Правова держава

         У  вченнях  революційних   демократів  право  ототожнюється   з  законами, що  прийняті  більшістю   голосів.  І  законодавча   влада  в  демократичній   державі  майбутнього  наділялася   безмежними  повноваженнями. Так   законодавча  діяльність  набувала  тоталітарного  характеру. Таке  розуміння  права  і  законності  обернулося  на  практиці  легісломанією, що  іноді  переростала  в  свою  власну  протилежність – повну   беззаконність.

        Обгрунтування   ідеалу  правової  держави   в  теорії  І.Канта   було  піднято на  новий  ступінь. Його  вчення  про  державу  та  право  стало  першою   великою  політичною   доктриною, що  була  створена  з  урахуванням   наслідків  та  під  безпосереднім  впливом   Великої   французської  революції.  Кант  поєднав програму  лібералістів  з ідеями  найбільш  радикальних політичних  течій того  часу  та  надав їм  форми   глибоко продуманої   теоретичної системи, розкритикувати  яку було  досить  важко. [11, с. 117].

         Головна  заслуга  Канта  полягає   в   тому, що  у  своїй  філософії  він  поставив проблему   розуміння  права  та  держави  як  проблему   методологічного   порядку, та  пов’язав  її  з  визначенням  специфіки  загальної  теорії  в  порівнянні   з  природознавством. Він  зазначав, що  якщо  в  природознавстві  “ джерелом  істини  є   досвід”, то  закони  моралі   та   правові  постулати  неможливо  вивести  з  існуючих   відносин  між  людьми. Тому, звичайно, створити  теорію    моралі  та   права,  подібну  до  природничих  наук,  неможливо. Юрист зможе знайти  відповідь   на  питання,  яким  є загальний критерій  справедливості   лише  тоді, коли   відкине на  деякий  час всі емпіричні начала  та  не  пошукає джерела суджень в одному  лише  розумі. При дотриманні  цих  умов  теорія  права  та етика  стають наукою.

        Якщо  застосувати це до держави,то  виявляється, що  обгрунтування   її  як  правової   держави   неможливо  зробити  на  основі  філософії  та  методології   емпіризму. Кант  розглядав   не  державу , якою  вона  є  зараз, але “державу  в  ідеї, такою, якою  вона  має   бути  відповно  до  чистих   принципів   права”. І  хоча  Кант  ще  не  використовував  терміну “правова  держава”, але  застосував  близькі  за  значенням   терміни:“правове  громадянське  суспільство”, “ громадянсько-правовий   стан ”  тощо.

         Особливістю  кантівського  визначення  було  те, що  основною   ознакою   держави  він  вважав  верховенство  закону. Своїм  визначенням   він   намагався  перемогти   як   теорію  лібералізму, так  і  вчення   демократів. В  філософії Канта  найвищим  критєрієм  справедливого   закону  є  не  природне право  та  не  єдність  голосуючих   за    нього, а  мораль  розуміння   людиною  своєї  відповідальності  перед  усім  людським  родом.

          Розглядаючи співвідношення моралі та права, Кант  характеризував  правові закони  як  свого роду  мінімум моралі. Якщо в суспільстві встановлене право, засноване на  моралі, то  поведінка   людей обмежується певними рамками , щоб волевиявлення   однієї   людини  не  зашкодило  свободі  інших.

         Але  подібні  відносини   не  є  повністю моральними, оскільки  індивіди  керуються   не  обов’язком, а іншим : почуттям  вигоди, страхом  покарання   тощо. Іншими  словами , право   забезпечує  цивілізаційні  відносини  між  людьми, при  цьому допускаючи, що останні  залишаться  в  стані  антипатії  один    до   одного. В  суспільстві, де  панує  лише  право ( без   моралі ), між  індивідами   зберігається “ повний   антагонізм”.

        Виступаючи  проти  абсолютизації  можливостей   правового   регулювання  життя   суспільства, Кант підійшов   до  розуміння  того, що  правова  свобода  та  рівність  перед  законом  носять  абстрактний   та   формальний  характер. За  його  концепцією  правове  громадянське  суспільство  -  не кінцева  мета  людства, а  лише  перехідний  стан  до  більш  досконалого  суспільства.

        В  практичному  плані   вчення  Канта  було  спрямоване  проти  насильного  скинення  абсолютистського  ладу. Правового   стану  суспільства  неможливо   досягти  неправовими  методами. Кант  закликав  домагатися  перетворень  в  суспільстві   мирним  шляхом за   допомогою  поступових   законодавчих  реформ. Ідея  правової   держави  була  наповнена  новим  змістом – закликом  до  проведення  революцій легальними  методами.

        Вчення  Канта  мало великий   вплив   на  подальший  розвиток   політико-правової  думки.

        Саме  після  Н.Канта  в   Германії  сформувалася  течія,  прихильники  якої  зосередили  увагу  на  розробці   теорії  правової  держави. Це насамперед : Роберт  фон  Моль ( 1799-1875 ), Карл  Теодор  Велькер (1790-1869 ),Отто Бер (1817-1895), Фрідріх Юліус Шталь (1802-1861), Рудольф фон Гнейст (1816-1895 ). Завдяки  їх  працям  ідеї  правової   держави   отримали   термінологічну   визначеність і  набули   поширення  в  Германії   та  за  її   кордонами.

        Термін  “правова  держава” ( з   нім. rechtsstaat)  ввів  в    оборот   Р.Моль. Вже в першій  половині  XIX  ст.  в німецькій юриспруденції з’явилися  численні  публікації, присвячені  питанням   правової   держави. Концепції  правової   держави  починають  проникати  й  в  інші  країни.

