Матеріальна складова документа

В історії науки ще ніколи не було так, щоб велике відкриття або новий технічний метод зароджувалися на порожньому місці. Цім подіям завжди передують вікові спостереження і багаторічна робота вчених. Завдяки значним відкриттям у сфері фізики, хімії, оптики та механіки вдалося розробити фотографічний метод практичного отримання зображень на солях срібла. Фотографічний метод виник на початку ХІХ століття. Офіційною датою винаходу фотографії є 7 січня 1839, коли спосіб практичного отримання зображення на солях срібла, відкритий французом Луї Жаком Даггер, був оприлюднений на засіданні Французької Академії наук. Термін «фотографія» був запропонований 14 березня 1839 англійським астрономом Д. Гершелем. Ця назва згодом стало загальновизнаною. У перекладі з грецької мови фотографія («photos» – світло, «grapho» – пишу) означає «світлопис». У Росії фотографію теж називали «світлописом», хоча ця назва і не була її повним визначенням. Знадобилося 160 років напруженої роботи численних колективів дослідників, щоб фотографія стала досконалим технічним методом реєстрації інформації, якою вона є сьогодні.

Фотографія – галузь науки, техніки і мистецтва, що використовує і вивчає методи отримання на світлочутливих матеріалах зображень (фотознімків) об’єктів і способи реєстрації оптичного та інших випромінювань. Практичний розвиток малюнок отримала з середини ХІХ століття. В основі її лежить використання спеціальних матеріалів, в світлочутливому шарі яких в результаті дії випромінювання (наприклад, оптичного, рентгенівського) і подальшої хіміко–фотографічної обробки, відбуваються фотохімічні реакції. Зазвичай фотографічні матеріали використовуються в поєднанні з тим або іншим оптичним пристроєм: фотоапаратом, фотозбільшувачем, копіювальним верстатом і т.д., що створює на світлочутливому шарі оптичне зображення. Фотографія може бути чорно–білою або кольоровою, на різних засадах – гнучкій полімерній (фотоплівка), твердій (метал, скло, пластмаса) і паперовій (фотопапір) (див. мал. 10), статичної (власне малюнок) та динамічної (кінематографія).

Мал. 10 – Виготовлення фотодокументів на паперовій основі

До кінодокументів відносять діафільми (німі, тематично підібрані кадри на рулонній кіноплівці), кінофільми (динамічні фотозображення на кіноплівці) і відеофільми (динамічні зображення на магнітній плівці або оптичному диску).

У процесі бурхливого розвитку фотографії на основі галогенідів срібла з’явилися необмежені можливості отримання зображення послідовних фаз руху. Кінематограф з’явився в результаті поєднання хронофотографії (що дає серію моментальних знімків послідовних фаз руху) на світлочутливій ​​плівці, проекції зображень на екран і переривчастого пересування плівки як при кінозйомці, так і при проектуванні.

З історії відомо, що Т. Едісон винайшов гнучку перфоровану фотоплівку і найпростіший грейферний механізм для переривчастого її пересування, а потім і прилад для індивідуального перегляду рухомого зображення – кінескоп. Але, окрім Едісона, проектувати зображення, що рухається для колективного перегляду додумалися брати Люм’єр. 28 грудня 1895 в маленькому паризькому кафе почалися комерційні демонстрації коротких фільмів: «Прибуття поїзда», «Политий поливальник» і «Сніданок дитини». Атракціон мав колосальний успіх.

Саме поняття «кіноплівка» означає фотоматеріал, призначений для зйомки кінофільмів і виготовлений у вигляді стрічки з перфорацією по краях (див. мал. 11).

Мал. 11 – Кіноплівка

У порівнянні з фотоплівкою, кінострічка зазвичай складається з більшої кількості шарів. На підкладку наноситься підшар, який служить для закріплення світлочутливого шару (або кількох шарів) на основі. Крім того, кіноплівка зазвичай має протиореольний, шар, що не дає змогу плівці скручуватися, а також захисний шар. Чорно-білі плівки істотно простіше, зазвичай вони складаються з трьох-п’яти елементарних шарів, і зображення на них утворюється з дрібнодисперсного срібла. Обробка таких плівок складається всього з двох стадій: прояв і фіксування, а також проміжної та остаточної промивки. У групі чорно-білих плівок окремо стоїть звукотехнічна кіноплівка, призначена для отримання негативу аналогової і цифрової фонограми. Кількість елементарних шарів у кольоровій плівці може досягати 16 при загальній її товщині менше 20 мікрон. Обробка кольорових кіноплівок передбачає додаткову стадію відбілювання проявленого дрібнодисперсного срібла. У процесі обробки чорно-біле зображення зникає і на кіноплівці залишаються лише барвники.

