Основні функції держави та права

 
                                                  1.3. Боспорське царство

Боспорське  царство виникло у 480 р. до н. е. внаслідок  об'єднання міст, розташованих обабіч Боспору Кіммерійського (як тоді називали Керченську затоку) на території Керченського й Таманського півостровів. За часів піднесення (IV ст. до н. е.) до складу царства увійшли Східне Приазов'я, пониззя Кубані й дельта Дону. Столицею царства було місто Пантікапей (нині - Керч). Окрім греків, у Боспорі проживали місцеві племена скіфів, синдів, меотів та інші, які визнавали владу царя та сплачували йому данину. Формою державного правління була монархія. Царі виступали верховними володарями, розпоряджалися землями, керували збройними силами.

2.  Розвиток  економіки. Економічну основу Боспорського царства становило розвинуте землеробство, продуктами якого забезпечувалось населення царства, а їх експорт приносив великий матеріальний зиск. Особливо важливе значення в економічному прогресі царства мало виноградарство, яке сприяло розвитку виноробства й перетворенню його продукції на прибуткову статтю експорту. 3 IV ст.: до н. е. Боспор стає основним постачальником античних товарів у північно-чорноморські степи; розгортається торгівля з місцевими племенами, формується прошарок багатих людей, які займаються торгівлею і работоргівлею.[2]

3. Соціальні  відносини. У суспільстві панувало  рабовласництво. Рабська праця широко  використовувалася в ремісничому  виробництві й сільському господарстві. Рабами ставали полонені, захоплені  під час сутичок з місцевими племенами; рабів купували й у вождів племен.

4. Занепад економічного  життя. 3 III ст. до н. е. у Боспорському  царстві почало занепадати економічне  життя. Посилення соціальних суперечностей  призвело у 107 р. до н. е.  до повстання частини знедоленого й поневоленого населення під проводом раба Савмака. Повсталі оволоділи Пантікапеєм, Феодосією та іншими містами, а свого ватажка звели на трон володаря Боспору. Але його тріумф виявився короткочасним,оскільки повстання було придушене військом правителя Понтійського царства, розташованого в північно-східній частині Малої Азії.

5.  Римський  період. За римських часів (з  I ст. до н. е.) Боспорське царство  опинилося у васальній залежності  від Риму. При вступі на престол  боспорський цар обов'язково затверджувався римським імператором, від якого одержував символ царської влади - скіпетр. Римські правителі опікувалися Боспором, тримали тут свої залоги. Відомо, що в перших століттях нової ери Рим щорічно давав гроші боспорським правителям на утримання війська, яке складалося в основному з найманців - греків і фракійців. У цьому війську римляни вбачали надійний захист усього рабовласницького світу від «варварських племен» на крайньому північному сході чорноморських степів. В IV ст. н. е. територія Боспорського царства була спустошена племенами гунів.

     1.4 Судові органи та судовий процес в античних державах Північного Причорномор'я

Утворення та розвиток полісів. Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VII ст. до н.е. в Криму та Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років. Причини їх появи були різні. Найпершими оселилися тут греки-пірати, які торгували рабами і грабували купецькі кораблі. Їхні поселення були тимчасовими, наїжджали вони до них періодично. У VI ст. до н. е., коли кількість населення у Греції зросла, а орної землі залишилося мало, почалася скрута з продуктами. У пошуках землі частина населення полишала батьківщину, а знайшовши вільні родючі території, засновувала там поселення. Але зв'язків з рідним містом-матір'ю (метрополісом) не поривала.

Колонізація розпочалася  у V ст. до н. е. В цей час тривали  війни з Персією, а потім міжусобні війни між грецькими державами. У самих містах точилася боротьба між аристократами та демосом. Переможені, або люди, які не хотіли брати участь у цих кривавих сутичках, залишали рідні місця і переселялися за море. Виникали колонії і як купецькі факторії - тимчасові укріплення з ринком і складами. Поступово і вони перетворювалися на міста-держави. Освоювали нові землі представники всіх верств населення Еллади. Місцевих жителів вони називали "варварами".

У переважній більшості переселенці  були вихідцями з малоазійських міст Мілета, Галікарнаса, Пергама. Перші поселення мілетські колоністи створили в Придунайщині та на острові Березань, назвавши його Борисфенідою. Але вони не розвинулися у сильні держави. Слідом виникли ті колонії, які з часом перетворилися на міцні міста-держави (поліси). Найбільшого розвитку досягли Тіра (неподалік сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія ("щаслива", на Бузькомулимані), Пантикапей ("риб'ячий шлях", на місці сучасної Керчі). Місто Херсонес ("півострів", у межах сучасного Севастополя) заснували вихідці дорійської колонії Гераклеї Понтійської.[3]

Чорне море, яке дало їм притулок, греки назвали Понт Евксинський, тобто гостинне море. Грецька колонізація  мала важливе значення в історії  України. Через греків-колоністів праукраїнські племена, які жили північніше, долучалися до здобутків античної цивілізації.

