Юридическая ответственность

Юридична відповідальність може служити не тільки метою зміцнення  законності і захисти порушених  прав і свобод громадян і інших  осіб. У руках держави вона легко  може перетворитися в легалізований  засіб розправи і масових репресій. Держава, її органи, намагаючись викорінити правопорушення, створити стабільний правопорядок у деяких випадках використовують такі методи боротьби, що самі перетворюються в правопорушників і злочинців. Для того щоб юридична відповідальність не перетворювалася у свою протилежність, юридична наука і практика виробили ряд принципів, дотримуючи які держава  діє в рамках законності і не переходить тієї межі, за якої реакція на правопорушення з'являється новим правопорушенням. У числі основних принципів юридичної  законності найчастіше називають наступні принципи:

• законності;
• обґрунтованості;
• справедливості;
• невідворотності юридичної відповідальності;
• презумпції невинності;
• права на захист особи, притягнутого до відповідальності;
• неприпустимості залучення до відповідальності за те саме правопорушення два і більш рази.

Принцип законності юридичної  відповідальності означає, що діяльність державних органів і посадових  осіб по застосуванню юридичної відповідальності ведеться в повній відповідності  з вимогами діючого законодавства  і не виходить за межі його вимог, змісту і мети.[9]

Дослідження обставин здійснення правопорушення, застосування і реалізація санкції здійснюються в суворій  відповідності з діючим процесуальним  законодавством з дотриманням передбачених ним процесуальних дій, що гарантують об'єктивний і всебічний розгляд справи і винесення обґрунтованого рішення.

Обраний захід відповідальності правопорушника обмежується межами санкції порушеної норми. За певних умов вона може призначатися і нижче  нижчої межі. Однак більш суворіше покарання, ніж передбачене санкцією порушеної норми, може призначатися тільки по сукупності правопорушень  у порядку і на підставах, установлених законом.

Принцип обґрунтованості  відповідальності розуміється як усебічний, повний і об'єктивний розгляд обставин справи. Реалізація даного принципу означає, що:

• зібрані в справі обставини відповідають дійсності;
• протиправне діяння і зв'язані з ним обставини розкриті повно, а приваблювана особа викрита в здійсненні правопорушення;
• у справі виявлені обставини як обтяжуючі, так і пом'якшуючі провину правопорушника.

Важливою гарантією обґрунтованості  відповідальності виступає закріплене Конституцією України положення, відповідно до якого забороняється використання доказів, отриманих з порушенням закону. Кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне законодавство й інші закони детально визначають порядок діяльності органів  держави і посадових осіб у  процесі збору й аналізу доказів  у справі. І у всіх випадках, коли встановлений законом порядок не був дотриманий, отримані докази не можуть використовуватися при ухваленні  рішення в справі.

Справедливість юридичної  відповідальності, зокрема, означає, що:

• не можна призначати захід кримінального покарання за адміністративні й інші провини;
• юридичну відповідальність повинний нести той, хто зробив правопорушення;
• покарання повинне відповідати, бути пропорційним до розміру скоєного правопорушення. Порушення цієї вимоги справедливості означає незаконність самого рішення.[10]

Принцип невідворотності  відповідальності означає, що будь-яка  особа незалежна від свого  чи службового матеріального становища, інших обставин підлягає заслуженому  покаранню за скоєне ним правопорушення. Скоєне повинно одержати публічний  розголос і зазнати державного осуду  з боку компетентних органів держави. Питання про покарання правопорушника зважується індивідуально. Чинне законодавство  дозволяє не застосовувати примусових заходів, якщо по обставинах справам  їхнє застосування визнається недоцільним.

Дія принципу невідворотності  покарання не повинне порушувати іншого принципу відповідальності —  презумпції невинності.

У відповідності із ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину  і не може бути піддана кримінальному  покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено  обвинувальним вироком суду.[1]

Ніхто не зобов'язаний доводити свою не винуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви  щодо доведеності вини особи тлумачаться  на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує  матеріальну і моральну шкоду, завдану  безпідставним засудженням.

Доведення провини покладається на спеціальні органи держави: органи досудового слідства і дізнання, прокуратуру. При цьому обов'язок доведення  невинності не можна перекладати  на підозрюваного й обвинувачуваного.

Право на захист виражається  у виді процесуальних прав притягнутого до відповідальності знати суть обвинувачення, приводити докази своєї невинності, оскаржити дії і рішення правозастосовця  у вищі органи чи в суд. Крім того, притягнутий до відповідальності може користатися кваліфікованою юридичною допомогою.

Відповідно до ст. 59 Конституції  України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника  своїх прав.[1]

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання  правової допомоги при вирішенні  справ у судах та інших державних  органах в Україні діє адвокатура.

