Характеристика суб’єктів трудових правовідносин

Усталеною в юридичній науці є думка про те, що підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти. Перехід правових можливостей, що містяться в нормах трудового права до правової дійсності, тобто, суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що складають зміст правовідносин у трудовому праві, відбувається через юридичні факти. Ефективне впорядкування суспільних відносин можливе тільки за умови правильного визначення системи життєвих обставин, що вказують на необхідність дії відповідних норм права. 

Трудові правовідносини, за загальним правилом, виникають на підставі узгоджених двосторонніх вольових актів, відповідно до яких працівник виявляє бажання здійснювати свою трудову діяльність у певного роботодавця, а роботодавець, який може надати роботу, бажає залучити цього працівника до особового складу працюючих. Таким актом, як правило, є трудовий договір. У деяких випадках підставою виникнення трудових правовідносин є юридичний склад. Юридичний склад — це комплекс життєвих обставин, визначених законом, які тільки в сукупності та логічній послідовності викликають до життя певні юридичні наслідки. Однак обов'язковою складовою кожного юридичного складу, який є підставою виникнення трудових правовідносин, є волевиявлення самого трудящого на виконання певної трудової функції у певного роботодавця. Так, наприклад, виникнення трудових правовідносин у науково-педагогічних працівників обумовлюється актом виборів на відповідну посаду тієї особи, яка попередньо висловила згоду на участь у конкурсі. Тобто, якщо посада заміщується за конкурсом, то укладанню трудового договору передує акт обрання особи, яка бажає взяти участь у конкурсі, і акт затвердження результатів конкурсу відповідним органом управління. Таким чином, належне з'ясування юридичних фактів, що входять до юридичного складу, запорука законності виникнення трудових правовідносин. 

 

Зміст правового статусу суб’єктів трудових правовідносин” досліджено окремі складові елементи правового статусу суб’єктів трудових правовідносин: сукупність обов’язків, покладених на суб’єктів трудових правовідносин, наданих прав та законних інтересів, нормативно визначених гарантій здійснення прав, юридична відповідальність. Розглянуто їх загальні риси, характерні для правового статусу власне суб’єктів трудових правовідносин. Визначено, що всі елементи змісту правового статусу суб’єкта трудових правовідносин закріплені нормами трудового права - у міжнародно-правових договорах, нормативно-правових актах компетентних органів, в актах соціального партнерства й локальних нормативних актах. Зроблено висновок, що трудо-правові норми, які регулюють правовий статус суб’єктів трудових правовідносин, можуть втілюватися також безпосередньо в положеннях трудових договорів, статутах підприємств, установ, організацій.

Система трудових прав та обов’язків гарантується як на законодавчому рівні, де визначаються найбільш важливі та значущі трудові права та обов’язки, так і на локальному рівні, де ці права та обов’язки більш чітко регламентовані та деталізовані. Зроблено висновок, що окрім Кодексу законів про працю, колективного трудового договору, правил внутрішнього трудового розпорядку і статутів про дисципліну, система трудових прав та обов’язків визначається трудовим договором.

З огляду на кореспондуючий характер трудових прав та обов’язків сторін трудових правовідносин, вся система прав та обов’язків працівників та роботодавців фактично зводиться до трьох основних груп:

1) права працівника на отримання  роботи та створення умов, необхідних  для виконання роботи;

2) права працівника на оплату  праці;

3) права роботодавця на одержання результатів роботи. Вся сукупність трудових прав та відповідних їм обов’язків працівників і роботодавців у трудових правовідносинах являє собою уточнення, конкретизацію вищевказаних комплексних груп прав.

 

Сформульовані характерні чинники специфіки змісту правового статусу суб’єктів трудових правовідносин:

1) наявність трудової правосуб’єктності;

2) законодавче закріплення суб’єктивних  прав і обов’язків, а також  їх відображення в трудовому  договорі;

3) визначення дисциплінарної та  матеріальної відповідальності в разі невиконання трудових обов’язків.

