Сучасні політичні технології

Дослідженню процесів трансформації українського суспільства присвячено багато праць з філософії, соціології, політології, де висвітлюються перехідні процеси періоду незалежної України. Але вітчизняні праці, в яких досліджувалися б становлення і розвиток публічної політики та публічного управління, розглядалися технологічний характер сучасної політики та управління, на жаль, відсутні.

Відповідну проблематику частково досліджують зарубіжні політологи, зокрема В.Парсонс, М.Говлет, М.Рамеш, Г.Колбеч.

Політологія має багато точок дотику з дисциплінами, які досліджують суспільство, але разом з тим зберігає і свою наукову відособленість, претендуючи на відображення актуальної дійсності, не випускаючи з поля зору політичні технології та проблеми управління. У цьому предметному спектрі політологія ґрунтується на широкій методологічній базі, а тому значна частина досліджень політики носить міждисциплінарний характер, що в остаточному підсумку, збагачує гуманітарне знання. Теорії демократичного транзиту, зокрема структурний підхід до демократизації, обґрунтовані в роботах С. Ліпсета, Г. Алмонда, С. Верби, Р. Інгхарта. Ці аналітики вважають ключовою умовою успіху демократії об'єктивні структурні зміни в суспільстві. Творці процедурного підходу (Г. О’Доннелл, Ф. Шміттер, Х. Лінц, А. Степан) навпаки, надають перевагу в успіху демократії суб'єктивним стратегіям акторів, алгоритму реформ. Проблеми соціологічної обумовленості процесу легітимації влади є пріоритетним для П. Бергера, Т. Лукмана, Н. Лумана, Ч. Міллса, Ю. Хабермаса. Проблематика соціального й політичного конфлікту та осмислення ролі інформації в політизації й ескалації конкурентних взаємодій у світовій науці чітко визначилася в другій половині ХХ століття. Насамперед, це роботи таких дослідників, як М. Вебер, Е. Дюркгейм, Г. Зіммель, Т. Парсонс, Г. Алмонд, Д. Істон. Суспільні взаємодії в роботах Ж-Ж. Руссо й Т. Гоббса лягли в основу теорії «суспільного договору» як вихідного пункту створення держави. Багатоплановість феномена влади проявляється в системі суспільних відносин і відповідних сфер, зокрема моралі й права. Очевидно, що в основі політики, функціонування інститутів політичної системи лежить влада, що має соціополітичну природу і є об'єктом дослідження політології та низки суміжних дисциплін. Відтак значимою уявляється проблема адекватності застосування технологій у сучасній публічній політиці і управлінні, яка тісно переплітається з питаннями ролі, що приділяється технологами людині в сучасних формах управління суспільством. Ефективність політичного режиму, забезпечення стабільності політичних інститутів в умовах трансформації політичної системи змушує політичних акторів вдаватися до сучасних політичних технологій, які великою мірою забезпечують громадську та публічну підтримку їх діям. Термін «актор політики» розуміється в руслі суб’єктно-діяльнісного підходу як суб'єкт політичного процесу, дії якого «безпосередньо викликають або побічно спричиняють зрушення в базових інститутах суспільства (незалежно від усвідомлення цього самими суб'єктами), мають ресурси та здатні формулювати свої інтереси й будувати на їхній основі стратегії політичної дії». У структурі політичного процесу конфлікт відіграє значну, якщо не провідну роль. З одного боку, конфлікт може носити позитивний характер, тому що дихотомія є неодмінним атрибутом суспільного розвитку. Конфлікти сприяють підвищенню ефективності функціонування соціальної системи, групи або організації. З іншого боку, конфлікт може носити деструктивний характер. Недосконалість механізмів урегулювання й попередження соціальних конфліктів приводить до ескалації протиріч. Зміст сучасного політичного процесу не можна уявити без використання політичних технологій та ЗМІ і цей вплив охоплює всі суб'єкти політики, і також може бути як конструктивним, так і деструктивним.

У результаті постійного політичного протистояння та у зв'язку зі зміною економічного, політичного життя, зміною пріоритетів, цінностей тощо відбулося різке посилення соціальної конфліктогенності, тобто процесу наростання протиріч. В умовах публічності та демократії, соціальний конфлікт – це конкурентна взаємодія двох або більше сторін з різновекторними інтересами, поглядами, цінностями, які заперечують право один одного на розподіл владних повноважень, економічних, політичних ресурсів тощо. Основним фактором політизації конфлікту є публічність, перехід в інформаційний простір суспільної дискусії.

У системі суспільних відносин політичний конфлікт поєднаний з боротьбою суб'єктів за ресурси, статус, владу і може відбуватися між регіонами, трудовими колективами, політичними партіями, групами інтересів тощо. Зіткнення векторів суспільного розвитку супроводжуються суперництвом у сфері інформації та технологіями управління конфліктами. Деякі конфлікти можуть бути розв’язані штучно і набуватимуть «технологічного характеру».