Також, потрібно не забувати і таку матеріальну основу документа як магнітна стрічка. Магнітна стрічка - носій інформації у вигляді гнучкої стрічки, покритої тонким магнітним шаром. Інформація на магнітній стрічці фіксується за допомогою магнітного запису. Пристрої для запису та відтворення звуку і відео на магнітну стрічку називаються відповідно магнітофон і відеомагнітофон.

Магнітна стрічка зробила революцію в мовленні і запису. Замість прямих ефірів в телевізійному і радіомовлення стало можливим проводити попередній запис програм для подальшого відтворення. Перші дорогі магнітофони дозволяли проводити запис на кілька розділених доріжок від різних джерел, а потім згодом зводити їх в кінцевий запис з накладенням необхідних ефектів.

Магнітна стрічка є основою для створення та відображення фільмів, відеодокументів, музики, аудіодокументів, і, в подальшому, виготовлення відеокасет (див. мал. 12) та аудіокасет, про які я розповім згодом.

Мал. 12 – Відеокасета на основі магнітної стрічки

Фонодокументи – це те ж саме, що і аудіодокументи. До фонодокументів відносять фонограми. Фонограма – документ із записом звуків (мови або музики). Матеріальним носієм фонограми може бути грамофонний (шелачний) або вініловий диск, магнітна стрічка, касета з магнітною відеофонограмою, оптичний диск. Грамплатівка – це пластмасовий штампований або литий диск, запис на який проводиться за допомогою прорізання канавок певної глибини і профілю, які відповідають коливанням звукових частот. Грамплатівка використовувалася як носія різних звукових даних з кінця IX століття – на неї записували різні музичні мелодії, мова людини , пісні. Сама технологія записи на платівки була досить простою. За допомогою спеціального апарата в спеціальному м’якому матеріалі, вінілі, робилися зарубки, ямки, смужки. І з цього виходила платівка (див. мал. 13).

Мал. 13 - Грамплатівка

Платівку можна було прослухати за допомогою спеціального апарата – патефона або грамофона (див. мал. 14,15).

      Мал. 14 – Патефон    Мал. 15 – Грамофон

Апарат складався з: механізму, що обертає платівку навколо своєї осі, голки і трубки. Наводився в дію механізм, що обертає платівку, і ставилася голка на платівку. Голка плавно пливла по канавках, прорубаним в пластинці, видаючи при цьому різні звуки – залежно від глибини канавки, її ширини, нахилу і т.д., використовуючи явище резонансу. А труба, що знаходилася біля самої голки, посилювала звук, який добувався голкою.

Грамплатівка – найстаріший вид аудіодокументів, однак саме грамплатівки зі старими записами користуються величезним попитом у меломанів. І, незважаючи на широке використання аудіо CD–дисків, вартість платівки може в десятки разів перевищувати вартість записів на нових аудіоносіях.

Технологія запису звуку на магнітні носії з’явилася порівняно недавно – приблизно в середині ХХ століття (40-ві – 50-ті роки). Але вже кілька десятиліть по тому – у 60-ті – 70-ті роки – це технологія стала дуже поширеною в усьому світі.

Магнітна стрічка складається із смужки щільної речовини, на яку напилюється шар феромагнетиків. Саме на цей шар «запам’ятовується» інформація. Процес запису також схожий на процес запису на вінілові платівки – за допомогою магнітної індукційної котушки замість спеціального апарату на голівку подається струм, який приводить в дію магніт. Запис звуку на плівку відбувається завдяки дії електромагніта на плівку. Магнітне поле магніту змінюється в такт із звуковими коливаннями, і завдяки цьому маленькі магнітні частинки (домени) починають змінювати своє місце розташування на поверхні плівки в певному порядку, залежно від впливу на них магнітного поля, створюваного електромагнітом. А при відтворенні запису спостерігається процес зворотний запису: намагнічена стрічка збуджує в магнітній головці електричні сигнали, які після підсилення надходять далі в динамік.

Аудіокасета – носій інформації на магнітній стрічці, в другій половині XX століття – поширений медіаносій для звукозапису (див. мал. 16). Застосовувався для запису цифрової і аудіоінформації. Вперше компакт-касета була представлена ​​в 1964 році компанією Philips. Через свою відносну дешевизну довгий час (з початку 1970-х по 1990-і роки) компакт-касета була найпопулярнішим записуваним аудіоносієм, проте, починаючи з 1990-х років, була витіснена компакт–дисками.

