Поняття та види доказів у цивільному процесі, засоби доказування, забезпечення доказів

Фактичні дані встановлюються, як ми вже відмітили, за допомогою передбачених законом засобів: пояснень сторін і третіх осіб, допитаних як свідки, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Засоби доказування тісно пов”язані з фактичними даними. Саме засоби доказування є джерелами отримання відомостей про ті факти, які необхідно встановити по справі. Це дає підставу вважати, що самі засоби доказування разом з фактичними даними відіграють роль судових доказів. Не випадково, що і закон застосовує до засобів доказування термін „доказ” (письмові докази, речові докази).

Звичайно, між фактичними даними і засобами доказування є відмінності: фактичні дані є змістом судового доказу, а засоби доказування - його формою. Нерозривний зв”язок форми і змісту доказу означає, що в будь-якому засобі доказування повинні міститися фактичні дані, а, з другого боку, фактичні дані можуть бути одержані судом тільки за допомогою встановлених законом засобів доказування. Засоби доказування, що не містять відомості про факти або що містять відомості, одержані не зі встановлених в законі джерел, доказового значення не мають.

Судові докази використовуються в суді в певному, визначеному законом порядку, тобто в процесуальній формі. Звичайно, доказування в науковій сфері або використання доказів в позасудових органах теж відбувається впорядковано4. Проте це не той процесуальний порядок, який застосовується в ході доказування в суді, цивільно-процесуальна форма використання судових доказів полягає в тому, що:

- по-перше, як засоби доказування можуть використовуватися тільки такі джерела, які передбачені ЦПК України;

- по-друге, докази виявляються, фіксуються, збираються, використовуються в порядку, який детально регламентований законом і є єдиною системою взаємозв”язаних вимог від моменту виявлення доказу до його оцінки.

Показання свідків, наприклад, можуть використовуватися в органах опіки опікування, інших органах. Проте судовим доказом показання свідків стають тільки в суді. Це характеризується тим, що:

- свідок викликається в суд  у особливому порядку (ст.74 ЦПК  України);

- він відповідає за відмову  від давання показань і за  дачу завідомо неправдивих показань (ч.5 ст.180 ЦПК України) 

- в особливому порядку відбувається  його допит (ст. 180 ЦПК України) і  т.д.

Також свідку відповідно до ст. 63 Конституції України роз”яснюється, що особа не несе відповідальності за відмову від надання свідчень відносно себе або близьких родичів, круг яких визначається законом.

Необхідно мати на увазі, що докази, одержані з порушенням закону, не мають юридичної сили і не можуть бути використані як основа для рішення суду .

Отже, судовими доказами є всі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, які в передбачених законом процесуальних формах використовуються в суді для всебічного та повного дослідження обставин й винесення законного і справедливого рішення.

 

 

 

 

 

1.2. Класифікація цивільно  процесуальних доказів.

 

Оскільки запропоноване вище визначення охоплює різного роду явища (факти, відомості про факти, засоби доказування), класифікація доказів може проводитися по декількох підставах або ознаках. Так, наприклад, доказові факти класифікуються по одній ознаці, а засоби доказування - по іншій. Класифікуючи докази, ми упорядковуємо і полегшуємо їх аналіз, звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів залежно від того місця, яке вони зайняли в класифікованій системі. Це має як теоретичне, так і велике практичне значення.

Способом класифікації доказових фактів є їх розмежування по характеру зв”язку з шуканим фактом на прямі і непрямі.5 Як ми встановили, доказами є перш за все самі факти об”єктивної дійсності. Між тими фактами, які суд вже встановив, і тими, які потрібно ще встановити, існують певні зв”язки. В одних випадках зв”язки носять однозначний характер, і тоді ми маємо справу з прямим доказом. В інших випадках характер зв”язку багатозначний, і тому доказ є непрямим. Якщо по справі про встановлення батьківства відповідач посилається на те, що він на протязі півтора років не бачився з матір”ю дитини, факт його відсутності є прямим доказом виключення батьківства. Між цими фактами може бути тільки один зв”язок, і він носить негативний характер: один факт виключає інший.

Наприклад, по справі про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки під управлінням гр-на К., суд встановив, що:

- потерпілий у момент спричинення  шкоди знаходився в стані сп”яніння;

- наїзд на потерпілого відбувся  поза зоною пішохідного переходу, на проїжджій частині дороги, захищеній від пішохідної доріжки спеціальним парканом;

- в результаті різкого гальмування, зробленого водієм, відбулося зіткнення  декількох машин.

