Проблеми виборчої системи України

Виборчий бюлетень - виборчий документ установленої форми для таємного голосування. Значення цього виборчого документа - надзвичайно важливе: адже бюлетень, заповнений виборцем, є первинним документом, на підставі якого здійснюється підрахунок голосів, а потім установлюються результати виборів у цілому.

Виборче законодавство передбачає низку гарантій, спрямованих на недопущення будь-яких зловживань із виборчими бюлетенями перед голосуванням, під час голосування та після голосування.

Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться в тім же приміщенні, де відбувалося голосування, починається відразу після закінчення голосування, проводиться без перерви і закінчується лише після складення та підписання протоколу про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці.

Дільнична виборча комісія може визнати голосування на виборчій дільниці недійсним у разі встановлення нею порушень вимог цього Закону, внаслідок яких неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців. Дільнична виборча комісія може визнати голосування на виборчій дільниці недійсним (про що складається відповідний акт) за наявності таких обставин:

1)  виявлення фактів незаконного голосування (наприклад, вкидання виборчого бюлетеня до виборчої скриньки за виборця іншою особою, голосування особами, які не мають права голосу; голосування особами, яких не внесено до списку виборців на виборчій дільниці або внесено до нього безпідставно; голосування виборцем більше ніж один раз) у кількості, що перевищує 10% кількості виборців, які взяли участь у голосуванні на виборчій дільниці;

2)  знищення або пошкодження виборчої скриньки (скриньок), що унеможливлює встановлення змісту виборчих бюлетенів, якщо кількість цих бюлетенів перевищує 20% кількості виборців, які взяли участь у голосуванні на виборчій дільниці.

Протокол про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці та інші документи дільничної виборчої комісії передаються відповідній територіальній виборчій комісії на її засіданні. Територіальна виборча комісія на підставі протоколів дільничних виборчих комісій про підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях і повідомлень про зміст таких протоколів дільничних виборчих комісій, переданих за допомогою технічних засобів зв'язку зі спеціальних виборчих дільниць, утворених на суднах, що перебувають у день виборів у плаванні під Державним Прапором України, на полярних станціях України, встановлює підсумки голосування в межах територіального виборчого округу.

Встановлення результатів виборів. Протокол про підсумки голосування на виборах народних депутатів України територіальна виборча комісія невідкладно надсилає до Центральної виборчої комісії, яка на своєму засіданні на підставі протоколів територіальних виборчих комісій про підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів і протоколів закордонних дільничних виборчих комісій не пізніш як на 15-й день з дня виборів установлює результати виборів депутатів, про що складає протокол.

Офіційним оприлюдненням результатів виборів депутатів та реєстрацією депутатів завершується виборчий процес. Зокрема, порядок офіційного оприлюднення результатів виборів народних депутатів України встановлюється в ст. 78 Закону України «Про вибори народних депутатів України». Він передбачає, що Центральна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює результати виборів депутатів у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр». Список обраних депутатів публікується із зазначенням в алфавітному порядку їхніх прізвища, імені, по батькові, року народження, професії, посади (заняття), місця роботи, місця проживання, партійності, суб'єкта висування.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ3. ПРОБЛЕМИ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

3.1.Проблеми  виборчої системи України 

У сучасному стані політичного процесу активно фігурують принаймні два аспекти, що актуалізують проблему вдосконалення виборчої системи України.

По-перше, вибори виконують важливі суспільні функції: артикуляція та представництво інтересів основних груп населення; рекрутування політичної еліти, що означає в даному випадку - висування політичних лідерів та формування органів державної влади; контроль за інститутами державної влади; легітимація політичної системи в цілому та окремих інститутів державної влади. Враховуючи це, виборча система має володіти максимальним рівнем легітимності серед громадян.

По-друге, чинна пропорційна виборча система не користується підтримкою більшості виборців. Так, за результатами всеукраїнського опитування, проведеного в грудні 2006 року Фондом “Демократичні ініціативи” та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс”, 25,2 % громадян вважали кращим варіантом чинну пропорційну виборчу систему з використанням партійних списків, 21,9 % – мажоритарну, 13,1 % – змішану. Отже, можна стверджувати, що запровадження нової виборчої системи зумовило появу нових проблем. Значна частина з них відображає власні недоліки пропорційної виборчої системи як такої, інша частина – пов’язана з особливостями сучасного стану політичного розвитку України.

