Основні функції держави та права

Судові функції  у полісах виконували народні  збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці. У судочинстві брали  участь судді, обвинувачені, свідки, позивачі, відповідачі. Суди використовувалися  як інститут забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самими законами. Судовий процес мав змагальний характер: позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту після того, як жодна зі сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення.

Отже, в містах Північного Причорномор'я панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, і за суттю, формою та змістом воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії класичної доби.

З VII ст. до н. е. сучасну територію українських степів заселяли іранські племена – спершу скіфи, потім сормати, алани, роксолани та ін.

Скіфи – давній народ, що в VII – III ст. до н. е. заселяв Північне Причорномор’я. У VI – V ст. до н. е. вони створили велику державу від Днестра до Дону. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союз племен, куди входили три племінні підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя.

У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнювалася  за рахунок полонених. Також у  них була деспотична царська влада. Царі виконували судові, а частково і жрецькі функції. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання.

Територія держави  поділялася на номи, що ймовірно були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постанов царів. Наприкінці II – початку III ст. н. е. Скіфія як політичне об’єднання перестала існувати.

У II – IV ст. на півдні України проживали германські готи. Вони прийняли християнство. Здійснювали походи на Балканський півострів та Малу Азію. Проіснувала держава готів до 375 р. Наприкінці IV ст. відкрився вільний шлях на південь для предків слов’ян.

Надзвичайно швидко слов’яни почали завойовувати південь України. До VI ст. вони розселилися майже на всій території сучасної України. Давніх слов’ян, які заселяли західну частину території, іменували словенами, а тих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України - антами.

Громадський лад  антів, як і всіх слов’ян, греки називали демократією. Але це не була демократія грецького типу. Влада у державі антів належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом. Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розв’язанні найважливіших питань скликали віче усіх антів.

Проїснувала держава  антів близько трьох століть  – від кінця IV до початку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати прослов’янською і попередницею наступної украінської держави - Київської Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
Розділ 2 Основні функції держави та права

 
     2.1. Основні функції  судової влади Північного Причорномор'я

 

Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління  — один із різновидів рабовласницької монархії. Державу очолював цар, якому належала вся повнота законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирішував питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійснював судові функції. На уявленні про божественне походження царської влади базувалися також його функції жерця. До апарату державного управління входили найближчі родичі, найвідданіші слуги та військова верхівка. Найвпливовіші з них утворювали наближений до царя дорадчий орган — царську раду. За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також демократичний орган — народні збори всіх воїнів, де обговорювалися важливі питання суспільного життя й і престолонаслідування. Зі зміцненням царської влади, починаючи від Атея, збори втратили своє значення.

Виникнення державного апарату не знищило повністю колишньої родової організації, особливо в місцевому управлінні, де зберігалися старійшини й вожді[7, c. 73-74].

Державна структура  скіфів значною мірою відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав. Але за своїми основними  функціями вона була політичною організацією. Серед них:

• підтримання відносин землевласності й панування;

• зміцнення верховної  влади;

• накопичення багатств у руках пануючої верхівки.

Скіфське царство може бути віднесене до держав рабовласницького типу. За формою правління воно являло собою один з різновидів рабовласницької монархії.

Главою скіфської держави  був цар. Влада його передавалася у спадщину. На той час вже склалося уявлення про божественне походження царської влади, у багатьох випадках правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар виконував також судові функції.

Влада царя нічим не була обмежена у проведенні внутрішньої  політики. Відомо, що Атей одноособово  вирішував багато важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями  Скіфського царства з центром  у Криму у II ст. до н. є. були Скілур і його син Палак, а в другій половині І ст. н. є. — Фарзой та Інісмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалася скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонець.

У містах-державах Північного Причорномор’я функціонували суди. В судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був остаточним.

Право будувалося на системі  Афінської полісної демократії, а  його основними джерелами вважалися  звичай і закон, які не-зрідка ототожнювались. Закони народних зборів, декрети рад  міст, постанови колегій посадових осіб приймалися з урахуванням звичаїв і традицій.

Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини  власності. Право захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли  бути як у приватній, так і державній власності.

Жвава зовнішня і внутрішня  торгівля зумовили розвиток зобов’язального  права. Укладалися договори купівлі-продажу, позики, дарування та ін. Важливі  угоди здійснювалися у державних  установах при свідках, за присутності  чиновників. Регламентувалося право оренди землі, найманої праці.

