частина 2 ст. 50 Конституції встановлює, що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Підкреслюючи юридичну силу Основного Закону держави, ст. 92 передбачає, що найбільш важливі екологічні відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також відносини екологічної безпеки повинні регулюватися виключно законами. Отже, зазначені конституційні норми є вихідними положеннями для прийняття відповідного екологічного законодавства з будь-яких конкретних питань.
Конституція України чітко визначає повноваження вищих та інших органів державного управління в галузі екологічних відносин. Так, згідно із п. 3 ст. 116 Кабінет Міністрів України вирішує питання державного управління на основі Конституції, законів України, актів Президента України. На нього, зокрема, покладено обов'язки забезпечення проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
Відповідно до Конституції України та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Саме на них покладено забезпечення додержання прав і свобод громадян, у тому числі й екологічних, а також виконання державних і регіональних програм охорони довкілля.
Усі конституційні норми, що регулюють відносини, пов'язані з використанням і охороною природних ресурсів, можна поділити на такі основні групи: