Злочини у сфері господарської діяльності

Некомплектною є продукція (товар), в якій відсутні обов’язкові окремі деталі, вузли, інші частини чи додатки до неї, без яких продукція не може бути використана за призначенням взагалі або не може бути використана в повному обсязі, або в її використанні виникають труднощі, яких звичайно не існує при використанні аналогічної продукції у повному комплекті.

Кваліфікуючи об’єктивну сторону злочину необхідно врахувати, що вона полягає у: 1) випуску зазначених вище предметів на товарний ринок; 2) іншій їх реалізації споживачам.

Випуск на товарний ринокпередбачає з’явлення на товарному ринку виготовлених певним виробником недоброякісних або некомплектних продукції чи товару. Отже, під випуском слід розуміти передачу предметів злочину для реалізації (продажу) або ж їх передачу в будь-якій формі безпосередньо від виробника споживачеві. Випуск здійснюється безпосередньо виробником (виготовлювачем) або суб’єктом, якого виробник уповноважив збувати свою продукцію.

Іншою реалізацією слід вважати будь-яку оплатну передачу предметів злочину споживачеві (найчастіше у формі продажу) не виробником, а продавцем, який отримав їх від виробника чи від іншого продавця-посередника.

Під споживачем у ст. 227 КК розуміються будь-які громадянин чи юридична особа, які купують продукцію чи товар не для продажу, а для використання за функціональним призначенням.

Реалізація продавцем недоброякісної чи некомплектної продукції (товару) не споживачеві, а іншому продавцю не підпадає під дію ст. 227 КК. Якщо один продавець знаходить для іншого продавця недоброякісну продукцію чи товари і продає їх з наміром посприяти їх кінцевому збуту споживачеві, такі дії продавців можуть визнаватися співвиконавством у вчиненні злочину, передбаченого ст. 227КК.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину є великі розміри випуску або іншої реалізації недоброякісної чи некомплектної продукції (товару). Відповідно примітки до ст. 227 КК під випуском або реалізацією недоброякісної продукції, вчиненим у великих розмірах слід вважати розміри, що перевищує триста неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Виникнення внаслідок реалізації недоброякісної продукції чи товарів шкоди для здоров’я споживача або заподіяння йому смерті слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 227 та відповідною іншою статтею КК.

У разі маскування недоброякісної продукції при реалізації товарними знаками фірмових найменувань, вчинене потребує сукупної кваліфікації за статтями 227 та 229 КК. При наявності елементів обману споживача в такий спосіб з корисливого мотиву, вчинене слід додатково кваліфікувати ще за ст. 190 КК як шахрайство.

Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянула в судовому засіданні в м. Києві 28 листопада 2006 р. кримінальну справу за касаційними скаргами засуджених О. і С. на вирок Дзержинського райсуду м. Харкова, яким вони засуджені за ч. 4 ст. 190 КК;  ч. 3 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК; ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 229 КК та ч. 3 ст. 28, ст. 227 КК.  

Згідно з вироком суду, О. і С. визнано винними і засуджено за те, що вони в період з травня по червень 2003 р., створили стійку організовану групу з метою отримання доходів шахрайським шляхом, придбавши необхідне обладнання та сировину, незаконно, використовуючи товарний знак “Банкол”, виготовили недоброякісну продукцію у виді препарату для боротьби з колорадським жуком. Всього було виготовлено 3 320 пакетів за ціною від 5 до 7 грн. за один пакет, вагою 50 грам кожний, на загальну суму 17 120 грн., чим заподіяли підприємству “Такеда Кемикл Индустриз, ЛТД Японія” матеріальну шкоду на суму більше 27 722 грн. 

При намаганні збути ще 2 000 штук пакетів з аналогічною продукцією на суму 10 000 грн., вони були затримані працівниками міліції. 

У касаційних скаргах засуджені О. та С. порушують питання про зміну вироку щодо них і посилаються на те, що в їх діях відсутній склад злочинів, передбачених ч. 3 ст. 15, ч. 4 ст.190 КК. Крім того, заперечують доведеність їхньої вини у шахрайстві та замаху на вчинення шахрайства.