Кожний з вказаних фактів сам по собі не підтверджує вини самого потерпілого, але в сукупності вони дають підстави для висновку про наявність грубої недбалості в його діях. З приведеного прикладу видно, що використання непрямих доказів обумовлено необхідністю використання декількох фактів, які створюють замкнутий ланцюг. Але не завжди вдається створити подібний ланцюг і зробити висновок про існування шуканого факту. Тоді непрямий доказ може мати значення для суду як орієнтир, що направляє увагу суду на недосліджену ділянку справи. Будь-який доказовий факт, що грає роль як прямого, так і непрямого доказу, повинен бути достовірно встановлений судом. Проте якщо достовірність прямого доказу обумовлює і достовірність шуканого факту, з яким прямий доказ знаходиться в однозначному зв”язку, достовірність непрямого доказу прямо не забезпечує достовірності шуканого факту, для визнання достовірності якого необхідний ланцюг (система) декількох непрямих доказів. І в цьому полягає відмінність прямих доказів від непрямих, що вимагає від суду підвищеної уваги до збирання, дослідження і оцінки непрямих доказів.

Оскільки відомості про факти є змістом доказу, а засоби доказування їх формою, класифікація може бути застосовна і до тих, і до інших.

По джерелу вони діляться на особисті (інформаційні), речові і змішані.6 Під джерелом розуміється певний об”єкт або суб”єкт, на якому або в свідомості якого знайшли віддзеркалення різні факти, що мають значення для справи. В результаті в одному випадку джерелом відомостей є людина, в іншому - предмет, річ. Особисті (інформаційні) докази складаються з:

- пояснень сторін і третіх  осіб;

- показань свідків;

Особливе місце займають висновки експертів та письмові докази, які можна розглядати як змішаний вид доказів: джерелом відомостей, що містяться у висновку, є особа (експерт), сам же висновок побудований на дослідженні підданих експертизі речей, предметів, фізичних і хімічних процесів і т.д. Розмежування доказів по джерелу має велике значення з погляду методики їх процесуального оформлення, дослідження і оцінки

За способом утворення докази поділяються на первинні і похідні. Відомості про факти, що знайшли оформлення в одному із засобів доказування (в показаннях свідків, письмових або речовиих доказах тощо), утворюються в результаті відображення якого-небудь явища або обставини в свідомості людини або шляхом відображення на відповідному неживому предметі. Це первинний етап утворення доказів. Залишивши слід на предметі або в свідомості особи, факт об”єктивної дійсності може знайти подальше похідне віддзеркалення. Особа, що безпосередньо сприйняла факт, може розказати про нього іншим особам, очевидець якої-небудь події може записати свої враження в щоденнику, висловити в листі. Предмет, на якому залишені сліди, може бути сфотографований, знятий на кіноплівку тощо. У первинних доказів є безперечні переваги в порівнянні з похідними. Первинний доказ завжди виникає з першоджерела. Це справжній документ (текст договору, свідоцтво про народження, шлюб, смерті, квитанція про здачу речей на зберігання і т.д.), показання свідка-очевидця, сам спірний предмет і т.д. Похідний доказ виникає на базі первинного, він теж може бути достовірним, але до його оцінки суд повинен підходити з обережністю. Показання свідка-очевидця можна перевірити ще раз, уточнити, ці ж відомості, висловлені свідком в листі або в щоденнику, іноді перевірити ще раз взагалі не можна (у разі смерті свідка). Копія документа, фотознімок предмету, і т.д., звичайно можуть використовуватися в суді, але в кожному випадку вимагають особливо ретельної перевірки.

 

 

 

 

Розділ 2. Засоби доказування.

 

2.1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників як джерело доказів

 

Джерелом відомостей про факти і обставини, що мають значення для справи, можуть бути пояснення сторін, третіх осіб, та їх представників допитаних як свідки про відомі їм оставини, що мають значення для справи.

Будучи матеріально зацікавленими суб”єктами, ці особи можуть давати різні міркування по суті справи. Позивач, виступаючи в процесі, може, наприклад, заявити про відмову від позову або про намір укласти мирову угоду. Відповідач може повідомити суд, що він визнає позов. Третя особа може заявити самостійні вимоги щодо предета спору. Виступаючи в дебатах, сторони і інші особи можуть висловлювати думку про те, яка норма права повинна бути застосована по справі, відкидати і погоджуватися з висновками і міркуваннями інших осіб. Вказані особи, нарешті, можуть повідомляти суду різні обставини і факти, що мають значення для справи. Позивач, наприклад, може вказати на конкретні обставини (хто, де, коли), при яких йому було нанесено каліцтво, відповідач може визнати один з фактів, на які посилається позивач, і, у свою чергу, послатися на інші обставини і т.д.7

Таким чином, зміст пояснень сторін і інших осіб багатоманітний. Проте доказове значення для суду мають не всі пояснення сторін і інших осіб, а лише та їх частина, яка містить в собі відомості про обставини і факти, що мають значення для справи. Саме ця частина пояснень дозволяє зіставити відомості, одержані від сторін і інших осіб, з відомостями, одержаними за допомогою інших засобів доведення, і в результаті комплексної оцінки зробити висновок про наявність або відсутніснь оставин, які мають значення для вирішення справи.