 

 „Правовий статус працівника”  містить два підрозділи, які присвячені  дослідженню загальних питань  правового статусу працівника, а  також окремих

      2. Загальна характеристика правового статусу роботодавця. 

На підставі аналізу існуючих в науці трудового права позицій різних вчених та чинного законодавства, визначено поняття «роботодавець». Зроблено висновок, що законодавець в особі роботодавця бачить власника, а не організаційно-правову форму господарювання, якою виступає підприємство, установа, організація. Так, на законодавчому рівні роботодавцем визнається:

1) власник підприємства, установи  або організації;

2) уповноважений орган власника підприємства, установи або організації;       

3) фізична особа.

При цьому, головною характерною рисою роботодавця є використання найманої праці. Обґрунтовано, що з юридичної точки зору, визначення роботодавця як власника підприємства, установи, організації є хибним, оскільки відповідно до чинного законодавства підприємства, установи, організації визначаються юридичними особами та окремими суб’єктами правовідносин. Саме юридичні особи виступають суб'єктами права власності, здійснюють господарську діяльність, мають право на звернення до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів тощо. Визнання власника стороною трудового договору суперечить ч. 3 ст. 96 ЦК України, відповідно до якої учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи. Відзначено, що стороною правовідносин має визначатися саме юридична особа як суб'єкт права, а не її засновник (учасник, член). Власник здійснює свої права щодо управління юридичною особою безпосередньо або через уповноважені ним органи, однак це не означає, що власник є стороною трудових відносин. В даному випадку власник, як і уповноважений ним орган, може бути представником створеної ним юридичної особи, яка через нього набуває трудових прав та обов’язків.

Держава, не вступаючи безпосередньо в трудові правовідносини, не може бути роботодавцем, оскільки права та обов’язки роботодавця виникають у юридичних осіб публічного чи приватного права, створених державою, саме вони несуть юридичну відповідальність перед працівниками.

Проведена класифікація фізичних осіб-роботодавців на:

1) фізичних осіб, які використовують працю працівника виключно для задоволення особистих потреб;

2) фізичних осіб, які використовують  працю працівника в підприємницькій  або професіональній діяльності.

Поняття «роботодавця» визначено як юридична особа незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності чи дієздатна фізична особа, які відповідно до чинного законодавства використовують найману працю та укладають трудовий договір з працівником.

У підрозділі 3.2. "Суб’єктивні трудові права та обов’язки роботодавця"відокремлені та досліджені ті права та обов’язки роботодавця, що безпосередньо опосередковують працю як властивість в межах трудового договору між працівником та роботодавцем. Здійснено аналіз наукових класифікацій прав та обов’язків роботодавця. Запропоновано основними правами та обов’язками в правовому статусі роботодавця як суб’єкта трудових правовідносин вважати:

1) право на одержання  від працівника роботи в обумовленій  кількості та якості;

2) обов’язок оплатити  працю;

3) обов’язок створити для працівників такі умови праці, які відповідали б вимогам правових норм, забезпечували б додержання прав працівників, гарантованих чинним законодавством.

Роботодавець має право використовувати працю працівників, але в межах ним же визначених параметрів – відповідно до трудової функції працівника. Основний обов’язок роботодавця випливає з його права на одержання від працівника роботи в обумовленій кількості та якості, і полягає він саме в тому, щоб забезпечити працівника роботою відповідно до визначеної договором трудової функції, із встановленням умов праці, визначених законодавством, локальними нормативно-правовими актами та трудовим договором. Встановлено, що компетентні державні органи ніколи не встановлювали правових, організаційних форм, в яких роботодавець може довести до відома працівника інформацію щодо його трудової функції. Зроблено висновок про можливість відповідальності роботодавця за невиконання цього обов'язку. Пропонується при прийнятті на роботу після ознайомлення з правилами внутрішнього трудового розпорядку і колективним договором підтверджувати цей факт підписом працівника.

Суб’єктивні права і обов’язки роботодавця як учасника трудових правовідносин реалізуються в трудовому процесі. Вони тісно пов’язані з правами та обов’язками працівника. Всі вони не можуть існувати без єдиних трудових правовідносин.

