Нормотворча діяльність Президента України

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

 

Кафедра державного будівництва

 

 

 

 

АНОТАЦІЯ

На тему

«Нормотворча діяльність Президента України»

 

 

 

 

 

 

                                                                                    Виконала:

 

 

 

 

                                                  

 

 

                                                          Харків

2013

Зміст:

Вступ

Основна частина:

1. Анотація до статті «Правотворчість Президента України та її нормо проектне забезпечення: питання теорії і практики»
2. Анотація до статті «Правотворчість Президента України та її нормо проектне забезпечення: питання теорії і практики»
3. Анотація до статті «Процедурно-процесуальні аспекти нормотворчої діяльності президента україни: основні тези»
4. Анотація до статті «Правові акти президента україни: юридична природа, статус, функції»
5. Анотація до статті «Нормотворча діяльність глави держави: зарубіжний досвід та вітчизняна практика»

Висновок

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

В Основному Законі України закріплено, що президент України є главою держави. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.[1] Так, як реалізація компетенції Президента України здійснюється через прийняття ним власних нормативних актів, тема « Нормотворча діяльність Президента України» актуальна завжди. В роботі наведено анотації до  статтей, які розкривають вищевказану тему.

        В наукових статтях розглянуто діяльність президента України, як суб’єкта нормотворчасті. За своєю сутністю нормотворчість Президента України є юридичною діяльністю щодо втілення політичної волі глави держави у

правових актах відповідної юридичної сили, легітимною формою реалізації

його конституційних завдань, функційі повноважень. Тобто нормотворчість

Президента України та її результати є юридичним вираженням реалізації

його владних повноважень. Зміст нормотворчості Президента України визначається предметом правового регулювання його правових актів, тобто видами повноважень глави держави, реалізація яких здійснюється через видання, скасування відповідних правових актів чи внесення змін до них. [7]

В статтях розглануто форми втілення результатів нормотворчості Президента України та їх основних видів, наведено погляди науковців на класифікацію правових актів Президента.

Виходячи з конституційного визначення статусу Президента України та беручи до уваги його повноваження, можна виділити головні функції правових актів глави Української держави:забезпечення координації діяльності всіх гілок державної влади на загальнодержавному та регіональному рівнях;реалізація конституційних повноважень Президента в нормативно-правовій формі;визначення порядку практичної реалізації законів;формування доручень уряду та іншим органам виконавчої влади (директивна функція);встановлення нових самостійних юридичних норм за умови їх відповідності Конституції та законам. [3]             Нормотворчий процес Президента України — це процедурно-процесуальна діяльність глави держави як суб’єкта нормотворчості, що складається з низки послідовних стадій (процедур), спрямована на прийняття правового акта та врегульована відповідними процесуальними нормами.

Таким чином, загалом нормотворча діяльність Президента України здійснюється у формі прямого впливу на законодавчий процес, видання окремих підзаконних актів, що стосуються внутрішнього порядку функціонування Збройних Сил України, і, за наявності конституційного контролю, сама по собі не може створювати передумови для узурпації державної влади. [4]            

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРАВОТВОРЧІСТЬ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ТА ЇЇ НОРМОПРОЕКТНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

Анотація

Ця стаття розкриває питання теорії та практики нормотворчої діяльності Президента України.  Розглянуто тлумачення науковців поняття «правотворчість» і «нормотворчість». Важливим є дослідження нормотворчої діяльності Президента України. В статті здійснено аналіз актів Президента України. Визначено коло суб’єктів, які мають право здійснювати нормопроектну діяльність. Здійснюється постановка актуальних теоретико-методологічних проблем у сфері нормотворчої діяльності глави держави в Україні та її нормопроектного забезпечення, а також пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства у цій сфері.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

О. СКРИПНЮК В. ФЕДОРЕНКО

 ПРАВОТВОРЧІСТЬ ПРЕЗИДЕНТА  УКРАЇНИ ТА ЇЇ НОРМОПРОЕКТНЕ  ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ І  ПРАКТИКИ

Як відомо, переважну більшість своїх конституційних функцій і повноважень Президент України реалізує здійснюючи нормопроектну та нормотворчу діяльність. Навіть визначені українськими правознавцями установчі, нормотворчі, правозастосовні, контрольні, інтерпретаційні форми, а також форми здійснення зовнішньополітичної діяльності Президента України [9, 80], не заперечують очевидність їх здійснення, насамперед через відповідну юридичну діяльність. Цю тезу підтверджують і положення Конституції України. Так, ч. 3 ст. 106 Основного Закону встановлює, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими для виконання на всій території нашої держави. Стаття 93 Конституції України також закріплює за главою держави право законодавчої ініціативи, що загалом відповідає усталеній практиці держав — учасниць Європейського Союзу (Данія, Естонія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Польща, Угорщина, Фінляндія, Швеція) щодо конституційного унормування відповідних законодавчих преференцій за монархами чи президентами.