Пошук ефективних форм управління в умовах публічності політичного процесу є нагальною потребою практики сучасних суспільств і безпосереднім чином пов'язаний з дослідженням політичного процесу, політичної ситуації та політичних подій. Ефективність управління пов’язана також з наявністю об’єктивної інформації про об’єкт управління або впливу. Отримати сьогодні певну інформацію без відповідних технологій практично неможливо. Ще однією технологією, без якої в умовах публічної політики управління може стати безрезультативним є політична аналітика, яка в даному контексті є технологією збору, обробки та інтерпретації інформації, потрібної для прийняття політичних рішень.

Публічна політика – це політика, яка розробляється і реалізується не тільки виключно органами державної влади (так званий «вертикальний вимір»), але й у «горизонтальному вимірі» політичного процесу. Вертикальна складова процесу здійснення публічної політики відбиває її когерентність, ієрархічність та інструментальність. Горизонтальна складова доповнює вертикальну, акцентуючи увагу на зв'язках між акторами політики, які визначають набір можливих варіантів політики. Саме горизонтальна складова повинна радикально вплинути на визначення предмета політики та на впровадження політичних рішень. Наявність горизонтальної складової – різних державних, недержавних та громадських інституцій з різних галузей економіки та суспільного життя, груп незалежних експертів, громадських і міжнародних організацій, представників бізнесових кіл, що конкуруватимуть за доступ до ресурсів, цільових груп політики тощо – дає змогу визначити такі цілі, засоби, оцінювання та впровадження політики, що будуть відповідати суспільним потребам та національним інтересам. У сучасній політиці й політології широко застосовуються категорії, які базуються на поняттях, взятих з інженерних дисциплін («технології», «механізми»): «технології реалізації влади», «сучасні політичні технології», «механізми управління», «інформаційні технології», «виборчі технології», «брудні технології», «технології паблік рилейшнз» тощо.

 

2.2 Психологічні особливості політичних технологій

Політика неможлива без відповідних дій, стосунків, спілкування між її суб'єктами.

Спілкування — це відносини сторін, спрямовані на досягнення певної мети. Спілкування має такі основні компоненти:

•    змістову частину, тобто те, для чого, власне, спілкування здійсню 
ється, яка його мета;

•    структуру, що проявляється у певній формі, в якій спілкування, 
власне, і відбувається;.

•    конкретні дії, завдяки яким спілкування здійснюється.

Спілкування поділяють на позитивне (спрямоване на набуття, придбання будь-чого) і негативне (пов'язане з позбавленням, втратою чогось). Залежно від цього спілкування має різні мету, спрямованість, форму.

Політичну психологію, її особливості можна і варто розглядати у процесі саме здійснення певних політичних технологій.

Успіх у політиці, політичній діяльності досягається завдяки багатьом обставинам, але найбільше він залежить від особистих психологічних якостей політика, його підготовленості до такої діяльності. Йдеться не лише про його знання, здібності, а й про особисті риси і якості та відповідну підготовленість до політичної роботи, тобто вміння застосовувати певні політичні технології. У свою чергу, політичні технології є сукупністю цілеспрямованих дій, зорієнтованих на досягнення відповідного політичного результату як методу "перетворення" об'єктивних законів політики на механізм управління, тобто перекладу абстрактної мови політичної науки на конкретну мову рішень, документів, нормативів, вказівок, що регламентують діяльність людей і стимулюють їх на найбільш ефективне досягнення зазначеної мети.

Суттєвим кроком до розширення і поглиблення поняття "політичні технології" стала дисертація К. Ващенка, в якій автор, розглядаючи політичні технології, врахував їх політико-культурний зміст, увів термін "базові політичні технології", до яких відніс технології організації та здійснення виборів, а також технології запобігання соціально-політичним конфліктам та їх розв'язання і забезпечення консенсусу в суспільстві.

Політичні технології, а понад усе їх характер, особливості, зумовлені сутністю всього політичного процесу як сукупної діяльності суб'єктів політики. Саме політичний процес охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної політичної системи.

Політичні технології мають певний характер і особливості, механізм дії і впливу на окремих громадян, усе суспільство. Проте застосування політичних технологій, їх дієвість багато в чому залежать саме від психологічного складу характеру того, хто їх використовує. Крім того, особливості їх використання значною мірою зумовлені рівнем політичної культури суб'єкта політики. Йдеться про конкретного політика, його людські індивідуальні якості, рівень моралі, громадянської свідомості, відповідальності за свої дії не лише перед власною совістю, а й перед людьми, яких стосується його політична діяльність. Звідси постає питання про моральність політичних дій, вчинків конкретного політика, політичної партії, об'єднання, інших суб'єктів політичного процесу. Тобто не можна спрощено сприймати і поділяти думки, що політика, мовляв, — брудна справа, бо за кожною політичною дією стоїть особа, особи, які є джерелом, ініціаторами, виконавцями таких дій.

