Матеріальна складова документа

Мал. 2 – Кіпу

За часів неоліту з’явилося піктографічний лист (від лат. «Піктус» – написаний фарбами, намальований і грец. «Графо» – пишу) – відображення загального змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків, зазвичай з метою запам’ятовування (див. мал. 3). Воно не було засобом фіксації будь–якої мови, тобто листом у власному розумінні. Це були зображення на стінах печер або скелях, на кам’яних плитах, на кістках, де в основному ілюстрували події з життя племені.

Мал. 3 – Піктографічний лист

У IV тис. до н.е. шумери, що населяли південь сучасного Іраку, почали передавати зображеннями назви окремих конкретних предметів і загальних понять. Число таких знаків було близько тисячі, і кожен з них в шумерському мовою зв’язувався з певним словом. Шумери писали на сирій глині прямокутними паличками, що входять в глину під кутом і створювали клиновидне поглиблення. Тому шумерська писемність отримала назву клинопису. До наших днів збереглися цілі бібліотеки клинописних документів на глиняних дощечках: ділові документи, історичні написи, епос, словники, релігійні і магічні тексти (див. мал. 4).

Мал. 4 – Клинописний документ

З плином часу малюнки спрощувалися, в якійсь мірі стандартизувалися і замінювалися знаками, які позначають слова і склади. Так виникла ієрогліфічна система (від грец. «Hieros» – священний і «glyphe» – те, що вирізано) і ідеографічний лист (від грец. «Idea» – образ, ідея і «grapho» – писати).

Словесно–складовий лист Стародавнього Єгипту – один з найдавніших у світі – сформувався приблизно з кінця IV тисячоліття до н.е. Найдавніші єгипетські писемні пам’ятки – написи на таблицях і булавах царів – представляють собою символічні зображення, які не мають чіткого звукового значення і розуміються за принципом піктограми. Структура староєгипетської писемності остаточно формується близько 2800 р. до н.е. Усього в ній близько 700 найбільш уживаних знаків, накреслення яких могло мати різні варіації. Вони діляться на знаки, що передають декілька приголосних звуків мови (фонограми) і смислові поняття (ідеограми). Ієрогліфічний лист призначався для монументальних і напівдекоративний написів на камені і металі (див. мал. 5).

Мал. 5 – Ієрогліфічний лист

Ієратичний (жрецький) лист – наступний етап розвитку єгипетської писемності – використовувалося для запису літературних і релігійних текстів, ділових документів (див. мал. 6). Найпоширенішим матеріалом для такого листа був папірус – прообраз сучасної паперу. Листи виготовляли із стебел рослини папірус. Стебла поділялися на тонкі смужки, відбивалися молотком, проклеювали хлібним відваром, сушилися і випрасовувані. Папірусні документи зазвичай згорталися в сувій. Для письма на папірусі переписувачі використовували тонкі кисті з тростини або очеретяні палички.

Мал. 6 – Ієратичний (жрецький) лист

Різні види писемності панували в країнах Сходу три тисячоліття, але потім їх витіснила більш проста і зручна система – фінікійська. Фінікійцям, як торговому народу, потрібна була проста і зручна писемність для складання комерційних документів, і вони створили складовий лист, що складається з 22 знаків. Найдавніші знайдені фінікійські написи відносяться до ХІІІ століття до н.е.

У ІХ–Х століттях до н.е. греки перетворили фінікійський лист і створили алфавіт, де кожен знак позначає не слово або склад, а певний звук. Грецький алфавіт став вихідним для всіх європейських алфавітів. Свої книги і кодекси греки, а за ними й римляни стали писати на дерев’яних або кістяних дощечках, покритих воском. Писали по воску стилусом (від грец. «Stylos» – паличка) – загостреним стрижнем з металу або дерева. Коли запис ставав не потрібен, він стирався за допомогою плоского зворотного кінця стилусу (див. мал. 7).

Мал. 7 – Кістяні дощечки, вкриті воском та стилуси

Лист з воску був запозичений різними народами і проіснував близько 18 століть практично без зміни, поки англосакси не винайшли пергамент. Пергамент з’явився приблизно в ІІІ столітті до н.е. Це був особливий спосіб обробки шкіри молодих тварин (в основному телячої). Пергаментні аркуші були щільними і жорсткими, в основному стягувалися палітуркою з металевими застібками. Завдяки своїй міцності цей матеріал використовувався також досить довго. Зі здешевленням і все більш широким розповсюдженням пергаменту з’явилася потреба у створенні та загальнодоступного пишучого інструменту. Їм стало певним чином заточене гусяче перо. З його допомогою можна стало змінити стиль письма – зробити його прописним і похилим (див. мал. 8).

Мал. 8 – Пергамент для письма та гусяче перо

У Древній Русі першими документами стали берестяні грамоти. Новгородські русичі в Х–ХІІІ ст. н.е. продавлювали текст документів на бересті – верхньому шарі березової кори (див. мал. 9).

