Юридическая ответственность

Притягнення особи, винної у  вчиненні злочину, здійснюється відповідно до Кримінально-процесуального кодексу  України (КПК України), яким детально регламентовані всі процедури, зв'язані з порушенням кримінальної справи, розслідуванням злочину і винесенням вироку. КПК України визначає права й обов'язки обвинувачуваного, підсудного і засудженого, потерпілого й інших учасників процесу, а також повноваження державних органів і посадових осіб, що здійснюють провадження по справі, порядок проведення окремих слідчих дій і оцінки отриманих доказів.[6]

Єдиним органом, уповноваженим  притягати винних облич до кримінальної відповідальності, є суд. Інші державні органи не можуть здійснювати правосуддя і відповідно розглядати кримінальні  справи.

Засуджений, незгідний з  вироком, має право на його оскарження у вищестоящий суд, а також  на прохання про помилування чи пом'якшення  покарання. Помилування здійснюється Президентом України. Відносини  кримінальної відповідальності припиняються відбуванням покарання або звільненням  від покарання по амністії чи по указу Президента України про  помилування.

2. . Адміністративна відповідальність

Адміністративна відповідальність застосовується за правопорушення, передбачені  законодавством про адміністративні  правопорушення. На відміну від КК України Кодекс України про адміністративні  правопорушення не охоплює всіх складів  адміністративних правопорушень, що можуть встановлюватися й іншими актами.[4]

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія  чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права  і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом  передбачено адміністративну відповідальність.

Підставою для притягнення  особи до адміністративної відповідальності є скоєння нею адміністративного  правопорушення (проступку). Згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, державний або громадський порядок, власність, на встановлений порядок управління, за що законодавством передбачена адміністративна відповідальність. Отже, ознаками адміністративного правопорушення є проти-правність, винність, караність.

Ознака протиправності адміністративного правопорушення випливає з того, що воно заборонене законом, оскільки може завдати шкоди або загрожувати небезпекою.

За здійснення адміністративних правопорушень установлюється 7 видів  адміністративних стягнень:

1. попередження - як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі. У передбачених законом випадках попередження фіксується іншим установленим способом;
2. штраф - є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених Кодексом про адміністративні правопорушення та іншими законами України;
3. вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета.
4. конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України;
5. позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом;
6. виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею);
7. адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним (міським) судом (суддею).

Необхідно зазначити, що адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей  віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп10.

Порядок провадження в  справі про адміністративне правопорушення регламентований Кодексом про адміністративні  правопорушення. Коло органів, уповноважених  розглядати справи про адміністративні  правопорушення, є досить широким. У  нього входять суди, адміністративні  комісії при органах місцевого  самоврядування, органи міліції, різного  роду державні інспекції й інші державні органи.

3. . Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність є одна із форм державного примусу, пов'язана з застосуванням санкцій  майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин і полягає в стягненні неустойки, штрафу або пені.

Цивільно-правова відповідальність поділяється на договірну і позадоговірну. Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було. Відповідальність настає лише за наявності певних умов: а) вини; б) протиправності дії (бездіяльності); в) наявності майнової шкоди; г) причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою.[3]

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення  до цивільно-правової відповідальності.

Цивільна відповідальність переслідує іншу мету, ніж кримінальна та адміністративна. Вона застосовується, насамперед, для відновлення порушених прав громадян, інших облич у випадках невиконання боржниками своїх зобов'язань за договором чи внаслідок заподіяння шкоди. Боржник, що не виконав чи неналежно виконав зобов'язання за договором, зобов'язаний відшкодувати кредитору збитки, у які входять витрати кредитора, реальний збиток і упущена вигода. По визначеній частині зобов'язань на боржника, що не виконав зобов'язань, може покладатися обов'язок виплачувати штрафні санкції у виді неустойки.

Необхідно зазначити, що право  відновлювальну мету переслідує і відповідальність за шкоду, заподіяна особистості  або майну громадянина чи юридичної  особи. У відповідності зі господарським  законодавством України шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою яка її завдала. В окремих  випадках, передбачених чи законом  договором, може встановлюватися обов'язок особі, яка завдала шкоду, виплатити  потерпілому компенсацію понад  відшкодування шкоди.[11]

Однак цивільне право знає і каральні санкції. Це конфіскація, штраф і відмовлення в захисті  суб'єктивного цивільного права. Конфіскація  майна застосовується в якості однієї із санкцій за порушення цивільного законодавства і, зокрема, за здійснення угод з метою, противної основам  правопорядку і моральності. Штрафні  санкції (штраф, пеня) застосовуються до правопорушників незалежно від  збитків, понесених стороною потерпілої в договорі, і виплачуються потерпілому. Відмовлення в захисті суб'єктивного  цивільного права застосовується у  випадках зловживання правом уповноваженої  особи.