У кримінальному праві  найтяжчими вважалися злочини проти  держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної  таємниці). Щодо цих злочинів застосовувалися  смертна кара, штрафи, конфіскація майна[1, c. 19]. 

 
                              2.2. Нормативно-правове регулювання

 

Найважливіші  та найвищі за юридичною силою нормативно-правові акти, що регулювали суспільні відносини, були закони грецьких-полісів, які видавалися від імені народу та ради. Один з таких законів, що дійшов до нас, – це закон Каноба. Цей закон Ольвійської держави регулював питання торгівлі, а саме зобов’язував усе місцеве населення здійснювати торгові операції лише ольвійськими монетами та встановлював санкції за порушення даного закону [6, с. 15]. Процедура прийняття законів мала певні особливості порівняно в Афінах. Так, у Херсонесі законодавчий процес відбувався у такий спосіб. Проект декрету розробляла спеціальна комісія, до складу якої входили три номофілаки та діойкет («той, хто стоїть на чолі управління»).

Підготований  цією комісією декрет передавався до Ради і лише потім надходив до народних зборів. Характерно, що на розгляд Ради і Народних зборів пропонувалося вже готове рішення, яке ухвалювалося без будь-яких змін і доповнень [8, с. 22].

Ця процедура  була характерна в грецький період існування колоній, однак в римській період ще більше посилюються олігархічні тенденції і будь- який законодавчий акт після його прийняття ще повинен був скріплюватися колегією архонтів.

Наступним видом  нормативно-правових актів були декрети. Вони починалися словами «Постановлене Радою та Народом», тобто ухвалювались від імені народних зборів та Ради. Багато декретів видалось на честь певних громадян, іноземців, які допомогли полісу в скрутну хвилину: позичили велику суму грошей, під час неврожайних років безкоштовно роздавали хліб та в багатьох інших випадках. Таким особам, якщо вони були іноземцями, надавали громадянство, а також вони отримували торгові привілеї. Деякі з таких декретів – це декрет Протогена, декрет на честь Діофанта, полководця понтійського царя Мітридата VI Євпатора. Діофант надав військову допомогу херсонесцям в боротьбі з тавро-скіфами, які взяли в облогу Херсонес. На його честь херсонесці встановили статую з його зображенням з написом на мармуровому п’єдесталі, що містив не тільки текст декрету, а й висвітлював хід найважливіших подій наприкінці II ст. на території Північного Причорномор’я.

 

 

       2.3 Поняття злочину, класифікація злочинів і система покарань в     античних державах Північного Причорномор'я

 

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов’яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький.

Утворення Київської  держави супроводжувалось формуванням  феодального права. Уже з X ст. з’являється князівське законодавство. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право.

Законодавство у Київській Русі мало достатньо  розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди¹ йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно.

Розвиненим  було зобов’язальне право. Відомі такі види договорів: купівля – продаж, позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики.

Спадкове право характеризується відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутньості синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.

Сімейне право  розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил. З прийняттям християнства встановилися такі принципи сімейного права – моногамія, утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв’язки.

Багато уваги  приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як  “обида”, незалежно від того, чи було це понесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам, підпалові, пошкодженню рухомого майна.

Руська Правда не знала вікового обмеження криміналбної відповідальності, не знала також  поняття лсудності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв’язувалася просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

Київська держава  не була чітко централізована. За формою вона вважалася ранньофеодальною монархією  і грунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, але між ними і місцевими князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Очолював державу  великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь  зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він виконував функції воєначальника. Право спадкування престолу, що раніше передавалося за принципом “старшинства”, було замінено принципом “отчини”, тобто передачі старшому синові. Порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами.

Діяльність  князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мала вплив ня князя. До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього рада виконувала судові функції, брала участь у розв’язанні військових, адміністративних, фінансових та інших питань.

Правлячий князь  у випадку необхідності скликав  збори міського населення – віча. Воно розглядало питання війни і  миру, обирало або усувало представників  адміністративного, судового та військового управління тощо. Інколи у Київській державі скликалися феодальні з’їзди, що розв’язували міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання ( наприклад Любецький з’їзд 1097 р.).