Парламентська республіка

У структурі Парламенту при  Сенаті та Палаті депутатів існують  так звані “конференції” при  головах палат. Вони складаються з лідерів парламентських груп, перших осіб політичних партій. Офіційно вони разом з представниками уряду та центральних органів виконавчої влади визначають порядок денний роботи кожної з палат. Однак основним напрямком їхньої діяльності є узгодження позицій з тих чи інших питань між обома палатами та урядом. Від позиції конференцій в більшості випадків залежить доля того чи іншого законопроекту.

В Італії особлива увага  приділяється фінансуванню парламентських груп. Це питання отримало детальне регламентування в італійському законодавстві. Так, в Законі 1974 р. про  участь держави у фінансуванні політичних партій міститься положення про  те, що держава субсидує лише політичні  групи в Палаті депутатів та Сенаті. Кредити розподіляються з розрахунку по 2 % на кожну фракцію, 23 % - в рівній мірі між групами і парламентаріями, що не належать до певної політичної партії, причому останні отримують 1/10 від суми, що припадає на долю партії, яка має двох і більше парламентарів, або 1/30, якщо група має тільки одного парламентаря. Тобто загальний розрахунок полягає в тому, щоб 75 % суми розподілялись між парламентськими групами пропорційно їх чисельності. Розподілом коштів, що надаються політичним групам, займаються голови обох палат на прохання лідерів цих груп. Передбачено також цілий ряд обмежень, наприклад, будь – яка форма фінансування з боку публічної адміністрації або товариств, не менше 20 % капіталу яких належить державі, заборонена.

Політичні секретарі партій, які отримують кошти від держави, до 31 січня кожного року повинні  опублікувати в офіційному органі партії і в щоденній газеті, яка поширюється  в національному масштабі, фінансовий баланс за попередній рік. Цей баланс повинен бути схвалений компетентним органом партії і представлений у формі, встановленій Головою Палати депутатів за погодженням із Головою Сенату. Якщо ці вимоги не виконуються або звіт не відповідає встановленій формі, то виплата коштів з державної казни призупиняється до врегулювання проблеми, у якому беруть участь голови обох палат Парламенту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки:

 

Загалом, незважаючи на значні відмінності політико – правового  устрою Італії та України, італійський  парламентаризм стикається з колом  проблем, подібних до тих, що постали перед законодавчою владою нашої держави. Насамперед, це велика кількість різноманітних політичних угруповань та надзвичайно складний процес консолідації навіть тих політичних сил, ідеологія яких є близькою.

Італія є прикладом  функціонування в умовах нестабільної політичної системи парламентської республіки, фундаментом якої протягом певного періоду часу була пропорційна  виборча система. Сьогоднішні, коли в нашій державі день є актуальним питання перетворення України у  парламентську республіку з пропорційною виборчою системою, варто звернутися та дослідити італійський досвід.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2001.

2. Манцокки, Бруцио. Очерки экономической политики Италии (1945—1959 гг.). М., Соцэкгиз, 1961.

3. Линтнер, Валерио. Италия: история страны. М., СПб., ЭКСМО : Мидгард, 2007 (Биографии великих стран. БВС).

4. Севернини, Беппе. Italia = Италия: вечно молодая синьора. М., ЭКСМО, 2007.

5. Конституция Итальянской Республики / Пер. с итал. Л. П. Гринберга // Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л А. Окунькова. — М.: Издательская группа ИНФРА-М—НОРМА, 1997. — С. 423—450.

6. Страны мира: Краткий полит.экон. справочник.-М.: Политиздат, 1980 г., 497 с.

7. Малый атлас мира/ст.ред. Н.М.Терехов-М.: ГУГК, 1980 г., 147 с.

8. Лопухов, Б. Р. Эволюция буржуазной власти в Италии. М., Наука, 1986.

9. Галкина, Тамара А., Красновская, Наталия А. Италия. М., Мысль, 1985 (У карты мира).

10. История Италии. В 3 т. Редкол. С. Д. Сказкин, К. Ф. Мизиано, С. И. Дорофеев. М., Наука, 1970—1971.