Не дивлячись на суб”єктивну зацікавленість сторін, третіх осіб і інших суб”єктів, їх пояснення можуть бути використані для встановлення фактів і піддані об”єктивній перевірці. Зацікавленість сторони зобов”язала суд особливо уважно підійти до перевірки і оцінки їх пояснень (ст. 176 ЦПК України). Разом з тим пояснення сторін і інших осіб можуть дати суду важливі матеріали для визначення предмету доказування, кола доказових фактів і т.д. Навіть явно недостовірні пояснення (після встановлення їх невірогідності) можуть допомогти суду у встановленні шуканих фактів.

Особливим видом пояснень є визнання. Визнання - пояснення, в якому міститься підтвердження фактів або обставин, повідомлених протилежною стороною. Розрізняють визнання позову, правовідношення або факту. Визнання позову не є доказом, оскільки є актом розпорядження матеріальним правом (аналогічним відмові від позову). Визнання правовідношення або визнання факту повинне розглядатися як доказ, оскільки підтверджує певні факти і обставини, на які посилається інша сторона. Таке підтвердження повинне відповідати об”єктивній дійсності і може бути прийняте судом, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає обставинам справи. Визнання особою факту, на який посилається інша сторона, не завжди означає визнання правовідносини8. Відповідач, наприклад, може визнати факт сумісного мешкання і ведення загального господарства з позивачкою до народження дитини, але не визнати своїх батьківських обов”язків, посилаючись на те, що позивачка народила дитину від іншого чоловіка. З другого боку, визнаючи правовідносини, відповідач може робити це на підставі не тих фактів, на які вказує позивач. Суд може вважати визнаний факт встановленим, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

Визнання, вчинене в суді, називають судовим визнанням. Воно відбувається в ході судового засідання, і особа, що посилалася на факти, визнані в засіданні, звільняється від їх доведення. Визнання, яке було зроблене до початку судового процесу або поза судом, називають позасудовим.9 Таке визнання суд не може сприйняти безпосередньо, тому воно повинне бути доведено тією особою, яка посилається на нього. В процесі доказування позасудове визнання гратиме роль доказового факту. Розрізняють просте (без застереження) та кваліфіковане (із застереженням) визнання. Просте визнання не містить яких-небудь обмовок або умов, в кваліфікованому визнанні міститься обмовка, яка частково паралізує визнання. Так, відповідач, наприклад, визнає факт спричинення шкоди позивачу, але посилається на те, що він мав місце в результаті необережності самого потерпілого. Особа, що зробила кваліфіковане визнання, зобов”язана довести зроблену нею обмовку.

Пояснення сторін, третіх осіб і інших осіб можуть бути використані для встановлення будь-яких фактів і обставин. Яких-небудь обмежень закон не встановлює. Правило „допустимості доказів” не розповсюджується на пояснення сторін і інших осіб, що беруть участь в справі. Вони можуть бути використані і на підтвердження таких фактів, які повинні бути встановлені „певними засобами доказування”.

 

 

2.2. Показання свідків

Свідком (testis) може бути кожна особа, якій відомі які-небудь обставини, що відносяться до справи10. Свідок є суб”єктом цивільного процесуального правовідношення і як такий має певні процесуальні права й несе відповідні обов”язки. Від інших суб”єктів свідка відрізняють специфічні ознаки:

- свідками завжди є громадяни, причому не тільки повнолітні. Якщо суд визнає за необхідне, що як свідки можуть бути  допитані малолітні, які здатні  розумно сприймати факти навколишньої  дійсності;

- свідки відносяться до числа юридично незацікавлених осіб. Неюридична зацікавленість (споріднені відносини, дружба, ворожнеча, залежність по службі і т.д.) не перешкоджає виступу як свідка;

- свідок є особою, що безпосередньо  сприймає обставини справи. Свідчення свідків – одне з найдавніших видів засобів доказування, їх достовірність обумовлена природним прагненням людини говорити правду. Давати правдиві свідчення легше, ніж умисно спотворювати дійсність. Помилкові свідчення – це завжди „легенда”, яку потрібно вигадати, побудувати. Помилкові свідчення потрібно запам”ятати, а при необхідності повторити, не вдаючись в суперечності. Відомості, що умисно спотворюють дійсність, ніколи не можуть передбачити і відобразити всього її різноманіття. От чому свідчення свідків відносяться до числа найпоширеніших засобів доказування і, не дивлячись на можливість їх фальсифікації через випадкові або умисні причини, можуть бути достовірним засобом встановлення істини.