Мал. 16 – Компакт-касета на магнітній стрічці

РОЗДІЛ 3 РІЗНОВИДИ СУЧАСНИХ МАТЕРІАЛЬНИХ НОСІЇВ: ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ, ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ.

1. Основні характеристики сучасних матеріальних носіїв.

Розвиток матеріальних носіїв документованої інформації в цілому йде по шляху безперервного пошуку об’єктів з високою довговічністю, великою інформаційною ємністю при мінімальних фізичних розмірах носія. Починаючи з 1980-х років, все більш широке поширення набувають оптичні (лазерні) диски. Це пластикові або алюмінієві диски, призначені для запису і відтворення інформації за допомогою лазерного променя.

  В даний час оптичні (лазерні) диски є найбільш надійними матеріальними носіями документованої інформації, записаної цифровим способом.

Оптичний документ акумулює в собі переваги різних способів запису інформації і матеріалів носія. Важливим достоїнством даного носія інформації є:

• по-перше, його універсальність, тобто можливість запису і зберігання в єдиній цифровій формі інформації будь-якого виду - звукової, текстової, графічної, відео;
• по-друге, оптичний документ дає можливість організації та зберігання інформації у вигляді баз даних на єдиному оптичному носії;
• по-третє, цей документ забезпечує можливість створення інтегрованих інформаційних мереж, що забезпечують доступ до таких баз даних.

  Оптичний документ - це інтегральний вид документа, здатний увібрати в себе достоїнства і можливості книги, мікро-, діа-і відеофільмів, аудіозапису і т. д., причому все це одночасно. Він необхідний для тривалого зберігання великих масивів інформації.

  Найперспективнішим видом оптичного документа, що виділяється за формою носія і особливостям користування, є оптичний диск - матеріальний носій, на якому інформація записується і зчитується за допомогою сфокусованого лазерного променя (див. мал. 17).

Мал. 17 – Компакт-диск

  Компакт-диски виготовляються з полікарбонату завтовшки 1,2 мм, вкритим найтоншим шаром алюмінію (раніше використовувалося золото) із захисним шаром з лаку, на якому зазвичай друкується етикетка.

  За технологією застосування оптичні, магнітооптичні і цифрові компакт-диски діляться на 3 основних класу:

1. Диски, що допускають одноразовий запис і багаторазове відтворення сигналів без можливості їх стирання (CD-R; CD-WORM - Write-Once, Read Many-- один раз записав, багато разів використовував). Використовуються в електронних архівах і банках даних, у зовнішніх накопичувачах ЕОМ.
2. Реверсивні оптичні диски, що дозволяють багаторазово записувати, відтворювати і прати сигнали (CD-RW, CD-E). Це найбільш універсальні диски, здатні замінити магнітні носії практично у всіх областях застосування.
3. Цифрові універсальні відеодиски DVD (Digital Versatile Disk) типу DVD-ROM, DVD-RAM, DVD-R, DVD-RW з великою місткістю (до 17 Гбайт).

 В даний час оптичні (лазерні) диски є найбільш надійними  матеріальними носіями документованої  інформації, записаної цифровим  способом. Разом з тим активно  ведуться роботи зі створення  ще більш компактних носіїв  інформації з використанням так  званих нанотехнологій, що працюють з атомами й молекулами.  Щільність упаковки елементів, зібраних з атомів, в тисячі разів більше, ніж в сучасній мікроелектроніці. У результаті один компакт-диск, виготовлений за нанотехнології, може замінити тисячі лазерних дисків.

  Таким чином, впровадження оптичної технології в документно-інформаційну сферу може розглядатися як початок нової ери в розповсюдженні, зберіганні, використанні документованої інформації.

Якщо ж розглядати детально магнітні носії інформації, то в даний час їх класифікують таким чином:

• за геометричною формою і розмірами (форма стрічки, диска, карти тощо);
• за внутрішньою будовою носіїв (два або кілька шарів різних матеріалів);
• за способом магнітного запису (носії для подовжньої та перпендикулярної запису);
• за видом записуваного сигналу (для прямого запису аналогових сигналів, для модуляційної запису, для цифрового запису).

  До магнітних носіїв інформації відносять магнітну стрічку (МЛ) (розглядалася у минулому розділі), магнітну карту (МК), магнітний диск (МД) (жорсткий і гнучкий).

  З цієї групи в даний час найбільш використовуваними для роботи з документованою інформацією є магнітні диски.