Висновки суду щодо винуватості О. та С. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 15 ч. 4 ст. 190 КК ґрунтуються на доказах, досліджених у судовому засіданні, яким суд дав належну оцінку. Кваліфікація засуджених за цими нормами відповідає встановленим обставинам справи. З урахуванням наведеного, колегія суддів не вбачає підстав до перегляду справи з мотивів, викладених у скаргах засуджених.(1)

Злочин є закінченим з моменту, коли недоброякісна чи некомплектна продукція (товар) у передбаченому законом розмірі реально вийшла на товарний ринок, тобто опинилась у споживача продукції чи товарів, а для випадків випуску такої продукції (товару) виробником – у споживача або продавця. 

Суб’єктом злочину може бути працівник підприємства, установи, організації, що виробляють продукцію чи товари, який відповідає за дотримання (перевірку) якості, комплектності або відповідності стандартам продукції, що випускається підприємством на товарний ринок, або ж за її реалізацію. Суб’єктами даного злочину можуть бути і працівники (у т.ч. службові особи) торговельних організацій, котрі здійснюють реалізацію недоброякісної продукції чи товарів, а також індивідуальні підприємці, які виробляють чи реалізують певну продукцію чи товари. 

Суб’єктивна сторона злочину може мати форму як умисної, так і необережної вини.

7. Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна (стаття 233 КК).

Незаконна приватизація державного, комунального майна(ст. 233 КК). Основним безпосереднім об’єктомзлочину є передбачений законодавством порядок приватизації державного і комунального майна, а додатковим безпосереднім об’єктом – відносини власності. 

Предметом цього злочину є державне і комунальне майно, а також підроблені приватизаційні документи.  

Під державним майном треба розуміти майно, що перебуває у державній власності, а також майно, яке належить Автономній Республіці Крим. Об’єкти державної власності, що підлягають приватизації, визначаються спеціальними законами. Комунальним визнається майно, яке перебуває у комунальній власності – праві власності громади села, селища або міста. Предметом цього злочину не визнаються об’єкти державного земельного і житлового фондів. 

Приватизаційні документи – різноманітні документи, які подаються, складаються чи у інший спосіб використовуються у процесі приватизації державного або комунального майна (документи, за допомогою яких оформляється перехід права власності на приватизоване майно; документи, які складаються при оцінці вартості майна, що підлягає приватизації, – акти інвентаризації майна, висновок експерта про вартість майна, передавальний баланс підприємства тощо). 

З об’єктивної сторони злочин може набувати однієї з чотирьох форм, вказаних у ч. 1 ст.  233 КК альтернативно: 1) приватизація державного чи комунального майна шляхом заниження його вартості через визначення її у спосіб, не передбачений законом; 2) використання підроблених приватизаційних документів; 3) приватизація майна, яке згідно із законом не підлягає приватизації; 4) приватизація неправомочною особою. 

Під приватизацією розуміється один із способів зміни форми власності, а саме: відчуження державного або комунального майна на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до законодавства про приватизацію можуть бути покупцями.  

Під заниженням вартості майна через визначення її у спосіб, не передбачений законом, треба розуміти: 1) застосування такого способу, який відповідно до чинного законодавства взагалі не повинен бути використаний під час приватизації; 2) застосування такого способу оцінки майна, який хоч і використовується під час приватизації, однак згідно із законодавством не може застосовуватися для оцінки саме даного об’єкта приватизації. 

Під використанням підроблених приватизаційних документів потрібно розуміти їх подання органам приватизації, вчинення з ними інших дій, які так чи інакше можуть вплинути на винесення рішення про приватизацію конкретних об’єктів та її умови. В спосіб підробки документів об’єкти приватизації можуть також позбавлятися ознак предмета цього злочину.

Наприклад, колегія суддів судової палати Верховного Суду України у кримінальних справах розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за касаційним поданням прокурора на вирок Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим. Зазначеним вироком О. виправдана за ч. 2  ст. 233 КК у зв’язку з відсутністю в її діях складу злочину. Ухвалою апеляційного суду Автономної Республіки Крим вирок залишений без зміни.

Органами досудового слідства О. обвинувачувалась у тому, що у травні 2002 року незаконно приватизувала одноквартирний будинок приміщення “Кордон-Перевал”. Для цього О. використала завідомо підроблений документ - “Свідоцтво про право власності на житло” від 8 травня 2002 р., який містив неправдиві відомості про те, що приміщення “Кордон-Перевал” належить їй на праві спільної дольової власності з членами її сім'ї, у рівних долях. На підставі підробленого документу О. набула права на майно, що не підлягає приватизації, чим заподіяла державі шкоду на 47 133 грн.