  При цьому проекти законів  України і пропозиції до проектів  законів України, підготовлені Президентом  України, а також проекти інших  правових актів глави держави  вносяться разом із супровідною  запискою, яка повинна містити  обґрунтування необхідності їх  розробки й прийняття, а також  характеристику цілей, завдань та  основних положень майбутніх  законів чи правових актів, вказівку  на їх місце у системі чинного  законодавства, містити результати  антикорупційної експертизи, а також  положення про очікувані соціально-економічні  та інші наслідки їх застосування. Зазначене покладає високу відповідальність на суб’єктів, уповноважених відповідно до Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, зокрема Указу Президента України «Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України» від 15 листопада 2006 р. № 970 [18], здійснювати нор- мопроектне забезпечення діяльності Президента України.

  Закономірно, що відповідний вид  юридичної діяльності має ґрунтуватися  насамперед на принципах науковості, що передбачає проведення комплексних  правових досліджень проблем теорії та практики нормопроектної діяльності глави держави, юридичної природи результатів такої діяльності, об’єктивованих у правових актах Президента України, правового статусу суб’єктів нормопроектного забезпечення діяльності Президента України та їх системи, а також процедурно-процесуальних і організаційно-правових аспектів нормопроектного забезпечення діяльності глави держави. Такі дослідження на сьогодні є не лише актуальними, а й невиправдано відтермінова- ними в часі у вітчизняній науці майже на 20 років із дня утвердження інституту президентури в Україні.

  Зазначене пояснюється не скільки  «заполітизованістю» предмета відповідних  наукових розвідок, скільки його  складністю, необхідністю пошуку  новітніх методологічних підходів і нестандартних рішень для вирішення як традиційних, так і нових проблем, пов’язаних із нормопроектним забезпеченням діяльності Президента України.

  Також необхідно усвідомлювати  і те, що напрацювання радянських  правознавців у сфері дослідження проблем теорії та практики правотвор- чості, нормопроектування та юридичної техніки не можна беззастережно інсталювати для вирішення відповідної проблематики, оскільки нормо- проектна діяльність президента у колишньому СРСР мала місце лише в 1990-1991 рр., після прийняття З’їздом народних депутатів СРСР 14 березня 1990 р. Закону СРСР «Про запровадження поста ПрезидентаСРСР і внесення відповідних змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР» [2, 37]. Але навряд чи її можна вважатися успішною та достатньо науково обґрунтованою. Цю думку переконливо підтверджує й сам факт розпаду колишнього СРСР у 1991 р., якому передував заколот ДКНС проти політики першого й останнього Президента СРСР М. Горбачова та всесоюзний референдум 17 квітня 1991 р. про збереження колишнього СРСР в оновленому вигляді [8, 7], котрий так і не зміг забезпечити модернізацію радянської федерації.

  Отже, здійснення належного теоретико-методологічного  обґрунтування нормопроектного  забезпечення діяльності Президента  України та удосконалення чинного  законодавства у цій сфері  вбачається неможливим без відповіді  на питання про сутність і  зміст нормотворчої та нормопроектної діяльності глави держави в Україні, виявлення ключових ознак і властивостей цих особливих видів юридичної діяльності. Результати відповідних досліджень матимуть і відому наукову цінність, оскільки монографічних досліджень, присвячених цій проблематиці, на відміну, наприклад, від Російської Федерації [21, 3 та ін.], в Україні не проводилося. Тобто проблематика, винесена в заголовок цього дослідження, відрізняється не лише своєю актуальністю, а й науковою новизною.

  Реалізація поставленого завдання, у свою чергу, видається неможливою  без з’ясування юридичної природи  правотворчості та нормопроектної  діяльності як самостійних різновидів юридичної діяльності. Адже, як відомо, погляди українських і зарубіжних теоретиків права на сутність і зміст зазначених юридичних категорій різняться. Тому, застосовуючи індуктивний методологічний підхід, слушним буде послідовно з’ясувати, насамперед, такий логічний ряд взаємозумов- лених юридичних категорій «право- творчість — нормотворчість — нормо- творча діяльність Президента України — нормопроектне забезпечення діяльності Президента України».

