Особливості поетичної мови. Тропи

За  безладу безмір, за кар'єри і премії, Немов на війні, знову вихід один: За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям — життям молодим… -  заключна строфа фрагмента поеми, озаглавленого гірко-саркастично: «Ода молодості». Прагнучи передати багатоликість народної біди, поет зберігає й фактологічну основу, портретну конкретику, подає зразки «сучасного фольклору»:  
       На горі горить реактор. Під горою оре трактор.

 
       Цитує колег-письменників, переповідає розповіді -учасників ліквідації аварії, вловлює її закордонне відлуння. Із цієї мозаїки постає багатошарова структура, де алегорія єднається з прямою мовою, саркастичні й трагічні ноти — зі сповідальними, постає естетично пережита художня істина.

Ще на початку своєї  літературної діяльності багато хто  з шістдесятників застерігав сучасників і нащадків від «варварів із атомного віку»:      

Пильнуйте, люди добрі  й щирі.  
      Не спіть, учені і женці!  
      Чатують вас людинозвірі  
      з страхіттям атомним в руці  
      (В. Симоненко, «Невже?»).

 
       Іван Драч також чи не першим висунув вимогу моральної  відповідальності людини за непрогнозованї результати НТР («Балада ДНК», «Балада про кібернетичний собор»). Та, на жаль, усі ці перестороги вчасно не були почуті. За гіркою іронією долі, саме Драчеві судилося «оспівати» будівництво Чорнобильської атомної станції. Щоправда, в його циклі «Подих атомної» зі збірки «Корінь і крона» немає «рожевого» захоплення величчю ядерної потуги, а скоріше психологічні портрети справді гарних і працьовитих людей, які споруджували електростанцію. Цікавий факт з біографії Івана Драча: він є одним з небагатьох, хто не вивозив після вибуху на АЕС поквапливо своїх дітей з Києва, мало того, його син Максим, на той час уже випускник медінституту, брав участь в евакуюванні потерпілих, їх обстеженні й наданні першої допомоги і сам теж зазнав опромінення. Тому глибоко індивідуальним болем", сердечною тривогою відгукнулася у серці поета глобальна катастрофа. «Чорнобильська мадонна» — це голосіння і покаяння, скорботна «материнська пісня з чоловічої душі».       

Образ Матері-Мадонни —  один з традиційних в українській  літературі. У часи найбільших історичних випробувань наш народ шукав  захисту й відпущення гріхів саме в Матері Божої, його за-ступниці-берегині. Марія Оранта, здійнявши руки над  цією землею, боронила від всякої скверни  Київську Русь. Запорожці не   йшли в бій, не попросивши в неї благословення.    Автор у пролозі до поеми звертається до багатовікової традиції"зображення Мадонни, водночас переживаючи глибокі сумніви щодо власного права виразити в слові грандіозну катастрофу, перед якою всі слова безсилі, забуденні й замалі. Водночас він усвідомлює, що й мовчати не має права, коли душу гнітить обов'язок сказати правду про вселюдську трагедію. Уже не поет пише про Чорнобильську Мадонну, а Вона пише ним.

