Співвідношення національної та міжнародної правотворчості

 Отже, правотворчість - це  дійсно складний процес, змістом  якого є процедура створення  правових норм, які в завершальній  стадії формують право. У процесі  правотвор- чості формуються і затверджуються лише ті правові норми, які відповідають сучасному рівню суспільних відносин і сприяють їхньому прогресивному розвитку.

 Крім правотворчості  в теорії права виділяють і  міжнародну правотворчість, яка  є комплексним, багатоаспектним  та багаторівневим явищем та  потребує аналогічного дослідження, визначення поняття, а також виокремлення характерних рис та особливостей, які притаманні цьому явищу[11, с.98].

 Міжнародна правотворчість  є явищем не новим в науці,  оскільки перші ознаки (прояви) цієї  діяльності починають з’являтись  з появою державних утворень, які прагнуть розвитку, що неможливо  зробити без відповідної співпраці  з країнами-сусідами, та яка проявляється в укладенні договорів між державами. Зокрема, у період розвитку Київської Русі починають з’являтися одні з перших міжнародних договорів князів з чужоземними державами, наприклад договори Київської Русі з Візантією, які регулювали відносини війни і миру, впорядковували торговельні відносини між державами та були регулятором й іншим важливих аспектів взаємодії держав6.

 У подальшому міжнародна  правотворчість оформляється в  уніях Кревській, Горо- дельскій і Люблінській, відповідно до яких було оформлено союз, а пізніше і злиття Литви і Польщі в одну державу - Річ Посполиту, в договорі між Військом Запорозьким і Москвою тощо, який отримав назву «Березневі статті», 1658 р. договір про унію України з Польщею та Литвою (Гадяцький договір) тощо.

 Отже, регулювання всіх  міждержавних відносин здійснювалося  за допомогою певного міжнародного  документу, який не лише активно  використовувався в ті часи, а  й набув свого розвитку і  активного використання в подальшому, особливо в період Першої та  Другої світової війни, коли  було укладено Гаазькі конвенції  1899-1907 рр. у галузі законів і  звичаїв війни, Статут Ліги Націй 1918 р., Версальський мирний договір 1919 р. Міжамериканська конвенція про права та обов’язки держав 1933 р.

 Отже, можна погодитись  з О. О. Мережко, що міжнародна  правотворчість все більше набуває  поширення і є історично мінливим  явищем, що зумовлюється поглибленням  міждержавного співробітництва  і характеризується:

- появою багатосторонніх  міжнародних відносин, що потребують  свого юридичного оформлення  та правової регламентації у  вигляді відповідних міжнародних  документів;

 - створенням на базі багатосторонніх міжнародних договорів перших міжурядових організацій;

- поширенням діяльності  міжнародних конференцій і конгресів,  на яких приймаються багатосторонні  договори;

- правом міжнародних  організацій укладати договори  з державами7.

Риси, яких набуває міжнародна правотворчість під час трансформації:

- пізнання, вивчення, оцінка правових потреб суспільства і держави, які можуть і мають бути врегульовані правом;

 - прийняття правових актів у межах відповідних процедур[12, с.65].

 Отже, можна зробити  висновок, що з розвитком суспільних відносин, правотворчість набуває все нових і нових рис, що підтверджує:

- по-перше, складний сутнісний  характер та внутрішній зміст правотворчості;

- по-друге, змінний характер  правотворчості, що залежить від  специфіки розвитку суспільних  відносин на відповідному етапі розвитку суспільства;

- по-третє, відсутність одностайних поглядів правознавців на проблематику визначення поняття правотворчості та виокремлення його характерних ознак;

- по-четверте, необхідність  наукового переосмислення сутності  та значення право- творчості в контексті сучасних потреб розвитку суспільства і держави[11, с.98].

 

1.3 Принципи та функціональне призначення національної і міжнародної правотворчості

 

До функцій міжнародної та національної правотворчості варто віднести:

1. Функцію формування  нових інститутів прямої правотворчості, а також форм і методів їх  функціонування. Виникнення нових демократичних інститутів з початку у вигляді традицій, що відіграє роль своєрідного суспільного експерименту, дає можливість перевірити її дієвість.

