Співвідношення національної та міжнародної правотворчості

Міністерство освіти і науки України

Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки

Юридичний факультет

 

 

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАУКОВО-ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ

З дисципліни: НОРМОТВОРЧІСТЬ ТА ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА

На тему «СПІВВІДНОШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОТВОРЧОСТІ»

 

 

 

 

 

Виконала 

Ст. 55 групи

Симонович А. С.

 

 

Луцьк 2013  
ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ І Теоретичні основи співвідношення національної та міжнародної правотворчості

1. Поняття та ознаки національної і міжнародної правотворчості….4
2. Природа, сутність та значення національної і міжнародної правотворчості…………………………………………………………8
3. Принципи та функціональне призначення національної і міжнародної правотворчості…………………………………………11

РОЗДІЛ ІІ Практичні основи здійснення національної та міжнародної правотворчості

2.1 Суб’єкти національної та міжнародної правотворчості………….14

2.2 Проблеми співвідношення національної та міжнародної правотворчості………………………………………………………………….17

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….20

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….21

 

 

 ВСТУП

Національна та міжнародна правотворчість є основним засобом  формування норм національного та міжнародного права, завдяки яким досягається  баланс, стабільність та ефективна  врегульованість усіх без винятку  сфер суспільства, держави та їхній  прогресивний розвиток. Саме така змістовна навантаженість надає змогу характеризувати їх як ціннісні правові явища, що мають багатоаспектний та багатогранний прояв, оскільки від інтенсифікації, змістовності та оптимальності здійснення яких залежить своєчасність формування норм національного та міжнародного права, що є основними регуляторами суспільних відносин, як всередині держави, так і за її межами, та надають їм рис упоряд кованості. Тому з’ясування сутнісних аспектів здійснення та значення процесу формування норм національного та міжнародного права визначає актуальність обраної тематики роботи. Виявлення сутності національної та міжнародної правотворчості передбачає виокремлення їхніх особливостей, які притаманні цим самостійним юридичним інституціям.

Метою цього дослідження є здійснення комплексного аналізу сутності національної та міжнародної правотворчості в контексті дослідження основних їхніх закономірностей через характеристику пізнання, діяльності та результату як основних елементів, що відображають специфіку національної та міжнародної правотворчості. У цій роботі також з’ясувано значення національної та міжнародної правотворчості як єдиних засобів формування норм національного та міжнародного права. Мета дослідження визначена   актуальністю обраної теми та полягає у встановленні закономірностей національної та міжнародної правотворчості шляхом дослідження теоретичних і практичних основ їх здійснення та в контексті їх співвідношення.

 

 

 

РОЗДІЛ І Теоретичні основи співвідношення національної та міжнародної правотворчості

1. Поняття та ознаки національної і міжнародної правотворчості

У багатоманітній і динамічній правовій сфері суспільства правотворчість займає провідне місце. Це пояснюється  тим, що саме правотворчість дає життя  праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості. За результатами правотворчої роботи — якістю законів та інших нормативних  актів — роблять висновок про  державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське  суспільство завжди потерпало через  брак точних і довершених рішень, такої  діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила  поведінки громадян і організацій.

Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку  неефективних нормативних актів  — постійне завдання законодавця. Власне цим пояснюється теоретичне і  практичне значення вивчення проблем, які пов'язані з процесом створення  норм права. Закони необхідні для  людей, суспільства, і не можна допускати  прийняття поспішних, непродуманих нормативно-правових рішень, адже будь-яка  помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні затрати, порушення  інтересів громадян. Можна привести чимало фактів з вітчизняної практики, коли наша економіка, соціальна і  духовна сфери потерпали через  непродумані, науково не обґрунтовані нормативно-правові рішення. Наприклад, "Закон про економічну самостійність  України" був радше символічною  даниною часу боротьби за незалежність, ніж документом конкретної дії. Світова  практика також має приклади помилок  законодавчих органів. Достатньо навести  факт законодавчої заборони в США  виробництва і вживання алкоголю в період великої депресії, що викликало  зростання контрабанди, мафії і  злочинності в цілому.

Може скластися враження, що знання основ правотворчості корисні  лише для тих, хто її здійснює, —  депутатам парламенту, членам уряду  та ін. Проте це не так, оскільки створення  правових норм — один з напрямків  діяльності, що притаманний не тільки державним органам та органам  місцевого самоврядування.

Правотворчість — це особлива функція держави, інших уповноважених  суб'єктів, правова форма, правова "оболонка" їх діяльності. Наприклад, парламент  затверджує державний бюджет. Розглядаючи  його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він практично  завершує процес прийняття закону про  державний бюджет.

Таким чином, "акт правотворчості" має два значення. Це діяльність компетентних суб'єктів щодо видання  норм права, а також результат  такої діяльності, який виражений  у вигляді юридичного документа, закону тощо.

Одна з важливих характеристик  правотворчості полягає в тому, що це діяльність, яка пов'язана з  прийняттям, виданням норм права, які  є обов'язковими для тих, кому вони адресовані [10, с.257].

Зміст і значення правотворчості полягає в тому, щоб вибрати  такий варіант регулювання, юридичної  регламентації, який би повною мірою  відповідав поставленій меті. При  цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об'єктивні  і суб'єктивні умови для прийняття  нормативного акту, а також вибір  оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).