Чинна система виборів народних депутатів України має наступні недоліки.

1. Однаковий загороджувальний бар’єр для політичних партій та виборчих блоків (що призводить до неадекватно великої кількості парламентських політичних партій). Протягом усього періоду запровадження пропорційного представництва, кількість партій-переможців виборів у загальнонаціональному багатомандатному виборчому окрузі постійно зменшувалася. Однак, завдяки виборчим блокам, до Верховної Ради України IV скликання пройшли представники 16 політичних партій. Політичні тертя між партіями всередині виборчих блоків ускладнюють формування парламентської більшості.

2. Непропорційність регіонального представництва. На це вказують результати дослідження, проведеного експертами Агентства моделювання ситуацій восени 2007 року. За результатами позачергових виборів 2007 року, найбільше народних депутатів на момент обрання проживали в місті Києві – 274 особи, або 60,9 % від конституційного складу Верховної Ради України. На другому місці за цим показником Донецька область – 46 депутатів, або 10,2 %. При цьому частка киян у населенні України становить 5,85 % (мешканців Донецької області – 9,8 %). Зазначена диспропорція негативно впливає на зв'язок між народними депутатами та їхніми виборцями.

3. Брак електорального контролю за персональним складом виборчих списків.

Закритий тип виборчих списків. Виборець не має можливості впливати на обрання конкретних представників партій та блоків;

Великий обсяг виборчих списків. З того моменту, як увесь склад Верховної Ради України став обиратися за пропорційною системою, максимальний обсяг загальнонаціонального списку партії (блоку) зріс до 450 кандидатів. Таким чином, виборець фізично позбавляється можливості дослідити характеристики переважної більшості кандидатів і зробити раціональний вибір.

Чинна система сприяє формуванню такої кадрової політики партій, яка базується на:

-   доборі кандидатів до виборчих списків партій (блоків) на підставі особистої лояльності до лідера;

-   фактичному скуповуванні місць (насамперед прохідних) у виборчих списках заможними громадянами та цілими юридичними особами.

Усі перераховані механізми сприяють формуванню впливових політичних сил лише навколо фінансово-промислових груп або популярних політичних лідерів.

4. Деяке викривлення симпатій виборців. Цьому насамперед сприяє проблема великої кількості нерезультативних голосів. Нерезультативними є голоси виборців, віддані за списки політичних партій або виборчих блоків, які не подолали загороджувального бар’єру, та проти всіх партій і блоків. На виборах народних депутатів України 2006 року їхня частка становила 22,24 %, під час позачергових виборів 2007 року – 11,42 %. Це – найвищий показник серед європейських держав на парламентських виборах за останні 5 років. У Польщі в 2005 році він становив 11,22 %, Іспанії – 8,3 %, Чехії – 6,035 %. І це попри те, що в Україні зберігається один із найнижчих виборчих бар’єрів у Європі – 3% для партій та виборчих блоків.

За рахунок не результативних голосів у парламенті може скластися більшість, яка не відповідатиме політичним уподобанням громадян. Щоправда, оскільки частка не результативних голосів від 1998 року має тенденцію до зниження, є підстави розглядати даний недолік як тимчасовий.

Специфіка недоліків системи виборів до органів місцевого самоврядування значною мірою зумовлена характером самих цих органів. До їхньої компетенції не входить вирішення питань загальнодержавного значення, шляхи розв’язання яких артикулюються політичними партіями. Загалом до їхньої компетенції віднесені перш за все питання розвитку відповідних територій, управління комунальним господарством, системами надання соціальних послуг.

1. Надмірна політизація складу представницьких органів.

Обрання місцевих рад за партійними списками призводить до їх включення в політичну боротьбу на загальнонаціональному рівні. Наслідками цього є:

а) вихід за межі прямої компетенції. Місцеві ради, що обираються за списками партій, більшість з яких у той же час є парламентськими, починають ухвалювати рішення з питань, що належать до компетенції центральних органів державної влади (наприклад, ухвалення місцевими радами у 2006 році рішень щодо регіонального статусу російської мови, проголошення окремих населених пунктів “зонами, вільними від НАТО” тощо).