Найважливішим принципом  юридичної відповідальності, спрямованим  на захист прав осіб, що скоїли протиправне  діяння, є принцип, відповідно до якого  ніхто не може бути повторно притягнутий  до відповідальності за те саме правопорушення. Суть принципу виражається в тому, що справа не може бути заведена (порушена) по факту правопорушення, у відношенні якого вступило в силу рішення  компетентного правоохоронного  органу чи посадової особи.[10]

Цей принцип не застосовується у випадках, коли те саме протиправне  діяння виступає підставою для залучення  до різних видів відповідальності. Наприклад, особа, засуджена до позбавлення  волі за крадіжку, одночасно зобов'язується відшкодувати матеріальний збиток потерпілому. У даному випадку застосовуються два види санкцій: штрафна – у  виді позбавлення волі і право-відновлювальна – у вигляді обов'язку відшкодувати матеріальний збиток. Прикладом протиправного  діяння, за скоєння якого можуть застосовуватися два види штрафних санкцій, служить дрібна крадіжка, вчинена  особою за місцем роботи. Застосування до особи мір адміністративного  стягнення дає підставу роботодавцю  звільнити працівника з роботи.

 

 

 

 

Розділ 2. Види юридичної відповідальності

Правопорушення можуть вчинятись  у різних сферах суспільного життя, порушувати норми різних галузей законодавства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправні дії класифікуються за наступними видами.[10]

Дисциплінарні проступки - порушення  навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).

Цивільно-правові проступки - заподіяння майнової шкоди, порушення інших майнових або особистих інтересів людей, що захищаються законом.

Адміністративні проступки - порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма  іншими сферами життєдіяльності  суспільства.

Злочини - суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які  у законі передбачено кримінальне  покарання.

2.1. Кримінальна відповідальність

Кримінальна відповідальність є одним із важливих інститутів науки  кримінального права. Про неї  говориться в окремих статтях  Загальної частини Кримінального  Кодексу України. У ст. 2 КК зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.[2]

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної  відповідальності. Вона виникає тоді, коли особа порушує кримінальний закон — якусь конкретну норму (статтю) Особливої частини Кримінального кодексу України, тобто коли особа скоює злочин. З моменту скоєння злочину виникають кримінально-правові відносини, за яких держава в особі уповноважених органів має право притягати правопорушника до кримінальної відповідальності. Якщо немає злочину — немає кримінально-правових відносин,  немає й кримінальної відповідальності.

Таким чином, під кримінальною відповідальністю треба розуміти закріплену в кримінальному законі оцінку від  імені держави в особі уповноважених  нею органів конкретного діяння як злочину.[2]

Кримінальна відповідальність настає лише при умові, якщо у скоєному конкретному злочині є склад певного злочину.

Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи дати звіт про  свої дії уповноваженим на те державним  органам (дізнання, попереднього розслідування, прокуратури, суду), а також перетерпіти  певні обмеження, страждання, відчути  примусову дію кримінального  закону. Частиною кримінальної відповідальності є застосування покарання до винного.

Кримінальна відповідальність, як і кожний вид юридичної відповідальності, грунтується на конституційному  принципі законності. Це, зокрема, означає, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Крім цього, особа вважається невинуватою  у вчиненні злочину і не може бути піддана  кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ст. 2 Кримінального кодексу України).

Кримінальна відповідальність застосовується за порушення заборон, передбачених КК України . Оскільки злочин є передбачене КК України суспільно  небезпечне вчинене діяння (дія або  бездіяльність), вчинене суб'єктом  злочину.6 На наш погляд, оскільки злочин являють собою найбільш небезпечні для суспільства діяння, тоді і  заходи покарання за них установлюються найбільш суворі.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави  за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає  в передбаченому законом обмеження прав і свобод засудженого.

Діючий КК України встановлює 12 видів покарань до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, які  судом можуть бути застосовані:[2]

1. штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених особливою частиною КК України. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо статтями особливої частини КК України не передбачено вищого розміру штрафу;
2. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

Цей вид застосовується до осіб засуджених за тяжкі злочини, які  мають військове, спеціальне звання, ранг чин або кваліфікаційний  клас, ця особа може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

3. позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Позбавлення цього права  може бути призначене як основне покарання  на строк від двох до п'яти років  або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років;

4. громадські роботи – вони полягають у виконанні засудженими у вільний від роботи час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Ці роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот  сорока годин і відбуваються не більше як чотири години на день.

     5.виправні роботи - цей вид покарання встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого.

Із суми заробітку засудженого  до виправних робіт проводиться  відрахування в ході держави у  розмірі, встановленому вироком  суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.[13]

6. службові обмеження для військовослужбовців – цей вид покарання застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках передбачених КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.
7. конфіскація майна – цей вид покарання полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
8. арешт - полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців;
9. обмеження волі - цей вид покарання полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці, встановлюється на строк від одного до п'яти років;
10. тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців – цей вид покарання призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК України, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років тримання у дисциплінарному батальйоні на той самий строк;
11. позбавлення волі на певний строк – покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщення його на певний строк до кримінально-виконавчої установи, встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років;
12. довічне позбавлення волі – встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.[8]