2. Функцію доповнення  офіційно закріпленої системи  інститутів, норм і принципів  прямої правотворчості, в результаті  чого вона більш повно розкривається  у повсякденному житті суспільства  через фактично визнані ціннісні  реалії, що перевірені правотворчим  досвідом населення.

3. Функцію мотивації. Принципи, норми та інститути, а також  форми і методи їх застосування, що сформувалися та установилися  як звичаї і традиції, а з  часом набули правової форми,  більш повно додержуються й  використовуються в силу їх  фактичного визнання населенням.

4. Культурну функцію. Визнання  громадянами цінності демократичних  ідей, норм, інститутів сприяє підвищенню  правової культури суспільства,  без якої неможливий розвиток  і вдосконалення прямої правотворчості.

Правотворчість вищих  представницьких органів. Головним і найбільш розповсюдженим видом  правотворчості є створення законів парламентом. Ст. 75 Конституції України визначає, що Верховна Рада України (парламент) є єдиним органом законодавчої влади в Україні, тобто лише парламент України має повноваження приймати закони, які є актами вищої юридичної сили і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів, що є підзаконними.

Механізм законопроектної  роботи парламентів відрізняється такими особливостями:

— обмеження кола суб'єктів  законодавчої ініціативи;

— суворою процедурою проходження  проекту в парламенті;

— послідовною зміною етапів правотворчості;

— великою кількістю засобів  юридичного реагування, що знаходяться  у підпорядкуванні законодавця;

— обумовленістю юридичного змісту правотворчого акту, колом  відносин, що регулюються.

Підзаконна правотворчість. Акти підзаконної правотворчості необхідні для забезпечення застосування закону.

До суб'єктів підзаконної  правотворчості відносяться: президент, уряд, міністерства, комітети, відомства, державні адміністрації, органи місцевого  самоврядування, суб'єкти безпосередньої демократії місцевого рівня та ін., які згідно з законом мають  право на створення юридичних  норм і нормативних актів. Основна причина існування такого виду правотворчості полягає у складності питань, які повинні вирішуватись. Парламент не завжди достатньо компетентний, щоб приймати на свій розгляд складне технічне питання, що вимагає зусиль спеціалістів, а окрім цього, не всі складні питання сучасного суспільства повинні розглядатися парламентом. Правда, є ситуації, коли рішення доцільно передати на більш нижчий рівень, як цього вимагають норми, що регулюють компетенцію й прерогативи правотворчих органів.

Інша причина наявності  підзаконної правотворчості полягає в тому, що парламенту постійно бракує часу, а це не дозволяє йому прийняти правове рішення. Як наслідок цього, правотворчі повноваження передаються іншим суб'єктам нормотворчості. Тенденція щодо збільшення підзаконної нормотворчості спостерігається у всіх країнах. За підрахунками багатьох дослідників, на 10 законів, які прийняті парламентом, приходиться від 100 до 140 нормативних актів уряду.

Зрозуміло, що підзаконна правотворчість має як позитивні, так і негативні сторони.

До позитивних відносяться: оперативність, гнучкість і менша  формальність; компетентність відповідних  органів, їх знання місцевих та інших  умов, які збільшують ефективність прийнятого юридичного рішення.

До негативних можна віднести закритість процесу прийняття правового  рішення, складність огляду і застосування норм через велику кількість нормативних  актів, відсутність контролю суспільства  за правотворчою роботою бюрократії тощо[11, с.98].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ Практичні  основи здійснення національної та міжнародної  правотворчості

2.1 Суб’єкти національної  та міжнародної правотворчості

На сучасному етапі  міжнародна правотворчість не втратила своєї актуальності та характеризується значним зростанням кількості та появою нових видів міжнародних  договорів, наявністю договорів  загального характеру, які містять  загальний інтерес для всіх держав.

 У зв’язку з ускладненням міжнародних зв’язків виникає ще більше коло питань міжнародного рівня, які прямо чи опосередковано охоплюють інтереси кожної з держав і які потребують правового регулювання та знаходження спільного інтересу (компромісу) для їх вирішення, що проявляється в контексті співпраці держав.