Він бачить її профіль у  кожному жіночому обличчі, позначеному  печаттю Чорнобиля. Мати — Мадонна  — Україна зливаються в уяві митця, розгортаючи галерею жіночих  образів: Мати Божа, заступниця людська, Жінка-Мати (у тому числі майбутня, якій ще треба буде родити), Мати-Батьківщина  — усе це грані: одного образу. Багатоголосся, розмаїття емоційних тональностей — від бурлеску до-патетики, від  сатири до трагізму — виливаються  у своєрідний жанр «поемн-мозаїки» (за визначенням А. Ткаченка), складеної  з окремих, нібито незалежних, сюжетно  не пов'язаних епізодів, об'єднаних, проте, спільною ідеєю— покути за страшний гріх перед своїми дітьми й матерями, своїм народом, своєю землею. Тому в поемі, цеге-тральною є проблема людської відповідальності за долю цілої  планети. Адже коріння трагедії поет вбачає насамперед в моральній площині: багатолітнє «христопродавство», споживацько-утилітарне ставлення до світу помстилося на народові. «Помста вона і є —  Чорнобильська чорна Мадонна». Поема  — це твір філософської глибини  й високого етичного пафосу, проблематика якого сягає далеко за межі самих  лишень причин і наслідків катастрофи. «Чорнобильська мадонна» — це крик болю. Крик несамовитого болю від страшенної рани, завданої природі, Україні, людині, людству. «Чорнобильська мадонна» —  це пересторога.-Пересторога синам  України і синам усієї Землі: будьте пильні, будьте людяні, будьте правдиві, інакше планета не витримає наруги — і вибухне божевіллям.      

Отже, протягом трьох десятиріч  літературної діяльності І. Драч видав  багато збірок поезій, перекладів, кіноповістей, літературно-критичних розвідок. Його твори  виходили в перекладах мовами народів СРСР та основними мовами світу. Він є лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1976) та Державної премії СРСР (1983). За мотивами творів М. Гоголя І. Драч написав два кіносценарії — «Пропала грамота» (1971) і «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1984). У співавторстві з І. Миколайчуком написав кіноповість про композитора Миколу  Лисенка; у співавторстві з М. Мащенком — два екранізовані ним сценарії — «Мама рідна, улюблена» (1986) та «Зона» (1988).

Усе це дає право стверджувати, що Іван Драч — це, безперечно, непересічна  постать не тільки в українській, але й у світовій літературі.

Літературна діяльність

Поезія Івана Драча тематично багатолика, образно мінлива, як багатолика і мінлива наша дійсність. Драч – справді один з найсучасніших за звучанням українських поетів.   

  Він голосно й помітно входив в літературу. З перших же його публікацій про нього широко заговорила критика. Всього було в статтях, йому присвячених. Захопленості високим етичним  словом, його синкретизмом, подивованості складними метафоричними каскадами. Дехто з критиків розгублювався, а інші дратувалися від постійної змінюваності Драча, який умудрявся приходити до читача щораз новим, несхожим на себе попереднього, а отже, й не даючи критиці змоги створити з нього щось схоже на застиглий, зручний для оперування в оглядах стереотип. Це була справді нова поезія з новою поетикою. І подібний процес її появи відбувався не тільки на Україні, де Драч став однією з найпомітніших постатей нової літературної генерації, а й у всіх без винятку національних письменствах – скажімо, в російському з'явився Андрій Вознесенський, в грузинському – Отар Чіладзе, в естонському Мате Траат, в латвійському Ояр Вацієтіс, Маріс Чаклайс, Імант Зієдоніс... За всієї відмінності їхніх поетичних індивідуальностей літературні ровесники були пронизливо сучасними, навіть підкреслено сучасними в темах, ритмах, а головне, в баченні світу й мисленні, суголосними поміж себе, завжди націленими на художній експеримент.  Творчий шлях розпочав у період «хрущовської відлиги». Дебютував 1961, коли київська «Літературна газета» опублікувала його поему-трагедію «Ніж у сонці». Член Спілки письменників України з 1962. Учасник урочистостей в Кам’янці-Подільському (25 жовтня 1988) з нагоди відкриття меморіальної дошки на будинку, де народився Микола Бажан.

 

 

 

 Розділ 2. Особливості  поетичної мови. Тропи.

1. Метафора – один з основних тропів.

