Парламентська республіка

Так, член Сенату та Палати депутатів  не може бути членом обласних рад, головою  вищих адміністративних інстанцій провінцій, мером комуни з населенням більш ніж 20 тис. осіб, префектом, віце-префектом, чиновником поліції, представником Уряду в областях, членом кабінету міністрів, дипломатом, консулом тощо. Таким чином, традиційна для парламентської республіки модель подвійного статусу члена верхньої палати парламенту набула в Італії певної особливості, зумовленої історичною децентралізацією земель.

Конституція Італії зазначає, що кожен член Парламенту представляє націю, та містить пряму заборону імперативного мандату, який відображає зв’язок депутата з рішеннями відповідної політичної сили. Однак на практиці на політичну позицію депутата визначальний вплив має саме його приналежність до тієї чи іншої політичної партії чи групи. До того ж, у Сенаті кожен його член зобов’язаний увійти до якої-небудь парламентської групи. Мінімальна кількість членів такої парламентської групи – 10 осіб, однак у Сенаті скласти групу можуть і п’ять членів, якщо вони належать до однієї політичної партії, яка виставила кандидатів у не менш ніж 15 областях, причому ці сенатори були обрані хоча б в трьох із них.

Структура парламенту.

Основний закон Італії передбачив аналогічну організаційну  структуру Сенату та Палати депутатів; істотних відмінностей між ними не існує, а особливості зумовлені безпосередньо порядком функціонування. Кожна палата обирає зі свого складу Голову та Президіум, які формуються на основі пропорційного представництва парламентських фракцій та груп. Керівництво спільними засіданнями палат здійснюють Голова та Президія Палати депутатів.

Регламенти як Сенату, так  і Палати депутатів передбачають, що у Президія, який обирається на строк повноважень палати (п’ять років), входять Голова палати, чотири віце-головуючі, три квестори і вісім секретарів. У складі Президії повинні бути представлені всі парламентські групи та фракції палати. Він відіграє  значну роль у діяльності палат, оскільки є, за висловом професора Ньюелла, “містком для знаходження компромісів”. До складу Президії переважно входять лише перші особи та лідери політичних партій.

Віце-головуючі виконують  консультативні функції, і, в разі необхідності, заміщають Голову. Роль квесторів  зводиться, в основному, до забезпечення порядку під час проведення засідань палати, наприклад, саме з їх допомогою Головою палати до порушників порядку застосовуються санкції. Крім того, передбачається посада генерального секретаря палати, який призначається Президією для технічної підготовки роботи палат. Генеральний секретар також здійснює перевірку правильності використання коштів бюджету палати разом із Головою та квесторами.

Центром роботи Сенату та Палати депутатів є постійні комісії. Причому  особливістю італійського парламентаризму  є те, що в ряді випадків комісії  можуть розглянути і ухвалити законопроект, майже без участі палат. Профіль комісій в основному відповідає профілю міністерств. Це, зокрема, постійні комісії з фінансових питань, внутрішніх та зовнішніх справ, юстиції, сільського господарства, транспорту та зв’язку, туризму тощо. Всього у Сенаті та Палаті депутатів налічується 13 постійних комісій, які формуються із складу палат на строк їх повноважень (п’ять років). Крім того, утворюються також об’єднані комісії палат (наприклад, у справах секретних служб, з питань засобів масової інформації аудіовізуального характеру), включаючи слідчі. Цікавим є той факт, що слідчі комісії парламенту, проводячи розслідування з питань, які мають публічний інтерес, наділені повноваженнями судової влади.

В комісіях забезпечується пропорційне представництво парламентських груп. Такий принцип формування веде до того, що комісії за своїм складом  є дзеркальним відображенням  складу самої палати. Саме ця обставина  і стала однією із причин того, що постійні комісії в деяких випадках наділені правом ухвалювати законопроекти (крім законопроектів з конституційних чи виборчих питань, щодо ратифікації міжнародних договорів або затвердження бюджетів тощо). Кожен парламентарій може входити до складу комісії за своїм власним вибором, однак італійське законодавство передбачило обмеження: один депутат не може бути членом більш, ніж двох комісій.

Відповідно до Конституції  Італії палати збираються на сесію  у перший робочий день лютого та жовтня. Будь-яка палата також може бути скликана у надзвичайному порядку за ініціативою її голови, Президента Республіки або 1/3 складу членів цієї палати. В цьому випадку інша палата парламенту також скликається на надзвичайну сесію. Отже, як бачимо, в Італії зв’язок між Сенатом та Палатою депутатів є значно тіснішим, ніж в інших державах, яким притаманний бікамералізм.