Жителі міст-держав, як і  в Греції, займалися землеробством, скотарством, виноградарством, садівництвом. Вони були сміливими рибалками, талановитими ремісниками, заповзятливими купцями. Працею як вільних громадян, так і численних рабів колоністи споруджували житлові будинки, міцні оборонні мури, фортеці - акрополі, господарські споруди та чудові храми. У Херсонесі, Ольвії та  Пантикапеї побудували театри та спортивні школи-гімнасії. Грецькі Майстри кераміки виготовляли прекрасні амфори, піфоси, вази, побутовий посуд. Вони були вправними митцями з виготовлення металевих речей, зброї, а також талановитими ювелірами. їхні вироби зі срібла і золота стали шедеврами золотарства.

Колоністи виступали посередниками у торгівлі Еллади зі скіфами, сарматами та іншими племенами. 3 Греції вони вивозили вироби ремесла, вино, зброю, олію. До Греції везли рибу, хутра, рабів, збіжжя. Важливу роль у житті колоністів відігравав рибний промисел. Рибу споживали самі і вивозили у Грецію. У Херсонесі знайдено великі цистерни для її соління.

За містами лежали оброблені  поля та пасовиська для корів, кіз, овець, свиней, коней, ослів. Центром кожного  міста була агора - торгівельна  площа. Карбувалися власні гроші - монети з міді, бронзи, срібла золота. Ольвія виготовляла гроші для скіфських і сарматських царів. Міста мали бруковані вулиці, каналізацію, водогін. За міськими Мурами розташовувалося "місто мертвих" (некрополь) - міський цвинтар. Поступово з'являлися виселки, що формували сільськогосподарську округу - хору.

Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами - замкненими суспільно-політичними організаціями. Переселенці приносили на новоосвоєні  землі ті порядки, що існували в їхній  метрополії, насамперед рабоволодіння, політичну систему. Ольвія та Херсонес розвивалися як демократичні республіки, Пантикапей - як аристократична (до утворення Боспорського царства). Отже, це була західна, антична модель станово-класового суспільства, де над особою та її власністю стояла верховна влада та державна власність. Але вона не була монополізована бюрократичною державою, як на Сході чи у Римській та Візантійській імперіях, а функціонувала у вигляді державно-громадських органів самоврядування.

Як і на батьківщині, колоністи поклонялися олімпійським богам: Зевсу, Посейдону, Афіні, Артеміді, Діонісу та іншим. Вихідці з Мілета шанували Аполлона - покровителя цього міста. Величні храми Аполлона стояли у центрі Ольвії і Пантикапею. На початку нашої ери, у III ст., у Пантикапеї з'являються перші християни. Колоністи брали участь і в Олімпійських іграх, а Ольвія влаштовувала у себе спортивні змагання на честь Ахілла - Ахіллеї.[1]

Розмовною і писемною була грецька мова. Місцеві вчені писали нею твори з історії, філософії, географії, медицини. У IV ст. до н. е. в Ольвії побував "батько історії" - Геродот. У Пантикапеї жив філософ Смікр. Вихідцем з Ольвії був грецький філософ Біон, який сказав про одного жадібного афінянина: "He він володіє багатством, а багатство володіє ним". У цьому ж місті жив філософ Анахарсіс. Його батьком був скіф, матір'ю - грекиня. Анахарсіса, а також царя Скіла скіфи осудили до страти за зраду скіфських звичаїв і захоплення грецькою культурою.

Полководець Олександра Македонського  Зопіріон хотів завоювати Ольвію, але з допомогою скіфів ольвіополіти відстояли незалежність.

На першому  етапі існування (VII-I ст. до н. е.) міста-держави  залишалися незалежними утвореннями, а на другому (I ст. до н. е. - III ст. н. е.) - були підкорені Римом. У IV ст. н. е. припинила існування Ольвія, а вцілілий Херсонес (Корсунь) відійшов до Візантійської імперії. У XV ст. його вщент зруйнували монголо-татари із Золотої Орди. Та ж доля спіткала Пантикапей та Феодосію.

Суспільний  устрій. За суспільним ладом поліси були станово-класовим громадянським  суспільством, союзом голів і власників  окремих господарств, заснованих на рабовласництві. Античні соціуми  вирізнялися чітким розшаруванням  на панівну верхівку - судновласники, купці, лихварі, землевласники та власники крамниць і майстерень; на вільних громадян - ремісники, землероби, торговці; та невільників - рабів, склад яких поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими у рабство. Своєрідне місце у суспільстві займали іноземці (метики) та гетери (жінки легкої поведінки), які не належали до жодної з груп.

