Співвідношення національної та міжнародної правотворчості

Необхідно зазначити, що однією із якісних меж є форма об’єктивації результатів правотворчої діяльності. Ці форми відрізняються у континентальному, загальному та скандинавському типі правових систем, а також в європейських міждержавних правових системах. Тому важливим при взаємодії міжнародного та національного права є вибір юридичних форм, як для міжнародної правотворчості, так і для національної, особливо тих, які будуть функціонувати у спільному правовому полі.

Якщо такі межі, як простір, правотворчий суб’єкт, правова регламентація, юридичні форми виразу відокремлюють різні види правотворчої діяльності, то предмет правотворчого регулювання може як відокремлювати, так і зв’язувати ці види правотворчості. На національному рівні для вищих органів державної влади предмет правотворчого регулювання, як правило, закріплюється в конституціях та законах. На міжнародному рівні, предмет правового регулювання міждержавних організацій може фіксуватися в їх установчих документах[9, с.289].

2.2 Проблеми співвідношення національної та міжнародної правотворчості

В юридичній літературі, як правило, питання співвідношення норм національного права з нормами міжнародного права в аспекті розвитку правової системи України розглядаються в контексті гармонізації, адаптації та апроксимації норм національного права з нормами міжнародного права. В Україні питання співвідношення національного та міжнародного права визначено в Конституції України. Відповідно до ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Ст. 18 Конституції також встановлено, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. На законодавчому рівні також було визначено механізм впровадження норм міжнародного права у національне законодавство, який засновувався на визнанні пріоритету міжнародного права.

Незважаючи на досить чітку  правову позицію щодо співвідношення національного та міжнародного права в Україні, на нашу думку, проблема співвідношення національного і міжнародного права, насамперед, знаходиться у змісті відповідної правотворчої політики, що передбачає вектор розвитку національної правової системи (в даному випадку орієнтований на європейський правовий простір), напрями гармонізації законодавства, шляхи вдосконалення правотворчості відповідно до правових стандартів ЄС.

Предмети правового регулювання  різних видів правотворчості можуть накладатися. Особливо гостро проблема накладання предметів правового регулювання постає при взаємодії міжнародної та національної правотворчості. На сьогоднішній день відбувається поступове розширення предметних сфер міжнародної правотворчої діяльності, зокрема, шляхом передачі правотворчих повноважень у певних сферах міждержавним організаціям, що фіксується в їх установчих документах. При цьому, залишається загроза дублювання предметів міжнародної та національної правотворчості. Тому для забезпечення ефективності правового регулювання держави повинні враховувати результати міжнародної правотворчості.

Можна виокремити ряд основних тенденцій міжнародної та національної правотворчості.

Так, зокрема, межі правотворчості у континентальному праві є звуженими, завдяки чіткій регламентації у конституціях та законах компетенції правотворчих суб’єктів, якими є лише спеціальні уповноважені органи. Для держав загального (англійського) права межі правотворчості є дещо ширшими завдяки нормотворчим повноваженням вищих судових органів. Разом з тим, у скандинавській правовій системі межі національної правотворчості є більш широкими за рахунок правотворчих повноважень вищих судових органів, але, водночас, вони звужені участю держав у нормативно-правовій уніфікації. Найвужчі межі національної правотворчості є у державах-учасницях ЄС. Загалом, у державах Європи, що належать до згаданих правових систем, простежується тенденція до звуження меж національної правотворчості[10, с.259].

Водночас, спостерігається  розширення предметних меж європейської міжнародної правотворчої діяльності, що обумовлюється збільшенням кількості правотворчих суб’єктів (інституцій міждержавних організацій) та джерел права. Таке розширення закріплюється в установчих документах міждержавних організацій та потребує від держави цілеспрямованої діяльності щодо забезпечення підготовленості до впровадження результатів міжнародної правотворчості у національному правовому полі.