Засідання палат носять публічний  характер, однак кожна палата може прийняти рішення про проведення закритого засідання на прохання уряду, першої особи однієї з парламентських фракцій або групи депутатів. Голосування у Сенаті та Палаті депутатів може бути як таємним, так і відкритим. Воно здійснюється за допомогою електронних пристроїв, підняттям руки або поіменно (проводиться, як правило, з найважливіших питань).

Майже не застосовується, але  передбачена така процедура, як голосування  кулями (подібно до традиційних способів голосування у Стародавній Греції та Римі). Обговорення та голосування  законів фінансового характеру  та остаточних рішень по проектах обов’язково проводиться у відкритому режимі. В італійському Парламенті відсутнє право парламентарія передавати свій голос.

Палата депутатів.

Палата депутатів –  нижня палата італійського парламенту, вищий орган законодавчої влади, який здійснює представництво інтересів народу та має значні законодавчі повноваження. Саме Палата депутатів відіграє ключову роль у структурі органів державної влади та віддзеркалює співвідношення політичних сил у країні, ставлення широких верств населення до правлячої партії.

Зважаючи на те, що Італія за своєю формою правління – парламентська  республіка, Палата депутатів наділена широкою компетенцією, яка досить побіжно регламентована Конституцією, що надає значний простір для укладення політичних компромісів між політичними рухами, що входять до Парламенту. Так, вона здійснює законодавчі функції нарівні із Сенатом. Виходячи з того, що законопроект має бути схвалений обома палатами Парламенту, а італійським законодавством не передбачені узгоджувальні процедури (тобто існує система так званого “човника”), зближення позицій палат щодо тих чи інших питань в більшій мірі залежить саме від Палати депутатів.

Крім того, Палата депутатів бере участь у формуванні інших органів державної влади. Так, Президент обирається Парламентом на спільному засіданні всіх членів обох Палат. У випадку неможливості Президента виконувати свої обов’язки у зв’язку з наявністю перешкод, які мають постійний характер, смерті Президента або його відставки, Голова Палати депутатів призначає вибори нового Президента. В міжнародній сфері Палата депутатів ратифікує договори з іншими державами, разом із Сенатом оголошує стан війни. Також на спільному засіданні двох палат вирішується питання про призначення 1/3 частини членів Конституційного суду, 1/3 частини членів Вищої ради магістратури.

Особливості законодавчого  процесу.

Право законодавчої ініціативи належить Уряду, кожному члену палат, а також з таким органам  як – Національна рада економіки  та праці, обласні ради та комунальні ради (лише з питань віднесених до їх відання). Слід відзначити, що кількість законопроектів, які вносяться Урядом і окремими парламентаріями – приблизно однакове. Так, за підрахунками проф. Дж. Ньюелла на сучасному етапі це число складає в середньому понад 700 законопроектів, остаточно прийнятих за весь строк повноважень обома палатами. Законопроект може бути внесено в будь-яку палату, лише проект закону про бюджет вноситься поперемінно: один рік - до Палати депутатів, а другий – до Сенату.

Законодавством передбачено  інститут народної ініціативи – не менш, ніж 50 тис. виборців можуть внести до Парламенту проект, складений у вигляді статей закону. У цьому випадку сама Палата, в яку внесено проект, перевіряє дотримання конституційних вимог. Однак зважаючи на складність процедури, цей інститут використовується в Італії досить рідко.

Розгляд законопроекту Парламентом. Законопроект вивчається спочатку комісією, а потім самою палатою, яка  схвалює його постатейно, після чого проводить заключне голосування в цілому. На всіх етапах законодавчої процедури парламентарії можуть вносити до законопроекту поправки. Власне представлення поправок на пленарних засіданнях обмежується наступними умовами: поправки повинні вноситися за 24 години до обговорення статті, якої вони стосуються, однак якщо вони можуть бути внесені і за одну годину, якщо пропонуються головою парламентської групи, вісьмома сенаторами, або двадцятьма депутатами. Постійна комісія і Уряд можуть вносити поправки в будь – який момент до голосування по статті. Поправки не обов’язково дискутуються на пленарних засіданнях, вони можуть бути прийняті або відхилені під час обговорення в комісіях. Стосовно всіх запропонованих поправок кожен парламентарій може виступити тільки один раз. Палата може розглянути законопроект і в терміновому порядку.