        Але поширення  цих  концепцій   відбувалося   нерівномірно. Особливий   інтерес  до  них  виявляли  у  відсталих  країнах:  Німеччині  та  Росії. В  зв’язку  з  революційними  подіями 1848-1849  рр., ідеї  правової  держави  використовувалися  для  пропагування  мирних  і  поступових  перетворень  в  суспільстві.

1.2. Поняття правової держави.

Ідея правової держави пов’язана з утвердженням суверенності народу, підпорядкування держави суспільству.

Правова держава –  це система органів та інститутів, які гарантують і охороняють нормальне  функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому відношенні перебувають влади всіх рівнів, партії, та громадські організації, посадові особи і окремі громадяни.

До недавнього часу вчені  намагалися виводити правову державу  лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи, і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуацію проголошення основною ознакою правової держави верховенство закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. А тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удосконаленням уявлень про демократичну правову державу.

Згідно з вченням  Фіхте, між державою та індивідом  укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов’язується підпорядковуватись загальним настановам держави; а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава, як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив взяті на себе зобов’язання.  Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою – рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність.

Реформування колишнього радянського суспільства, де насильство над людиною стало суттю державної політики, та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об’єктивно необхідним формування правової держави в Україні.

Розглянемо конкретніше  суть правової держави, її принципи. У  словосполученні “правова держава” на першому місці стоїть право, а на другому держава. Це означає верховенство права у суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи, колективів, для всіх громадян країни, така формальна рівність є властивістю права і виражає таку його специфіку як справедливість. Право в суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни і організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже верховенство права  у суспільстві – основний принцип  правової держави. Він зумовлює і  інші його принципи, зокрема підпорядкування закону самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід’ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. [13, с. 205].

У правах людини виражаються  можливості її дій у різних сферах: економічній, політичній, культурній, особистій. Отже, держава визнає автономію особи, щодо себе, захищає, охороняє від свавілля права людини, які стають ядром усієї правової системи. Закони та інші нормативні акти, які видає держава, узгоджуються з правами людини, підпорядковані принципу їх непорушності. Саме тому непорушність прав людини, її честі й гідності, її інтересів, їх охорона і гарантування – один із принципів правової держави.

1.3. Ознаки правової держави.

До основних ознак, за якими котрусь державу можна було б визначити як правову, належать:

· закріплення у конституції та інших законах основних прав людини;

· панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни;

· врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: “особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом”;

· взаємовідповідальність особи та держави;

· наявність у всіх громадян правової культури, зокрема життєво необхідних юридичних знань, а також умінь і навичок їх використання в практичному житті;

· розподіл державної влади між законодавчими, виконавчими та судовими органами держави;

· юридична захищеність особи;

· високе становище у суспільному та державному житті суду;

· неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами.

Отже, наведені вище ознаки повинні  бути притаманні державі, що перетворюється на правову, в тому числі й Україні. Тепер для більш чіткого з’ясування змісту проаналізуємо кожну з них.

Закріплення в Конституції  та інших законах України основних прав людини. Аналіз цієї ознаки почнемо з того, що дамо визначення основних прав людини. У правовій літературі під ними розуміють певні можливості людини, які необхідні їй для існування, розвитку, задоволення своїх потреб у конкретно-історичних умовах і мають бути загальними і рівними для всіх. Останні десятиріччя відзначаються тим, що відбувається процес визнання і забезпечення основних прав людини у цілому світі як на міжнародному, так і на національному рівнях. У суспільстві, лише держава може забезпечити здійснення прав людини.

Можна сказати, що держава є демократичною  настільки, наскільки її законодавство  відповідає загальновизнаним правам людини. На національних рівнях основні права людини закріплені насамперед у конституціях. Конституція України – Основний Закон Української держави, її первинний політичний та правовий документ. Вона закріплює основні права та свободи громадян України в економічній, політичній, культурній сферах, а також їх особистісні права. Але закріплення прав і свобод особи в Конституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації в законах. Так, у Конституції УРСР формально передбачались свобода слова, сумління, друку тощо, але відповідні закони були відсутні.

Панування у суспільному  та державному житті законів, які  виражають волю більшості або  всього населення країни. Ця ознака визначає високий авторитет закону, повагу до нього. Законів необхідно приймати стільки, щоб законодавчо були врегульовані всі основні сфери суспільного життя. Водночас для правової держави неоднаково, які закони діють. Тому до них висуваються певні вимоги: вони повинні виражати волю більшості або всього населення (це ознака демократичності закону). Воля більшості населення виражається через органи держави – парламент і президента, а воля всього населення – через референдум (всенародне голосування).

Крім того, авторитет закону проявляться  у відповідності йому всіх підзаконних  правових актів, а також у тому, що державні органи і службові особи свої рішення виносять на підставі закону і з дотриманням усіх його вимог.

Врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: “особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом”. Відносини між особою та державою регулюються на підставі загальних дозволів, тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави: продати машини, купити будинок, отримати освіту, заповісти майно та ін. Загальні дозволи не поширюються на службових осіб – працівників установ, підприємств, організацій (у тому числі державних органів), котрим дозволено робити лише те, що прямо зазначено в законі або іншому нормативному акті.

Взаємовідповідальність особи та держави. Закони видаються державою. Прийнятий закон обов’язковий для держави, її органів, державних службовців так само, як і для кожного громадянина. Якщо якийсь громадянин учинив правопорушення, то він притягається державою до юридичної відповідальності (адміністративної, кримінальної та ін.).

Однак держава, що порушила право громадянина, завдавши йому шкоди (наприклад при  незаконному засудженні), повинна  також нести відповідальність. У  правовій державі не повинно бути такого органу чи службової особи, яких не можна було б притягти до відповідальності. Перед законом усі рівні – і громадянин, і держава.