Сучасні політичні технології

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 

                                         

 

Кафедра державного управління і соціально-політичних наук

 

 

Куліченко Юлія Сергіївна

 

Сучасні політичні технології

Реферат

Студента 4-В курсу, денної форми навчання

Психологічного факультету

Спеціальності: «практична психологія»

10.10.14

 

 

 

Науковий керівник:

Кандидат політичних наук,

 доц. Іщенко О.М.

 

 

 

 

 

 

 

Черкаси 2014

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП ………………………………………………………………………………...…... 3

 

РОЗДІЛ 1. СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ.........................................…….….4

1.1. Загальна характеристика сучасних політичних технологій .......................................4

1.2. Типи політичних технологій................................................…………………...…...…5

1.3. Класифікація політичних технологій..............................……………………………..

 

РОЗДІЛ 2. ТЕХНОЛОГІЇ ЯК СКЛАДОВА ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ............…….7

2.1 Загальна характеристика технологій як складової публічної політики……………..7

2.2 Психологічні особливості політичних технологій ...............………...………….......10

 

ВИСНОВКИ………………………………………...………………….…….....................16

 

СПИСОК ОПРАЦЬОВАНИХ ДЖЕРЕЛ  ТА ЛІТЕРАТУРИ………….....………....17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

В даному рефераті йдеться мова про сучасні політичні технології. Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені характером політичного режиму. За авторитаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшого в закритому, таємному режимі вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають про чіткість процедури прийняття політичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфліктів, забезпечує стабільний розвиток суспільства. Головною метою політичної діяльності, політичної участі є здобуття, утримання і використання влади. В демократичних країнах політики змагаються на регулярно здійснюваних всенародні вибори. Залежно від того, яка виборча система (мажоритарна, пропорційна, змішана, куріальна) використовується в державі, суб'єкти політики обирають певні виборчі технології. Спробуємо дати визначення цьому поняттю, оскільки останнім часом воно широко використовується в лексиконі політиків, політтехнологів і журналістів, однак не існує єдиного погляду на його сутність та зміст.

Актуальність: В сучасному політичному  житті важливо не тільки знання теоретичних  підходів, концепцій, але й те, “як  насправді? якими методами, засобами? за допомогою яких технологій реалізується політика?”

На ці питання відповідає прикладна або практична політологія, яка займається дослідженням, прогнозуванням конкретних політичних подій, надає можливостей суб’єктам політичної діяльності за допомогою технологій дістати намічених цілей.

Завдання:

• Визначити значення терміну політичні технології;
• Визначити основні причини і передумови розвитку політичних технологій;
• З`ясувати та достовірно передати особливості розвитку  сучасних політичних технологій;

Реалізація цих завдань сучасних політичних технологій.

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ

      1.1. Загальна характеристика сучасних політичних технологій

 

  У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних засобів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.

Політична технологія — це система засобів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності. Відомий український політолог Д. Видрін використовує також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб'єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні засоби без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення. Як приклад цілого "пакета" змістовних, текстуальних та інших антитехнологій, політолог називає популізм. Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб'єктів політики.

Є декілька типологій політичних технологій, які поділяють, залежно від політичної системи і політичного режиму, на демократичні та недемократичні, базові та другорядні.

Базові політичні технології стосуються погляду, дії великих груп або й усього населення країни. Це — опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології — це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення певних політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).

Політичні технології поділяють також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб'єктам політики).

Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.

Щодо сутності поняття "рішення", воно, як відомо, означає вибір однієї з низки альтернатив у процесі досягнення поставлених цілей. Рішення може впливати на майбутній стан як об'єкта управління, так і на тих, хто їх приймає, тому прийняття рішень (особливо тих, які стосуються життя суспільства) повинні мати суворо науковий характер. За природою та специфікою способів впливу на об'єкт управління можна виділити рішення: технічні, економічні та політичні, які взаємопов'язані та взаємозалежні між собою. Політичні рішення є адекватними до стану політичних процесів, які відбуваються в суспільстві. Політичний процес у суспільстві — це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її стану в часі та просторі. Це сукупність дій, інституціалізованих і не інституціалізованих суб'єктів щодо здійснення своїх специфічних функцій у сфері влади, що призводять до зміни і розвитку (занепаду) політичної системи суспільства. Усі форми політичної поведінки суб'єктів політики в остаточному підсумку поєднані однією і тією ж внутрішньою потребою — впливати на політичні рішення, які приймаються державною владою. Отож, основна проблема політичного процесу полягає у прийнятті та реалізації політичних рішень.