Особливістю італійської  законодавчої процедури є те, що розгляд і схвалення законопроектів може бути покладено на комісії, в  тому числі постійні, які формуються на основі пропорційного представництва парламентських груп. Однак для остаточного ухвалення законопроекту він повинен бути переданий на розгляд всієї палати, якщо Уряд, 1/10 складу палати або 1/5 складу комісії вимагатимуть, щоб законопроект був розглянутий і проголосований, або хоча б тільки проголосований всією палатою. Робота комісії по розгляду законопроекту повинна бути публічною. Загалом, за цією спрощеною процедурою приймаються близько 3/4 загальної кількості законів, які не мають великого політичного значення. Але слід зазначити, що в такому порядку не можна приймати закони з конституційних та виборчих питань, про затвердження бюджетів і звітів про їх виконання, ратифікацію міжніродних договорів тощо.

Ухвалення законопроекту. Законопроект повинен бути схвалений обоиа палатами. В італійському Парламенті не передбачені будь – які узгоджувальні процедури, координація позицій палат здійснюється шляхом звичайного законодавчого “човника”.

Промульгація закону. Прийнятий  палатами закон надходить до Президента республіки, який має промульгувати  його протягом місяця з дня ухвалення. Якщо ж палати абсолютною більшістю свого складу оголосили закон терміновим, промульгація повинна відбутися в указаний ними строк. Однак до промульгації Президент в мотивованому посланні до палат може вимагати нового рішення по закону. Якщо ж палати знов ухвалять закон, він підлягає обов’язковій промульгації.

Публікація законів. Закони публікуються в офіційному органі держави  – “Офіційна газета Італійської  Республіки” негайно після промульгації і вступає в силу на п’ятнадцятий день після опублікування, якщо в самому законі не встановлений інший строк.

Політичні групи  у парламенті.

Італійське законодавство  найчастіше оперує терміном “політична група” для позначення певної організованої  політичної сили, яка має власну програму, лідера, усталену структуру  та обирає певну стратегію для  досягнення мети.

Зважаючи на сумний досвід майже двадцятип’ятирічного перебування  при владі фашистської партії на чолі із Б. Муссоліні, італійський  законодавець приділив значну увагу  регламентації правового статусу політичних партій та їхньому фінансуванню. На рівні Перехідних та Заключних положень італійської Конституції категорично заборонено відновлення у будь-якій формі розпущеної фашистської партії. Наприкінці 1940-х років відбувалося стрімке формування законодавства вільної Італії, яке у засобах масової інформації отримало назву “реанімування демократії” Насамперед були враховані всі недоліки минулої політичної системи та виборчого законодавства, що так чи інакше сприяли приходу до влади диктатора – дуче. Парадоксальним виявилося те, що саме в цей момент фактично відбувалося закладання всіх майбутніх проблем італійського парламентаризму. Так, прийшовши до влади спершу одноособово і обійнявши посаду Голови уряду, Б. Муссоліні для того, щоб зосередити всі законодавчі повноваження у руках фашистів кількома надзвичайними указами піднімав виборчий бар’єр доти, доки в Парламенті не залишилася лише одна партія. З метою уникнення такої ситуації у майбутньому була запроваджена пропорційна система із набагато меншим виборчим бар’єром, що й призвело до великої кількості парламентських груп та хронічної політичної нестабільності.

В умовах багатопартійності  різноманітні політичні угруповання змушені об’єднуватися в коаліції, займатися насамперед пошуком політичного компромісу. Італійське законодавство не містить будь-яких заборон, спрямованих на дистанціювання держави від політичних партій. Так, відсутні норми про неможливість суміщення державних посад із виконанням певних функцій у партіях.

Об’єднання у групи, фракції  в Парламенті здійснюється, в основному, за партійною приналежністю, хоча існують і змішані парламентські групи. Як вже було зазначено, в Сенаті кожен його член зобов’язаний увійти до певної групи. Мінімальна кількість членів такої парламентської групи – 10 осіб, однак у Сенаті скласти групу можуть і п’ять членів, якщо вони належать до однієї політичної партії, яка виставила кандидатів у не менше, ніж 15 областях, причому ці сенатори були обрані хоча б в трьох із них. В Палаті депутатів парламентська група повинна об’єднувати не менше 20 членів, однак Президія палати може дозволити створення такої групи меншої чисельності, якщо вона представляє належним чином організовану і діючу партію, яка виконала вимоги відносно чисельності висунутих на виборах кандидатів і кількості отриманих голосів.