Цивільна відповідальність виникає з моменту невиконання  зобов'язання у встановлений чи термін виконання неналежним образом. Зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди виникають  з моменту його заподіяння. Характерна риса цивільної відповідальності полягає  в тому, що вона може виповнюватися  правопорушником добровільно, без  застосування примусових заходів. І  лише у випадку конфлікту між  учасниками цивільного правовідносини до його дозволу підключаються державні органи.[3]

Цивільні справи розглядаються  загальними чи арбітражними судами, а  в деяких випадках і інших державних  органах за заявою учасника правовідносини чи потерпілого. Порушення цивільної  справи, визначення предмета і підстави позову, звертання до виконання рішення  суду залежать від волевиявлень позивача. Висновок мирової угоди визначається волею обох сторін, а визнання позову волею відповідача. У компетенцію  суду входить оцінка представлених  сторонами доказів і ухвалення  рішення.

Потрібно зазначити, що необхідною умовою для застосування цивільної  відповідальності є провина, за винятком випадків заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Цивільна відповідальність завершується відновленням порушеного права.

4. . Дисциплінарна та матеріальна відповідальність

Дисципліна праці є необхідною умовою всякої спільної праці. Працівники повинні працювати чесно й  сумлінно, дотримуватись дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, підвищувати продуктивність праці, поліпшувати якість продукції, дотримуватись технологічної дисципліни, вимог по охороні праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, берегти і примножувати власність.

До окремих несумлінних  працівників застосовуються в необхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу. Дисциплінарна відповідальність працівників як наслідок невиконання або неналежного виконання ними своїх трудових обов'язків полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень. Підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку. Дисциплінарний проступок - це протиправна дія чи бездіяльність працівника, що порушує встановлений на підприємстві, в установі, організації внутрішній трудовий розпорядок. Дисциплінарна відповідальність працівника може настати лише у тому випадку, коли проступок пов'язаний з виконанням трудових обов'язків. Тому є неправомірним притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за негідну поведінку в сім'ї, за появу в нетверезому стані в громадських місцях тощо.[5]

України за порушення трудової дисципліни застосовуються наступні стягнення:

• догана;
• звільнення.

Звільнення може застосовуватися  за найбільш грубі порушення трудової дисципліни, у тому числі:

• за систематичне невиконання працівником без поважних причин трудових обов'язків;
• прогул ( в тому числі відсутність на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
• поява на роботі в нетверезому виді, у стані наркотичного чи токсичного сп'яніння;
• здійснення за місцем роботи розкрадання ( в тому числі дрібного);

Законодавством про дисциплінарну  відповідальність можуть передбачатися  й інші дисциплінарні стягнення.

Необхідно зазначити, що порядок  застосування дисциплінарного стягнення  досить докладно регламентується законодавством. Тому що всі принципи юридичної відповідальності діють і в сфері дисциплінарної відповідальності. Посадова особа, дозволяючи справу про дисциплінарну відповідальність конкретного працівника, повинне бути упевнене в тім, що воно установило в справі істину, зібрало необхідні докази, а прийняте рішення є справедливим.

Законодавство встановлює досить короткі терміни застосування дисциплінарного  стягнення. Воно може застосовуватися  безпосередньо після виявлення  провини, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення. Однак до правопорушника можуть застосовуватися й інші примусові заходи, що не є дисциплінарним стягненням. Так, працівник одночасно з доганою може бути позбавлений чи цілком частково щомісячної чи квартальної премії.[5]

Притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності не звільняє його від обов'язку нести матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків. Матеріальна відповідальність є відповідальністю юридичною, яка наступає за майнові збитки, заподіяні підприємству, установі, організації.

Основна мета матеріальної відповідальності працівників полягає  у забезпеченні збереження майна  підприємств, установ та організацій  і відшкодуванні завданих їм збитків; сприянні зміцненню трудової дисципліни і вихованню бережливого ставлення до власності; гарантуванні працівникам збереження за ними у всіх випадках певної частини заробітної плати.