Мал. 9 – Берестяний документ

Після неї практично до кінця  ХІV століття основним матеріалом для письма на Русі служив пергамент, який привозили з Греції і ганзейських міст. Найдавнішою формою документа на Русі була грамота – окремий лист пергаменту шириною близько 3,5 вершка, тобто 15–17 см. Розміри документа могли бути різними за рахунок підклеювання наступних аркушів. Документи писалися суцільним текстом, без поділу на окремі слова. Після того як документ втрачав свою цінність, текст зчищали, а дорогий матеріал використовували знову для запису інформації. Таким чином власник міг використовувати даний спосіб фіксування інформації кілька разів. І стосувалося це не тільки пергаменту. Повторно використовувалися медалі та печатки, на яких перебивалися зображення.

У ХV– ХVІ ст. з західноєвропейських країн розпочали завозити ганчір’яний папір, а з другої половини ХVІІ ст. – виготовляти паперові мануфактури. Чорнила робилися з дубильних речовин, що добуваються з чорнильних горішків – наростів на дубових листках. Інструментами для письма, як і в Європі, служили гусячі пір’я, які застосовувалися аж до 2–ї половини ХІХ століття, хоча металеві пір’я з’явилися вже на початку століття. Написаний гусячим пером чорнильний текст посипався дрібним піском для вбирання надлишок чорнила, щоб сторінки не бруднилися один від одного і не склеювалися.

Змінювалася також графіка писемності: спочатку документи складалися так званим «статутним» листом – літерами з прямими обрисами. У XIV столітті став використовуватися напівустав, що дозволив прискорити процес написання листів за рахунок виносних букв і скорочень окремих слів. У XIV столітті стала використовуватися крапка в кінці речення. З появою так званої скоропису (накреслення округлих букв і використання графічних скорочень слів і частин слів з ​​винесенням їх над рядок листа) вільно читати такі тексти стало досить складно, потрібні були  знання та навички. Документи в діловодстві зберігалися у вигляді сувоїв–стовпців – з підклеєних аркушів паперу. Розміри таких стовпців могли бути дуже великими. Наприклад, Соборне укладення 1649 р. налічує в довжину 309 метрів. Текст у стовпцях писався з одного боку, що було неекономно при тогочасній вартості паперу. У 1700 р. Петро I ввів зошитову форму документів з аркушів паперу, складених вдвічі (зошитів), які були переплетені в книги. На аркушах зошитів писали з обох сторін. Тоді ж для особливо важливих документів Петро I вводить в обіг гербовий папір, трохи пізніше розробляє «генеральні формуляри» – зразки, по яких слід було складати текст документів, і вводить іноземні назви видів документів (регламент, інструкція, резолюція, рапорт, реляція і т. д.). За Петра I і пізніше, за Катерини Великої, були виділені реквізити документа та визначено їх місця на формулярах. У XIX столітті стали використовувати бланки установ з кутовим розташуванням реквізитів. Бланки друкувалися типографським способом або писалися від руки.

 

2. Винахід паперу і вдосконалення його виробництва Властивості, види,    формати паперу.

Сучасний, найпоширеніший носій інформації – папір – з’явився теж дуже давно: у ІІ столітті н.е. в Китаї. Довгий час секрет його виробництва суворо охоронявся. Спочатку папір виготовлявся з натуральних рослинних волокон (рису, бамбука та ін). Розтерті у воді волокна рослин просочувалися тваринним клеєм, сушилися на повітрі і пресувалися. В Індії, В’єтнамі, а потім і в Європі папір робили з переробленого ганчір’я. Він так і називалася – ганчір’яний папір. Ганчір’яний папір ручного вироблення випускалася приблизно до кінця ХVІІІ століття. За цей час у процес виробництва вводилися нововведення: використання наповнювачів для зменшення прозорості паперу, заміна тваринного клею каніфольним, відбілювання хлорним вапном кольорового ганчір’я та інше. З середини ХІХ століття в Європі почав використовуватися більш дешевий папір на основі деревини (з деревної целюлози, а потім з деревної маси). Тексти на таких носіях як папірус, пергамент і папір писалися зазвичай чорним чорнилом – сажовим і залізо–галловим. Сажове чорнило (туш) отримували, розтираючи мілкодисперсну сажу з водою і клеєм. Пізніше в туш стали вводити речовини (казеїн, шелак), що надають тексту водостійкість. Однак, туш була незручна у вживанні, погано проникала в папір, давала нестійкий до стирання текст. Залізо–галловим чорнило отримували, додаючи у відвар галових горішків розчин залізного купоросу. Виходили безбарвні чорнило, які на пергаменті або папері швидко темніли, даючи густий чорний текст. Кращі зразки залізо–галових текстів витримали багатовікове зберігання: вони нерозчинні у воді, стійкі до вицвітання, зносостійкі. З цього періоду і за цей час документи на паперових носіях є найпоширенішими. А розвиток технічного прогресу в галузі виробництва паперу, книгодрукування, копіювання тексту зробило паперові документи дешевими і загальнодоступними. І зараз під словом «документ» більшість людей традиційно мають на увазі текст або зображення на папері.