Структурно-семантичний  аналіз поетичної метафори дає змогу  висвітлити не лише специфіку поетичного осмислення світу автором, а й  засвідчити можливості мови в розвитку семантики лексичних одиниць, взаємодії  прямого, переносного і образного  слововживання як вияву динаміки поетичного словника літературної мови. В останні десятиліття з’явилися праці, в яких помітна тенденція вибудувати цілісну, єдину теорію метафори, що поєднувала б філософський, психологічний, літературознавчий, лінгвістичний підходи до такого явища, як метафоричне, переносне вживання слів. Проте кожна з наукових галузей має свій окремий апарат дослідження, свої конкретні методи, що зумовлюють розгляд названого мовного явища в певному теоретичному аспекті. Лінгвістичний підхід до вивчення метафори пов’язаний з напрацюваннями в галузі семасіології, ономасіології, когнітології, етнолінгвістики тощо. В україністиці вивчення поетичних метафор має свою історію. Насамперед ідеться про метафоричні конструкції, що функціонують у поетичних текстах, виявляючи особливості світобачення, моделювання світу, творення індивідуальної мовної картини світу, а також відбиття в поетичній мові характерних соціальних, художньо-естетичних цінностей суспільства (Л.Пустовіт, В.Калашник, Л.Шевченко, Н.Слухай, О.Тищенко, Л.Кравець та ін.). Дослідження мовної образності на різних часових відтинках розвитку художнього стилю безпосередньо пов’язане з вивченням загальних тенденцій розвитку літературної мови. Закономірно, що особлива роль у розвитку літературної мови належить письменникам-мовотворцям. На основі наявних лексичних джерел літературної мови вони формують індивідуальний словник, засвідчують існування авторського стилю.   У довідковій літературі подано таке визначення метафори: «Метафора(гр. metaphora – перенесення) – один з основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю. Метафора постає суцільним, нечленованим тропом, який може розгортатися у внутрішній сюжет, не сприйнятний з погляду раціоналістичних концепцій». [2, 475].

Оскільки, тут справжня сутність сказаного завуальована за допомогою  певних художніх засобів, то вживання понять, запозичених з інших мов, стає перешкодою для проникнення  у зміст цілісного твору чи окремого вислову. Метафора – один з основних тропів, що полягає в перенесенні властивостей і ознак  якогось предмета, явища, стану, аспекту буття на інші за принципом уподібнення/ розподібнення. Вже зазначалося, що Аристотель вважав метафору водночас і порівнянням ( без слова «як» ). Але у порівнянні є обидва члени зіставлення ( «Неначе цвяшок, в серце вбитий,/ Оцю Марину я ношу» - Т.Шевченко), тоді яку метафорі один член уподібнення здебільшого тільки мається на увазі ( наприклад, якби було так: «Отой у серце вбитий цвяшок/ Не вирву, як не напишу…»). Тому метафору ще називають «прихованим порівнянням».  Крім того, метафора може поставати на основі епітета:

    Як іонійськая колона,                     Ховаючи опуклість лона

   Рожевіє дівочий сніг,                    В лілеях рук, в лілеях ніг.                                                          

   Перші два рядки  цього катрена становлять порівняння, всередині якого є ще й метафора «Рожевіє дівочий сніг». Один член уподібнення в ній опущений ( мається на увазі дівочий стан), завдяки чому подвійне зіставлення його з рожевістю іонійської колони і з чистотою снігу не переобтяжується складними синтаксичними конструкціями. Так вибудовується багатошарова тропова структура: просте порівняння, складником якого стає «приховане порівняння», тобто метафора «Рожевіє дівочий сніг», куди входить метафоричний епітет «дівочий сніг».     Два останні рядки розгортають метафору далі ( аж до кінця речення), роблячи її синтаксичною, в яку підключаються ще дві лексичні – «лілеї рук, лілеї ніг». Причому лексичні містять у собі два члени уподібнення(перенесення якостей, ознак); це той «аристотелівський» варіант, коли порівняння «позбавившись» лише одного слова «як», стають метафорами. Очевидно, їх слід вважати проміжними поміж порівняннями, епітетами і метафорами.   Що складніші метафори, то більше вони подібні до загадок: їх відгадування активізує сприйняття, приносить задоволення. 