 Це співробітництво  проявляється в різноманітних сферах: політичній, економічній, соціальній, культурній, науково-дослідній охоплюючи такі важливі питання як війни і миру, дружби, вирішення різноманітних конфліктів, надання різнобічних послуг та взаємодопомоги як у сфері торгівлі, так і обміну інформацією, вирішення проблем захисту навколишнього природного середовища.

 Цей перелік співпраці  окреслити неможливо, адже, як  уже зазначалося, відносини виникають  у різних сферах життєдіяльності будь-якої держави, тому ці відносини, які виникають між державами при вирішенні різноманітних проблем, потребують регулювання на національному та міжнародному рівнях. Сутність міжнародної правотворчості полягає в тому, що вона є необхідним засобом формування норм міжнародного права такими суб’єктами, які мають право на здійснення відповідних правотворчих дій.

 Як зазначає В. Г.  Буткевич, міжнародна правотворчість - це активно творча діяльність  суб’єктів міжнародного права  щодо формування правової норми  через узгодження державних інтересів, волі (позицій).

 Відповідно до цього  визначення під сутністю міжнародного правотворчого процесу він розуміє узгоджене волевиявлення держав та інших суб’єктів міжнародного права. Держави та інші утворення, які беруть участь у міждержавних відносинах і створюють норми міжнародного права, на міждержавному рівні узгоджують в процесі міжнародної правотворчості свої волевиявлення. Таким чином, цей вчений визначає, що основним суб’єктом правотворчого процесу є держава. Однак, на нашу думку, досить важливу роль у правотворчому процесі відіграють і міжнародні організації, організаційно-правову основу яких складають їх установчі акти, тобто статути, де закріплені основні положення щодо їх діяльності у правотворчому процесі.

 В юридичній науці  існує думка про те, що вони  наділені спеціальним статусом  відносно кола укладення договорів,  тобто вони характеризуються  вузькою, а не загальною компетенцією  і мають право укладати лише  окремі види договорів з іншими  суб’єктами міжнародного права9.

 Ця думка заслуговує  на увагу, але необхідно зазначити,  що міжнародні організації все-таки  мають достатньо суттєвий вплив  на рівень розвитку міжнародної правотвор- чості, оскільки беруть участь у формуванні норм міжнародного права шляхом укладення міжнародних договорів, хоча і не з усіх питань, а лише в тих межах, які передбачені установчими документами цих організацій.

 Окрім цього статути  деяких міжнародних організацій  взагалі можуть не вміщувати  положень щодо договірної діяльності, однак, це не перешкоджає їм  укладати окремі різновиди багатосторонніх договорів з різними суб’єктами міжнародного права[10, с.257].

Важливою характеристикою  правотворчого компетентного суб’єкта є мета і завдання його діяльності, які також обумовлюють межі правотворчості та є нормативно закріпленими. Так, межі національної правотворчості обумовлюються їх метою та завданнями, зафіксованими насамперед у конституціях (конституційних законах) та відображеними у принципах національного права. Так, відповідно до статті 1 Конституції України Україна є демократичною, правовою та соціальною державою [1]. Межі правотворчості міждержавних організацій обумовлюються їх метою та завданнями, закріпленими в установчих документах. Так, метою Ради Європи відповідно до ст. 1 Статуту Ради Європи є досягнення тіснішого союзу між її членами задля захисту та здійснення ідеалів і принципів, що є для даних держав спільною спадщиною, а також сприяння їхньому соціальному та економічному прогресові. А згідно ст. 3 Консолідованої версії Договору про функціонування Європейського Союзу метою Європейського Союзу є поширення миру, цінностей Європейського Союзу та добробуту людей.

Важливою якісною межею  правотворчості є здійснення даного виду діяльності у формі регламентованої, процедурної діяльності, та умовою її стійкості – закріплення у чинних джерелах права. Як правило, правотворча процедура на національному рівні фіксується у законах. Так, у Болгарії – це Закон про нормативні акти 1973 р., в Угорщині – Закон про правотворчість 1987 р. [1, с. 63]. На міжнародному рівні правотворча процедура фіксується у джерелаx міжнародного права: установчих договорах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів, Лісабонський договір, Статут Ради Європи), інституційних актах міждержавних організацій (Статутні резолюції Комітету міністрів Ради Європи 1951 р. та 1993 р.).