Існують базові та другорядні політичні технології.

До базових належать технології, які використовуються під час організації і проведення виборчих кампаній, запобігають соціально-політичним конфліктам, дають змогу розв'язувати їх, досягати політичного консенсусу в суспільстві.

До другорядних зараховують, зокрема, технології прийняття політичних рішень, організації масових політичних акцій — зборів, мітингів, маніфестацій тощо.

Політичні технології бувають загальні, що значною мірою стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу, та індивідуальні, притаманні окремим суб'єктам політики.

Технології прийняття політичного рішення — це процес реалізації політичної мети на основі обробки нагромадженої інформації. Будь-яке політичне рішення є невіддільним елементом політичного процесу і результатом попередніх дій. Під політичним рішенням розуміють процес, під час якого елементи структури, послідовно розвиваючись, передають нагромаджену інформацію та вироблені команди один одному. Інакше кажучи, політичне рішення є елементом політичного процесу і не може перебувати в статичному стані. Рішення — це результат певних попередніх дій, що зумовили появу проблеми, на вирішення якої і спрямоване рішення.

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Отже, політичне маніпулювання межує з політичною демагогією. А це популізм, підтасовування фактів, виголошення безвідповідальних заяв. Нині модною стала міфологізація певних понять у політичному процесі. Демагогія завжди активна у період соціальної нестабільності у будь-якому перехідному суспільстві. Втручання здійснюється через духовний, психологічний тиск. Політичне насильство спостерігається тоді, коли інтереси суб'єктів політичного процесу прямо протилежні. Лише гуманними способами можна досягти подолання цих суперечностей. Таким чином, технології переводять у площину практичної політичної публічної діяльності теоретичні знання про суспільство, дозволяючи тим самим використовувати все різноманіття закономірностей, принципів, норм, факторів тощо при визначенні цілей, засобів і методів здійснення впливу. У цьому, власне, й полягає сутність процесу технологізації сучасного управління.

На нашу думку, основу функціонування політичної системи, що трансформується, складає баланс інтересів різних соціальних груп, що є вагомим атрибутом розвитку громадянського суспільства.

В цілому політичні технології – це сукупність найдоцільніших прийомів, засобів, процедур реалізації функцій політичної системи, спрямованих на підвищення ефективності політичного процесу та досягнення бажаних результатів у сфері політики. Політичні технології містять у собі як прийоми досягнення негайних локальних короткочасних результатів (тактика), так і отримання глибинного тривалого ефекту (стратегія). Використання тих чи інших політичних технологій визначає ефективність політичного управління, регулювання політичних процесів, стійкість політичної системи і всього політичного простору. Таким чином, політичні технології як такі є різними за призначенням, характером і насамперед особливостями їх практичного використання. Вони постійно вдосконалюються і використовуються відповідно до конкретних політичних ситуацій, подій, акцій певними суб'єктами політичного процесу.

Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності практично неможливо. А для оволодіння згаданими технологіями слід насамперед мати відповідну науково-теоретичну підготовку, вміти вивчати й аналізувати реальні об'єктивні умови, в яких діють конкретні суб'єкти політики. Такі знання стосуються загальної соціально-економічної, політичної ситуації в країні, окремому регіоні; особливостей функціонування окремих соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб та інтересів; розстановки політичних сил; статусу та ступеня впливу на громадян окремих політичних партій, рухів, об'єднань, засобів масової інформації.

 

 

       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ОПРАЦЬОВАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Головатий М. Ф. Політична психологія: навч. посіб. —К.: МАУП, 2001
2. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і суспільство / А.Колодій, В.Харченко, Л.Климанська, Я.Косьмина. – Київ: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с.
3. Політична аналітика в системі публічного управління: навч. посіб. / авт. кол.: С.О. Телешун, С.В. Сьомін, О.Р. Титаренко та ін.; за заг. ред. С.О Телешуна. – К.: НАДУ, 2008. – 284 с.
4. Прикладна політологія: навч. посіб. / За ред. В.П.Горбатенка. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 472 с.
5. Колбеч Г. Політика. – К., 2004; Олсон М. Влада і процвітання. – К., 2007.
6. Політологія: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ.навч. закл. / М.І. Панов (керівн. Авт. Кол.), Л.М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – 2-е вид., перероб. І доп. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – 520 с.
7. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К.: МАУП, 2000. – 384 с.
8. Державне управління: теорія і практика. За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Аверьянова В.Б. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.
9. Пойченко А.М. Політика: теорія і технології діяльності – К., 1996. – 163 с.