 

Для сучасної поезії особливо характерними є випадки опускання  багатьох ланок асоціативних зв’язків – аж до герметичності метафори, тобто її повної нерозгадуваності або принаймні багатоваріантності від читань.  Як і інші тропи, метафора сягає своїм корінням антропоморфного та пантеїстичного світовідчуття. У повсякденній мові користуємося такими метафорами, надто ж семі метафорами, вже не відчуваючи їх образності: сонце сходить, дощ іде, завиває вітер, час летить або плине, язики полум’я, ніс корабля, голова ради, коліно танцю, підніжжя гори, щічка бутси, зубці шестерні.    Аби зняти різночитання щодо цього виду метафори, його можна означити аксіоматичним і поки що не термінологічним поняттям оживлення.    Зворотним видом постає опредмечення – уподібнення людських якостей, абстрактних понять, мислительних і психічних процесів станів до якостей, явищ і процесів речового, предметного світу: потік свідомості, глибина узагальнень, ланцюжок асоціацій,гострота розуму, згоріти на роботі, вбити клин у стосунки, зігріти сердечністю, розтопити кригу недовіри…  Ще один вид метафори – у(роз)подібнення предметів, речей, явищ, аспектів зовні покладеного людині світу, проектованих ніби на себе самих (хоча, звичайно, за допомогою означення посередником – словом).

 

   «Хмари хмарять хвилі» (І.Драч).

 

 Метафора у творах І. Драча – не просто оригінальний мовно-виражальний засіб, що орнаментує художній текст. У його стилі це – метафоризація як спосіб поетового проникливого, імпульсивного, уявно-асоціативного мислення. А його об’єктивація передбачає таке словесне втілення, яке помітно тяжіє до імпліцитного способу вираження поетичних значень. Зауважимо водночас: Драчеві метафори (навіть із ускладненою асоціативністю) – це все-таки не штучно естетизовані словесно-образні шаради, хоч у них часто простежується момент розгадування, що інколи вимагає осягнення глибоко прихованих концептів. Вони відбивають постійне інтелектуально-почуттєве напруження поета, котрий прагне осягнути таїну буття:

Таємниця буття –  моя болісна рано,

Прадавній мій зболений кореню, де ти?

Таємниця, наша вічна жар-птиця,

Наше серце бездонням  висотує…

Поезії  І. Драча притаманне змістове багатство. У ній інформативна наповненість, філософське осмислення таїни буття, самопізнання та проникнення в сутність мистецтва, власної творчості супроводжуються то вибухом почуттів, то глибоким ліризмом, а подекуди тонкою іронією. Його поетичному слову властиве поліфонічне оркестрове звучання, в якому планетарно-космічні тони “вічних партитур” народжуються з болісно-тремтливого голосу скрипки. Адже

... слово з музики, з  її гірких агоній,

І мати слова – скрипка 

(“Слово”).

У цьому  потужному повноголоссі постійно звучить  і розгортається калинова мелодія:

… мене колисала калина

В краю калиновім тонкими  руками,

І кров калинова, як пісня  єдина,

Горить мені в серці  гіркими зірками 

(“Калинова балада”).

Ця пісня  – і материнський оберіг, і найчутливіший  камертон, що виявляє фальшиві ноти марнослів’я, “ословленість – дурну  і випадкову”, якої в життєвому  сум’ятті буває важко уникнути:

І не знаєш ти, коли вирине скрипка 

Дитячим святим джерелом плюскотливим,

А коли захлинуться шаленою  міддю 

Нестримні й повстрімливі тарілки облуди

(“Чорнобильська Мадонна”).

Багатьом  близька світла істина, усвідомлена  І.Драчем: “сіль пізнання – це плід каяття…” Але не кожному дано так  відверто висловити гіркий біль надмірної  покути:

А мені, а мені, славослову,

Вас – бо славив, дурний вертопрах,

Відібрало розбещену мову,