Науково технічний потенціал України

• концентрація ресурсів на проведенні фундаментальних і прикладних досліджень за напрямами, з яких Україна має значний науковий, технологічний та виробничий потенціал;
• запровадження програмно-цільового підходу до фінансування усіх секторів наукової сфери;
• впровадження ринкових механізмів підтримки нових технологій, розширення участі малого й середнього бізнесу в науково-технологічному розвитку;
• приведення системи правового захисту інтелектуальної власності у відповідність з міжнародними нормами та введення інтелектуальної власності у господарський обіг;
• розвиток і впровадження сучасних інформаційних технологій.

 Інноваційний розвиток передбачає перенесення акценту з традиційних науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, бізнес-інкубатори, проведення політики ресурсо- та енергозбереження.

   Широка і комплексна автоматизація, механізація виробництва повністю змінюють характер праці. Сучасний етап автоматизації спирається на електронізацію (комп'ютеризацію) народного господарства. 
    Велике значення має впровадження трудозберігаючих технологій у промислових центрах і вузлах, що мають обмежені можливості забезпечення промисловості і сфери послуг трудовими ресурсами. Це стосується насамперед старих промислових районів, які характеризуються погіршенням демографічної ситуації. 
   Сучасна техніка закладає основу для створення принципово нових «заводів майбутнього» — повністю автоматизованих і електронізованих, з мобільною технологією. Тим самим у перспективі, очевидно, з'являться можливості розміщення підприємств, які раніше визнавались трудомісткими, практично повсюдно, у тому числі в трудодефіцитних районах. 
 
Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористуванні. Розвиток науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для очищення промислових і комунальних викидів, що забруднюють воду, атмосферу, грунти. Передові технології забезпечують перехід до замкненого водопостачання, утилізацію відходів, економію трудових, рослинних і мінеральних ресурсів, а також раціональне використання земельних ресурсів. 
 
Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва й інші центри економічної ділової активності, стали території з передовою наукою та освітою. Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типовим для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою територіальної організації науково-вироб-ничих комплексів стали технополіси — цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються науково-дослідні інститути, вузи та наукоємні промислові підприємства, що взаємодіють між собою. 
Наявні вітчизняні і зарубіжні оцінки показують, що в Україні існують всі основні передумови для ширшого залучення науково-технічного потенціалу країни до міжнародних науково-технічних відносин. Традиційно найголовнішими складовими національного науково-технічного потенціалу вважаються: наявність висококваліфікованих науковців та інженерно-технічних працівників, розгалужена мережа науково-технічних організацій та установ з відповідним матеріально-технічним рівнем.  
 
Загалом в Україні діє 1388 наукових установ, які займаються НДДКР. Серед них 295 науково-дослідних інститутів і понад 103 їхні філіали, 143 вузи, 443 проектно-конструкторські, проектно-технологічні та проектні організації, 97 конструкторських бюро на самостійному балансі та інші організації й установи. Питома вага кількості спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, зайнятих у народному, господарстві України, в загальній чисельності її населення протягом останніх майже 20 років була вищою, ніж у цілому в масштабах колишнього Союзу. 
 
Як свідчить практика, найефективніша організаційна форма поєднання окремих ланок ланцюга «наука — виробництво» і максимального використання на цій основі потенційних можливостей національного науково-технічного потенціалу — міжгалузеві науково-технічні комплекси (МНТК). Серед них найкрупнішим в Україні і відомим за її межами є Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона, де лише за останні роки розроблено 56 дослідних зразків, 21 установчу та 11 перших промислових серій. Понад половину розробок уже впроваджено в практику, а цикл створення і виготовлення зразків зварювального устаткування вдалося скоротити до 3,5 року. При цьому частка держбюджету в загальній сумі фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт становить приблизно 51 %, а решта фінансується замовниками, в тому числі й зарубіжними, на основі прямих зв'язків. Звичайно, подібні міжгалузеві науково-технічні комплекси, а також створювані в Україні останнім часом різноманітні прототипи підприємств венчурного бізнесу, інші високомобільні форми органічного взаємозв'язку науки і виробництва можуть бути в перспективі безпосередньо адаптовані до різних сучасних форм науково-технічного співробітництва країн світу без будь-яких суттєвих ускладнень. Однак розраховувати на можливість перетворення України на рівноправного науково-технічного партнера найрозвинутіших країн світу в найближчі роки було б передчасно. І ось чому. 
 
З одного боку, ефективність науково-технічних досліджень і розробок визначається масштабами їхнього своєчасного впровадження в масове виробництво. Проте саме ця ланка єдиного комплексу «наука — виробництво» в Україні, як і в усьому колишньому СРСР, була й залишається традиційно найслабкішою. З іншого—технологічний рівень виробництва, у свою чергу, справляє активний зворотний вплив на параметри й рівень самих наукових досліджень і розробок через їхнє матеріально-технічне забезпечення.  
 
Щодо наявного технологічного рівня виробництва в Україні, то, за даними Держкомстату республіки, питома вага продукції, освоєної виробництвом 10 і більше років тому, становить понад 20 %, тобто більш як п'ята частина виробництва відстає приблизно на одне покоління. Частка устаткування зі строком експлуатації до 10 років дорівнює майже 64 %, а використовуваного 20 і більше років—понад 10%. 
 
Цілком ясно, що за існуючого стану справ для досягнення світового технологічного рівня виробництва Україні буде потрібно до кількох десятків років, що може визначити нашу технологічну відсталість на тривалий строк. Саме тому Україна сьогодні, в період активного переходу до ринкових відносин, досить гостро відчуває потребу не стільки в експорті своїх науково-технічних досягнень, скільки в активній технологічній допомозі з боку розвинутих країн. Крім того, нині незаперечним є той факт, що навіть країни з розвинутою економікою і могутнім сучасним науково-технічним потенціалом практично не в змозі самостійно забезпечити успішний розвиток усього широкого фронту науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Що стосується України, то, якщо зважити на відносно низьку ефективність і культуру виробництва, нераціональну його структуру, значне поширення застарілих технологій, очевидною стає неможливість самотужки здійснити кардинальне науково-технічне переозброєння виробництва на сучасній технологічній базі. Це надзвичайно складне й актуальне для нашої держави завдання може бути успішно вирішене в більш-менш реальні строки лише за умови широкого залучення сучасних світових науково-технічних досягнень та інноваційних можливостей найрозвинутіших країн світу, активної участі національного науково-технічного потенціалу в міжнародних науково-технічних зв'язках. 
 
У цілому ж слід зазначити, що стимулювання активної творчої праці науковців та інженерно-технічних працівників, активізація інноваційної діяльності державних, колективних та приватних структур, початок конверсії військового виробництва в перспективі створять всі необхідні умови для більшої відкритості науково-технічного потенціалу України новітнім світовий процесам у цій галузі людської діяльності і в кінцевому підсумку обов'язково приведуть до ширшого залучення нашої країни до міжнародних науково-технічних і світогосподарських відносин.