                                 3. Суб'єкти і об'єкти правовідносин

Суб'єкти правовідносин - це фізичні, юридичні та інші особи, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, необхідних для участі у конкретному право відношенні.

Суб'єктами правовідносин можуть бути:

1) фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

2) юридичні особи: державні органи, установи і організації, суб'єкти  підприємницької діяльності, зареєстровані як юридичні особи незалежно від форми власності; політичні партії та інші об'єднання громадян; релігійні організації;

3) територіальні громади та інші  спільності: трудові і навчальні  колективи, нація, народ;

4) Автономна республіка Крим;

5) держави;

6) міжнародні організації.

Для того, щоб особа стала учасником правовідносин, вона повинна бути право суб'єктною, тобто вона повинна володіти певною правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю.

Під правоздатністю розуміють здатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки у певній сфері.

Так, цивільна правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження людини і припиняється з її смертю або з дня набуття чинності рішення суду про оголошення фізичної особи померлою (ст. 46 Цивільного кодексу України).

Таке рішення суд може прийняти якщо:

- у місці постійного проживання  особи немає відомостей про  місце її перебування протягом  трьох років;

- особа пропала безвісти за  обставин, що загрожували їй смертю  або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку - протягом шести місяців;

- особа пропала безвісти у  зв'язку з воєнними діями - після  спливу двох років від дня  закінчення воєнних дій.

Трудова правоздатність фізичної особи в повному обсязі виникає з 16-річного віку, політична правоздатність - з 18-річного віку.

Під дієздатністю розуміють здатність особи своїми діями набувати для себе нових суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Наприклад, фізична особа уклала шлюб і тим самим своїми діями набула сімейних прав і сімейних обов'язків.

Так, цивільна дієздатність фізичної особи залежно від віку особи та інших обставин може бути повною, частковою, неповною, обмеженою, а також особа може бути визнана судом недієздатною.

Повною цивільною дієздатністю володіє фізична особа, яка:

- досягла 18-річного віку;

- зареєструвала шлюб у неповнолітньому  віці (з моменту реєстрації шлюбу);

- записана матір'ю або батьком  дитини у неповнолітньому віці;

- працює за трудовим договором  з 16-річного віку;

- зареєстрована з письмової  згоди батьків чи осіб, які їх замінюють, з досягненням 16-річного віку підприємцем.

Частковою цивільною дієздатністю володіє фізична особа, яка не досягла 14 років (малолітня особа).

Неповною цивільною дієздатністю володіє фізична особа у віці від 14 до 18 років.

Цивільний кодекс України в ст. 31,32 визначає межі можливих правових відносин, в які можуть вступати неповнолітні особи самостійно.

В той же час суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона:

- страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

- зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними  речовинами тощо і тим самим  ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона  за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Така особа може самостійно вступати в правові відносини, пов'язані з укладанням дрібних побутових правочинів, для вступу в інші правові відносини необхідно мати згоду піклувальника.

Окремі фізичні особи, які не здатні усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу чи недоумства, визнаються судом недієздатними. Від їх імені і в їхніх інтересах у різні правові відносини вступає опікун.

Під деліктоздатністю розуміється здатність особи нести юридичну відповідальність за свої діяння. Фізична особа є деліктоздатною, якщо вона:

- досягла віку юридичної відповідальності;

- є осудною, тобто здатною в  момент вчинення певного діяння  розуміти значення своїх дій  і керувати ними.

Так, адміністративна відповідальність настає з досягненням фізичною особою 16-річного віку. (ст. 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення), а кримінальна відповідальність - з 14 років за злочини, перелік яких визначено в ст. 22 Кримінального кодексу України, за всі інші злочини з 16 років.

Юридична особа є правосуб'єктною з моменту її створення і до моменту її ліквідації.

Об'єктами правовідносин є будь-які блага, у зв'язку з якими у суб'єктів виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.