Правотворчість характеризується такими ознаками:

1) є, переважно, діяльністю  держави;

2) має організаційну спрямованість;

3) відображається в утворенні  нормативно-правових актів, що  містять норми права чи скасовують, змінюють їх;

4) суворо регламентується  правовими нормами.

Держава веде свою законотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства  і пізнання тенденцій суспільного  розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативного правового акту є суспільно значуща проблема, гостра соціальна ситуація, невирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво правотворчості в тому і полягає, щоб, по-перше, вчасно, а по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний "виклик", "зняти" гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно-правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804 p., який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927 р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччини не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верств турецького суспільства).

Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового  рішення повинна належати правовій науці. Власне наука володіє таким  пізнавальним інструментом, який дозволяє безпомилково виявити предмети суспільного  розвитку і юридичні засоби їх вирішення.

Зрозуміло і те, що рівень розвитку тієї чи іншої держави впливає  на зміст прийнятих законів. Якщо для США актуальною є боротьба за безпеку на автострадах, а також  за чистоту навколишнього середовища, то для України головним є захист прав людини і громадянина, боротьба з організованою злочинністю, корупцією, тіньовою економікою та ін.

Серед основних факторів, що формують основу оптимального та ефективного  здійснення правотворчої діяльності, активно-творчого, випереджаючого впливу правових актів на динаміку суспільного  розвитку, необхідно виділити:

1) економічні фактори  — матеріальні умови життя  суспільства, що зумовлені рівноправним  існуванням різних форм власності,  свободою підприємництва;

2) політичні фактори —  великий вилив на правотворчу  діяльність здійснює політична  обстановка в країні, наприклад,  взаємодія різних прошарків суспільства і груп населення, парламентських фракцій, рівень активності різних політичних партій, рухів та громадських об'єднань;

3) соціальні фактори —  принципове значення при розробці  нормативних актів має також  ступінь піклування суспільства  і держави про особу, її інтереси  і потреби, про охорону та  гарантування її прав і свобод;

4) національні фактори  — у багатонаціональній державі  процес формування норм права  визначається переважно існуючими  взаємовідносинами, формами співробітництва  між націями і народностями, що  живуть в країні, турботою щодо  їх рівноправності та вільного  розвитку;

5) зовнішньополітичні фактори  — міжнародне становище держави,  рівень та характер взаємовідносин  з іншими державами і міжнародними  організаціями також здійснює  суттєвий вплив на правотворчість;

6) ідеологічні фактори  — ідеологічна база права,  правосвідомість громадян і суспільства  в цілому, ступінь її впровадження  в суспільну свідомість, правові  ідеї, спрямовані на подальший  розвиток законодавства.

З іншого боку, всі фактори  правотворчості можна поділити на три  групи — фактори, що визначають предмет  правового регулювання; фактори, що виражають позиції учасників  правотворчої діяльності; фактори власно юридичного характеру[11, с.95].

Ознаки правотворчості:

1. Це активна, творча, постадійна  діяльність уповноважених державою  суб'єктів.

2. Суб'єктами правотворчості  виступають державні органи, уповноважені  недержавні структури (органи  місцевого самоврядування, профспілки  і т.п.), а також народ — при  винесенні нормативно-правових актів на референдуми.

3. Правотворча діяльність  здійснюється у межах встановлених процесуальних норм (процедур), що містяться в Конституції, регламентах, статутах і т.п.

4. Змістом правотворчості  є прийняття нових норм права,  скасування або удосконалення  старих.

5. Правотворчість виступає  у певних видах [9, с.312].

 

2.  Природа, сутність та значення національної і міжнародної правотворчості

У сучасній науковій літературі відсутній єдиний загальновживаний підхід до визначення поняття правотворчості, тому доречно було б розглянути декілька підходів, які існують в сучасній юридичній науці, що стосуються розкриття цього поняття.

 О. Ф. Скакун розуміє під правотворчістю правову форму діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язану із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів3.

 Деякі науковці вважають, що правотворчість є напрямом  діяльності держави, який пов’язаний  із офіційним закріпленням норм  права шляхом формування приписів, їх зміни доповнення та скасування, що спрямована на створення  та вдосконалення єдиної, внутрішньо  узгодженої системи норм, які  регулюють суспільні відносини.  Підтримує цю точку зору і С. А. Комаров, який розуміє під правотворчістю вид державної діяльності, в результаті якої воля народу зводиться до закону, виражається в нормі права, у певному джерелі права4.

 С. В. Бошно зазначає, що правотворчість - це процес створення й розвитку чинного права як єдиної внутрішньо узгодженої системи загальнообов’язкових норм, що регулює суспільні відносини. Правотворчість - це спеціальна діяльність зі встановлення правового регулювання, яка має офіційне значення5.

 Підсумовуючи зазначене вище, слід зазначити, що під правотворчістю  розуміється процес, пов’язаний із створенням правових норм, за ініціативою уповноважених на те державою органів, та спеціальних суб’єктів в особі народу, які відповідно мають діяти лише в межах процедури, встановленої нормативно-правовими актами.