Виправдовуючи О. за ч. 2 ст. 233 КК, суд вказав, що “Кордон - Перевал” не входить в майновий комплекс Сімферопольського лісомисливського господарства і на який не поширюється дія Закону України “Про перелік об'єктів державної власності, які не підлягають приватизації”, а є житловим будинком, який О. приватизувала, реалізовуючи своє право на приватизацію житла(1). 

Приватизація майна, яке не підлягає приватизації, означає укладання договорів купівлі-продажу щодо таких об’єктів державної або комунальної власності, відчуження яких на користь фізичних та юридичних осіб чинним законодавством або рішенням місцевих рад відповідного рівня заборонено. Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р.(2) приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, не є постійним і незмінюваним. Поіменний перелік зазначених об’єктів, які розподіляються за органами управління та областями, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України у формі прийняття відповідного Закону. Законом України від 23 вересня 2008 р. затверджено Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Об’єкти державної власності, які підлягають приватизації, поділяються на дві категорії: 1) такі, що приватизуються за погодженням з Кабінетом Міністрів України (наприклад, майнові комплекси підприємств-монополістів на ринку відповідних товарів України); 2) такі, для приватизації яких не вимагається погодження з Кабінетом Міністрів України. Порушення встановленого порядку приватизації відповідного державного майна (здійснення її без погодження з Кабінетом Міністрів України або іншим уповноваженим органом, наприклад, з Антимонопольним комітетом України) немає підстав визнавати кримінально караною приватизацією майна, що не підлягає приватизації. Такий саме висновок слід робити і у випадку приватизації пам’ятки культурної спадщини (за винятком тих пам’яток, які фігурують у вказаному вище Переліку) без укладення з відповідним органом охорони культурної спадщини попереднього договору про укладення у майбутньому охоронного договору на пам’ятку із викладенням його істотних умов. 

Приватизація неправомочною особою передусім означає, що як покупець державного чи комунального майна виступає особа, якій чинним законодавством не дозволено брати участь у приватизації і укладати відповідні договори купівлі-продажу. Так, відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р., покупцями об’єктів приватизації не можуть бути: 1) юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25 %; 2) органи державної влади та місцевого самоврядування; 3) працівники державних органів приватизації; 4) юридичні особи, майно яких перебуває у комунальній власності.  

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення незаконної приватизації державного або комунального майна. При цьому слід мати на увазі, що право власності на приватизований об’єкт переходить до покупця з моменту сплати повної вартості придбаного об’єкта, а право власності на об’єкт незавершеного будівництва – з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу. 

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку і бере безпосередню участь у приватизації державного чи комунального майна (зокрема, працівники державних органів приватизації та органів місцевого самоврядування, голови та члени комісій з приватизації об’єктів, тендерних комісій, службові особи підприємств, які підлягають приватизації, фізичні особи та службові особи, засновники та власники юридичних осіб – покупців державного чи комунального майна). 

Дії експерта, який за попередньою домовленістю із суб’єктами приватизації сприяв заниженню вартості об’єкта приватизації, слід кваліфікувати за ч. 5 ст. 27, ст. 233 КК як пособництво незаконній приватизації державного або комунального майна, а за наявності до цього підстав – також за ст. 358 чи 366 КК. Таким же чином треба кваліфікувати відповідні зловживання голів та членів інвентаризаційних комісій, комісій, створюваних для визначення частки держави в статутному фонді підприємств у порядку їх передприватизаційної підготовки.  

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. 

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 233 КК) є незаконна приватизація майна державної чи комунальної власності у великих розмірах або вчинення діяння за попередньою змовою групою осіб. Відповідно до примітки до ст. 233 КК незаконна приватизація вважається вчиненою у великих розмірах, якщо вартість приватизованого майна у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Із цього випливає, що у разі незаконної приватизації державного або комунального майна шляхом заниження його вартості для визначення великого розміру береться до уваги не занижена вартість незаконно приватизованого майна, а повна його вартість (об’єм).