Ні для кого не секрет, що від правильного підбору паперу безпосередньо залежать якість поліграфічної продукції та її відповідність до умов можливого використання. Перш за все, нагадаємо, що папір – це багатокомпонентна система, що складається із спеціально оброблених рослинних волокон, тісно переплетених між собою і пов’язаних хімічними силами зчеплення різних видів. Папір розрізняється по товщині або за масою одного квадратного метра (г/м2). За прийнятою класифікацією маса 1м2 друкарського паперу може складати від 40 до 250 г/м2. Більше 250 г/м2 – це вже картон.

Один з найважливіших технічних показників паперу, від якого залежать багато основні властивості – міцність, пружність, пластичність, світлостійкість тощо, – це композиція паперу. Вітчизняний папір за композицією поділяються на групи за номерами: № 1, № 2, № 3.

Папір № 1 – це чисто целюлозний папір. Зроблений, як правило, тільки з целюлозних волокон, целюлозний папір звичайно має високу білизну, підвищену міцність, майже не схильний до старіння при зберіганні. Такий папір використовується для виготовлення високохудожньої продукції, словників, енциклопедій, офіційних довідкових видань.

Папір № 2 містить до 50% деревної маси, яка надає паперу ряд корисних якостей – поліпшуються друковані властивості, стабільність розмірів при зміні кліматичних умов, знижується маса листа і т.д. У порівнянні з папером № 1 папір № 2 дешевше.

Папір № 3 повністю складається з деревної маси. Це дешевий папір невисокої якості, який використовується для видань з невеликим терміном служби і застосовується тільки для типографської (високої) печатки.

За способом друку папір звичайно підрозділяється на офсетний, друкарський і для глибокого друку. Папір так само часто класифікують за ступенем обробки поверхні. За цією ознакою папір ділиться на матовий, машинної гладкості і глазурований (каландрований, тобто додатково оброблюваний в суперкаландрах для додання йому високої щільності і гладкості).

Усі друковані властивості паперу можна об’єднати в такі групи:

• геометричні (гладкість, товщина і маса 1м2, щільність і пористість);
• оптичні (білизна, непрозорість, лиск, або глянець);
• структурні – показники однорідності структури (рівномірність просвіту, різнобічність);
• механічні – міцнісні і деформаційні (міцність поверхні до вищипування, розривна довжина, або міцність на розрив, міцність на злам, вологоміцний, м’якість і пружність при стисненні і т.д.);
• сорбційні (гідрофобність – стійкість до дії води, вбирає здатність розчинників друкарських фарб).

Особливий спосіб виготовлення і властивості має папір з водяними знаками. Щоб уникнути підробок паперу вже в XIII столітті її європейські виробники почали практикувати водяні знаки – видимі на просвіт зображення на папері, які не можна було знищити, не пошкодивши аркуша. Це був знак власності виробника паперу, підробка якого суворо каралася. У той же час для покупців паперу водяний знак був свідченням якості товару.

Папір для документів, або папір, захищений від підробки, по своєму застосуванню належить до найбільш поширених видів, з якими ми стикаємося в повсякденному житті: сертифікати, акції, угоди, дипломи, платіжні документи, свідоцтва, чеки, проїзні квитки, державні документи, паспорти, гербові марки, купони, лотерейні квитки, квитки на видовищні заходи, фірмові бланки, паперові гроші і т.д.

Спеціальні технічні види паперу являють собою найновішу та найшвидшу групу паперу, що реагує на швидко зростаючий інтерес і потреби замовників. Мова йде про види паперу, які виконують спеціальні або технічні функції. Наприклад, антикорозійний папір, незаймистий папір, водостійкий папір, копіювальний папір, картон для мішеней, стерилізаційний папір, пакувальний папір, картон вищої якості, папір, стійкий до масел і жирів, кухонний папір.

У різних країнах в різний час були прийняті в якості стандартних різні формати паперу. Формат паперу – це стандартизований розмір паперового аркуша. В XXI ст.. домінують дві системи:

• міжнародний стандарт (A4 і супутні);
• північноамериканська (Letter).

Міжнародний стандарт на паперові формати, ISO 216, заснований на метричній системі мір, і заснований на форматі паперового листа, що має площу в 1 м2. Стандарт був прийнятий всіма країнами, за винятком Сполучених Штатів і Канади. У Мексиці і на Філіппінах, незважаючи на прийняття міжнародного стандарту, американський формат «Letter» як і раніше широко використовується. В Україні має місце використання найбільш широко відомого формату стандарту ISO – формат A4.

 

2.3 Розвиток механічних носіїв інформації.

З появою нових технічних можливостей, технологій та матеріалів у кінці ХІХ – початку ХХ століття стали створюватися документи на принципово нових носіях. Це кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, фотодокументи. Інформацію в них стали відтворювати за допомогою різних технічних засобів. Всі ці документи називаються кінофотофонодокументи.

До фотодокументів відносять діапозитиви (слайди) та фотографії. Фотографія – це світлозапис, знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій ​​пластині, плівці або папері. Діапозитив – позитивне фотографічне або мальоване зображення на прозорому матеріалі (плівці або склі). Діапозитив проектують на екран за допомогою діапроектора. Зображення на фотодокументах є статичними.