  Очевидно, що нормотворча діяльність  Президента України є похідною  від більш широкої категорії  «нормотворчість», а остання, у свою  чергу, від категорії «правотворчість», під якою в юридичній науці прийнято розуміти напрям діяльності держави, пов’язаний із офіційним закріпленням норм права шляхом формування приписів, їх зміни, доповнення та скасування, процес надання правовим нормам загальнообов’язкового характеру [15, 51]. Іноді теоретики права ототожнюють правотворчість із категорією «правоутворення» і визначають її як державно-владну, управлінську діяльність компетентних органів, спрямовану на розробку, видання, скасування та удосконалення нормативно-правових приписів [7, 233].

  Існують і інші визначення  правотворчості, в яких традиційно  відстоюється виключна монополія держави в особі її уповноважених органів влади на утвердження чи санкціонування норм права. Наприклад, російські правознавці наголошують на тому, що правотворчість є видом державної діяльності, яка має процесуальну форму [21, 9].

  В інших випадках учені пропонують  більш широкі підходи до розуміння правотворчості та її суб’єктного складу. Зокрема, Т. Кашаніна вважає, що пра- вотворчість зачіпає інтереси кожного громадянина і визначає основні параметри поведінки усіх людей. Вчена також виокремлює: а) правотворчість народу; б) правотворчість державних органів; в) корпоративну правотвор- чість, яка є «найбільш масовою в підприємницьких корпораціях (організаціях, заснованих на об’єднаних капіталах)» [5, 138, 140-141].

  Інший російський теоретик права В. Сирих пише, що правотворчість є постійно існуючим процесом удосконалення існуючих норм права, в якому активну участь беруть як органи держави, так і політичні партії, громадські організації, громадяни й інші члени громадянського суспільства [22, 176]. Очевидно, що участь інститутів громадянського суспільства у правотвор- чості в передбачених чинним законодавством формах є важливою ознакою зрілості громадянського суспільства та переконливим свідченням його конструктивних правових взаємозв’язків із державою. Разом із тим участь інститутів громадянського суспільства у процесі правотворчості не дає змоги ототожнювати їх із суб’єктами правотворчості.

  Аналізуючи сутність і зміст категорії «правотворчість», можна також погодитися з точкою зору Р. Халфіної, котра свого часу стверджувала, що правотворчість — це основна, первинна ланка механізму правового регулювання [11, 7]. Але щодо цього питання радянськими, а з часом і пострадянськими правниками висловлювалися й інші думки [30, 203-204; 23, 139 та ін.]. Утім, триваючий у радянській юридичній науці упродовж десятиліть дискурс про співвідношення категорій «правотворчість» і «правове регулювання» мав, на нашу думку, здебільшого схоластичний характер. Очевидно, що механізм правового регулювання існує як щодо правотворчої, так і щодо правозастосовної діяльності. Наприклад, нормативно-правовий механізм правотворчої діяльності парламенту (процедура розгляду та прийняття не лише законів, а й інших правових актів парламенту) об’єктивується в Конституції України, законах України «Про Регламент Верховної Ради України», «Про статус народного депутата України», «Про комітети Верховної Ради України», інших законах України. Разом із тим ці ж правові акти встановлюють і зміст правозастосов- ної діяльності парламенту щодо конституційно закріплених за ним функцій і повноважень.

  Разом із тим окремі позиції  радянських правознавців щодо  сутності та змісту правотворчості  зберігають свою цінність і  нині. Так, О. Міцкевич слушно стверджував, що правотворчість — це не  лише зміст, а й організаційно-правова форма діяльності держави. Вона отримує своє вираження у відомих організаційних формах, які дають змогу більш чи менш чітко встановити, які саме органи і в якому порядку створюють правові норми у такому суспільстві. Правотворчість, таким чином, є офіційною організаційно оформленою діяльністю органів держави, спрямованою на створення правових норм. При цьому О. Міцкевич вважає, що якщо правотворчість полягає в особливих організаційних формах діяльності, то звідси випливає, що інші види діяльності, що знаходяться поза межами офіційно встановлених форм, як би тісно вони не були пов’язані з нею, не можуть вважатися складником чи елементом правотворчості [14, 35]. Отже, визначальною ознакою правотворчості є особливий суб’єктний склад цього виду юридичної діяльності. З одного боку, правотворчість не можуть здійснювати всі суб’єкти права без винятків, а з другого — коло цих суб’єктів не може зводитися виключно до органів державної влади.