При цьому, державам необхідно: 1) виявити ті сфери правотворчого  регулювання, які потребують діяльності національних суб’єктів правотворчості; 2) закріпити їх у національних джерелах права; 3) виявити сфери, де необхідно  обмежити (звузити) правове регулювання  на національному рівні; 4) здійснити ревізію чинного законодавства у сферах, які потребують обмеження правотворчої діяльності на національному рівні; 5) враховувати результати міжнародної правотворчості як впроваджені, так і ті, що можуть бути впроваджені у національну правову систему[12, с.65].

ВИСНОВКИ

Отже, на підставі викладеного  можна зробити висновки, що національна та міжнародна правотворчість – це окремі різновиди правотворчості, що характеризуються наявністю лише їм властивою сукупністю ознак, що надають змогу характеризувати їх як самостійні юридичні категорії.

Природа національної та міжнародної правотворчості має об’єктивний, соціальний, суб’єктивний, регламентаційно-владний, юридичний та процесуальний характери. Природа національної правотворчості зумовлена наявністю національних потреб та інтересів, які мають об’єктивний характер, існують всередині держави, відображають менталітет, ідеологію, культуру та потреби народу, знаходять своє закріплення в нормативно-правових актах. Природа міжнародної правотворчості обумовлюється здійсненням її лише в міжнародній сфері, спрямованій на відображення в нормах міжнародного права міжнародних інтересів. З’ясування автором сутнісних аспектів національної та міжнародної правотворчості надало змогу визначити спільність, відмінність та взаємодію національної і міжнародної правотворчості.

Враховуючи те, що правотворча  діяльність є явищем складним та багатоаспектним, яке залежить від багатьох факторів (умови та особливості розвитку суспільства, рівень розбудови державності та громадянського суспільства, стан функціонування механізму держави, місце держави на міжнародній арені, рівень правосвідомості і правової культури суспільства тощо), необхідно і підходити до наукового дослідження проблем правотворчості широко, не обмежуючись окремими аспектами цієї діяльності. Одним з перспективних з точки зору юридичної науки, є вивчення проблем правотворчої політики, як комплексного явища, що охоплює собою загальний напрямок здійснення правотворчої діяльності, впливу на неї суб’єктивних та об’єктивних факторів, ролі правового регулювання цього явища тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28.06.1996 року // [Електронний ресурс] режим доступу: www.rada.gov.ua 
2. Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 року // [Електронний ресурс] режим доступу: www.rada.gov.ua
3. Акт проголошення незалежності України від 24.08.1991 року // [Електронний ресурс] режим доступу: www.rada.gov.ua
4. Указ президента України «Про питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї» від 25.01.2012 року № 31/2012 [Електронний ресурс] режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua /laws/show/31/2012
5. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження орієнтовного плану законопроектних робіт на 2013 рік» від 20.03.2013 № 147-р [Електронний ресурс] режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/147-2013-%D1%80
6. Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 року № 1953-ХІІ // Голос України, 1992, 01. – 11.01.92. – № 5.
7. Закон України «Про міжнародні договори України» від 22.12.1993 року № 3767-ХІІ // Голос України, 1994, 03 – 10.03.94. – № 44.
8. Закон України «Про всеукраїнський референдум» від 06.11.2012 року № 5475-VI [Електронний ресурс] режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua
9. Дія права: інтегративний аспект : монографія / кол. авт. ; відп. ред. Н. Оніщенко. – К. : Юридична думка, 2010. – 360 с.
10. Дмитрієв А. І. До питання про концепцію узгодження позицій суб’єктів міжнародного права в нормоутворюючому процесі / А. І. Дмитрієв // Правова держава : щоріч. наук. пр. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 1998. – Вип. 9. – С. 257–261.
11. Монастирський Д. А. Забезпечення стабільності закону у законотворчості / Д. А. Монастирський // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – № 2. – С. 95-101.
12. Шевченко Г. Проблеми нормотворчої діяльності суб’єктів нормотворення Г. Шевченко // Юридичний журнал. – 2008. – № 3(69). – С. 62-66.