б) домінування партійного принципу над принципами професіоналізму при здійсненні кадрових призначень, як в представницьких, так і у виконавчих органах.

2. Протистояння між депутатським корпусом місцевих рад та міськими (сільськими, селищними) головами внаслідок застосування різних виборчих механізмів. У першому випадку основним мотивом поведінки є особисті якості політичного лідера місцевого значення, у другому – симпатії до загальнонаціональних політичних партій. У випадку “розділеного правління” протистояння між головою та радою найчастіше проявляється на стадії формування виконавчих органів.

3. Слабкість місцевих партійних організацій. Вона виявляється в неспроможності політичної партії сформувати повноцінний виборчий список. Це, у свою чергу, має негативні наслідки:

а) недоукомплектованість складу деяких місцевих рад через те, що відповідні партійні списки включали в себе менше осіб, ніж було отримано мандатів. Зокрема, за даними експертів Асоціації міст України станом на 1 березня 2007 року, в обласних та районних радах, а також у міських радах міст обласного значення залишалися вакантними 178 депутатських місць;

б) залучення до виборчих списків осіб без визначеної політичної орієнтації та з відсутністю досвіду громадської роботи. Це негативно впливає не лише на якість рішень, але й на партійну дисципліну. Проявом останньої є розколи фракцій у місцевих радах та зміни фракційної приналежності депутатів. Наприклад, у Київській міській раді лише за перший рік її діяльності свою фракційну приналежність змінили 25 зі 120 депутатів, або 20,8% її складу. У такому випадку розстановка сил у місцевих радах не відповідає результатам виборів.

4. Невідповідність юридичного статусу обласних і районних рад принципам їх комплектування. Згідно з частиною 4 статті 140 Конституції України, обласні та районні ради є “органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сел, селищ та міст”. Такий самий статус закріплений за ними статтею 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Пропорційне представництво з використанням єдиних партійних списків для всієї області (району) усуває будь-які гарантії для пропорційного територіального представництва. Подібно до ситуації у Верховній Раді України, неадекватно велику частку депутатів обласних рад становлять представники обласних центрів: у Полтавській обласній раді вона становить близько 49 %, у Луганській – близько 50 %, у Одеській – 75 %. Натомість значна частина сільських районів залишаються без своїх представників: у Вінницькій та Закарпатській областях – по 5 районів, у Полтавській – 10.

5. Використання мажоритарної системи відносної більшості при виборі сільських, селищних та міських голів.

Недоліки:

а) головою територіальної громади може бути обраний кандидат, довіру якому висловила порівняно невелика частка виборців. Зокрема, міський голова Києва отримав 31,83 % голосів виборців, Сум – 28,80 %, Луцька – 28,29 %, Тернополя – 19,53 %;

б) як і в одномандатних округах, дана система вигідна тим кандидатам, які володіють більшими, порівняно з іншими претендентами, адміністративними, фінансовими та інформаційними ресурсами. Це становить загрозу для демократичності виборчих процедур. У випадку проведення другого туру є можливість для консолідації опозиційних сил. 

 

 

3.2.Альтернативи вдосконалення виборчої системи України

Цілком реальними є принаймні два шляхи вдосконалення виборчої системи України:

-               запровадження іншого типу виборчої системи;

-               збереження пропорційної виборчої системи при внесенні до неї певних змін.

В Україні за часів незалежності були випробувані практично всі три основних типи виборчих систем. До 1998 року в Україні при виборах усіх органів влади діяла мажоритарна виборча система з абсолютною більшістю – до Верховної Ради України та з відносною більшістю – до місцевих рад. У 1998 році Верховна Рада України була вперше обрана за змішаною системою (половина складу – за списками політичних партій та виборчих блоків). Починаючи з 2006 року діє пропорційна система виборів як до Верховної Ради України, Верховної Ради АРК, так і до місцевих рад (крім сільських та селищних).