Античне суспільство  будувалося на специфічній формі  власності (насамперед земельній) як своєрідній співвласності громадянина й  громади у формі общини, як поєднання  індивідуальної свободи й  громадського суверенітету. Це ще не була приватна власність у її пізнішому, буржуазному вигляді, і не новоєвропейське громадянське суспільство приватних власників. Соціальні відносини між громадянами будувалися за принципом рівноправних взаємин людей, a lie no вертикалі, яка сходить з висоти влади до окремих виконавців царських указів, що характерно для деспотичної форми правління. Привілеї надавалися за правом народження лише громадянам міста - грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Жінки вважалися вільними, але політичних прав не мали. Більшість громадян були купцями, ремісниками чи землеробами, які заробляли на життя працею, а політичною діяльністю займалися у вільний час. Існували щодо цього й інші норми. У Херсонесі, наприклад, рабиню відпускали на волю, якщо її за обрядом посвячували якомусь божеству. Покровителями таких рабів ставали храми або релігійна  громада. Під час облоги Ольвії військами Македонії у 331 р. до іі. е. міська рада звільнила рабів і надала їм право громадянства.

Отже, населення  міст-держав складалося з трьох основних класів: громадян, мекетів і рабів, які не були рівноправними з політичного  іі правового поглядів.[2]

Державний лад. До II ст. до н. е. у полісах взяли  гору демократичні Засади, згідно з якими вирішальна роль належала демосу (народу - громадянам міста), а всі інститути держави, включно з вищим владним органом - народними зборами - переважно обстоювали Інтереси повноправних громадян. Однак уже з I ст. до н. е. основні посади й фактичне управління полісами потрапили до рук невеликої групи аристократичних сімей, і демократичну форму правління замінила аристократична. Проте на початку Ольвія, Тіра, Херсонес та ряд інших полісів розвивалися як рабовласницькі демократичні республіки, законодавча влада в яких належала народу - демосу, що обирав архонтів, стратегів та інших урядових осіб. Раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Всі ж громадяни присягалися п,і вірність місту та його законам. Камінь з текстом такої присяги знайдено в Херсонесі.

Іншим законодавчим органом влади у містах вважалися  народні збори, які називалися еклесія. У них брали участь всі вільні громадяни - чоловіки, якім виповнилися 25 років. Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньої політики, обирали  посадових осіб, розглядали питання у сфері морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод, звільнення іноземних купців від сплати мита урегулювання правовідносин громадян з полісом.

Постійнодіючим  органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні  збори на рік, на чолі з головою  та його секретарем. До складу ради входили  суд присяжних і головний жрець - базилевс, який відав релігійними  культами. Нараді готувалися проекти рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборні посади, контролювалася діяльність посадових осіб, відбувалося нагородження громадян, що мали заслуги, приймалися пожертви багатіїв до міської скарбниці та безоплатне забезпечення ними міста хлібом у неврожайні роки. В Ольвії такі громадяни отримували почесний декрет й нагороджувалися золотим вінком або встановленням статуї.

Подібно вшановували  також іноземців за надані значні послуги полісу. Зокрема, вони отримували торгові привілеї та право громадянства. Галузевими відомствами були магістратури (фінансова, військова, торговельна тощо) або магістрати (посадові особи). Керувала ними колегія архонтів (5-6 осіб) на чолі з першим архонтом, яка скликала еклесію. Серед урядовців згадуються також базилевси (жреці), стратеги (воєначальники), деміурги (судді), колегія продиків (юристів), номофілаки (адміністратори).

Право. Провідними галузями права можна вважати  цивільне (право власності, володіння), зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Закон і звичай часто ототожнювались, і лише наприкінці V ст. до н. е. почали віддавати пріоритет законам. Однак, ухвалюючи нормативні акти, органи державної влади не могли не рахуватися зі звичаями і традиціями місцевих племен. У свою чергу, звичаї і закони випливали з принципу широкої право- і дієздатності громадян.

Найчастіше  регламентувалися право власності, право володіння, зобов'язальне право, особисті відносини між громадянами і стосунки в родині. Норми права захищали державну й приватну власність на землю, речі, худобу, рухоме і нерухоме майно, особу, рабів. Найтяжчими вважалися злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу або спроба його ліквідації, розголошення державної таємниці, державна зрада; злочини проти власності, посягання на життя, честь і гідність. Вони зазвичай каралися смертю. За інші правопорушення застосовувалися конфіскація майна, кари на тілі, штрафи.[5]