З проблемою прийняття рішень учасники політичних дій зіштовхуються тоді, коли перед ними виникає необхідність вибору оптимального варіанту поведінки, тобто найкращого способу дій, серед багатьох можливих у конкретних умовах. Політичне рішення — це свідомий вибір одного з двох можливих варіантів політичних дій, воно передує політичним діям, дає їм той чи інший імпульс. Але внутрішня природа цих двох елементів політичного процесу — різна. Якщо політична дія — це тип практичної діяльності, що спрямована на закріплення чи перетворення суспільних відносин, то політичне рішення належить до типу непрактичних дій. їх внутрішній зміст тотожний таким дослідницьким операціям, як пояснення чи розробка наукової теорії. Розробка і прийняття рішення — це не сама політична дія, а лише підготовка до неї. З іншого боку, прийняття політичних рішень — це центральний елемент перетворення вимог різних груп на засоби і методи регулювання соціальних відносин. Тобто, прийняття політичних рішень — це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами. Усю різноманітність політичних рішень, з позиції суб'єкта їх прийняття, можна поділити на такі типи:

— закони і постанови вищих органів влади;

— рішення місцевих органів влади;

— рішення, що приймають безпосередньо громадяни;

— рішення вищих органів політичних партій і громадських організацій.

Перший і другий типи рішень приймають представницькі та виконавчі органи влади, третій — безпосередньо населення, четвертий — недержавні організаційні структури політичної системи.

У політичній науці сформувалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень: нормативний та поведінковий. Нормативна теорія трактує підхід як процес раціонального вибору політичних цілей у складних ситуаціях. У якості важливих засобів оптимізації такого вибору пропонуються різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні засоби. Поведінкова теорія, яка розглядає цей процес як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на змалювання різних чинників, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації. Так підходи відображають двоякий характер управлінського процесу. З одного боку, вони підкреслюють чималу роль у прерогативі інститутів і органів управління, регламенту і процедур прийняття рішень, роль технічного персоналу і матеріального забезпечення діяльності всіх, хто залучений до цього процесу, тобто значення тих внутрішніх і зовнішніх чинників, які виражають раціональність, технократизм цієї форми діяльності людей, з іншого — незважаючи на чималу роль, яку відіграють у цій справі регламенти та інститути, зазвичай у процесі прийняття рішень панують неформалізовані процедури, які залежать від особистого досвіду осіб, що визначають цілі та засоби їх досягнення, від інтуїції і персональних знань тих, хто керує. Ба більше, оскільки в суспільстві зазвичай немає якоїсь однієї групи, здатної повністю контролювати прийняття рішень, то цей процес завжди є компромісом, чи примиренням цінностей, що змагаються між собою, що посилює значення суб'єктивізму в цій справі.

Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам вдається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень.

Політична мобілізація — це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення.

Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне ангажування. Засоби й технології політичного ангажування можуть бути м'якими, тобто орієнтованими на цілі й інтереси громадян, або жорсткими, примусовими, які залучають маси до політичної участі, незважаючи на їхні думки та погляди. За використання жорстких технологій створюється додатковий чинник, що мотивує виконання того чи іншого рішення — страх перед загрозою використання організованих негативних санкцій.

За допомогою технологій, що переконують, мобілізації досягають через створення в індивіда впевненості, що прийняте рішення є доцільним, тобто збігається з його особистою системою цінностей (оцінками, потребами). Крім того, ці технології ґрунтуються на доступному знанні про взаємозалежність між виконанням певних функцій і досягненням бажаного стану речей. Це раціональні мобілізуючі технології.

Політичне маніпулювання межує з політичною демагогією. А це популізм, підтасовування фактів, виголошення безвідповідальних заяв. Нині модною стала міфологізація певних понять у політичному процесі. Демагогія завжди активна у період соціальної нестабільності у будь-якому перехідному суспільстві. Втручання здійснюється через духовний, психологічний тиск. Політичне насильство спостерігається тоді, коли інтереси суб'єктів політичного процесу прямо протилежні. Лише гуманними способами можна досягти подолання цих суперечностей.

 

 

1.2. Типи політичних технологій

Дослідник В.О. Корнієнко виокремлює такі типи політичних технологій: 
 
1. Залежно від політичного режиму: 
– демократичні; 
– недемократичні. 
2. За рівнем впливу на суспільство: 
– головні (що стосуються всього суспільства, референдуми, вибори); 
– другорядні (збори, мітинги, марші протесту чи підтримки); 
3. За спрямованістю: 
– створення сприятливого для політика порядку денного; 
– змінювання сприйняття діяльності політика; 
– внесення потрібних змін у виборче законодавство; 
– розподіл зусиль за цілями ( перемога на виборах, зростання довіри). 
4. За легальністю використання: 
– «білі», або технології відкритої комунікації, це весь інструментарій донесення повідомлень до виборця;  
– «чорні», або технології закритої комунікації (підкуп виборців, різноманітні способи фальсифікації результатів виборів та ін.); 
– «сірі» – технології, які не передбачають прямого порушення закону, але суперечать нормам моралі; 
5. За відношенням до виборчої системи: 
– технології, що реалізують поза виборчою системою (переворот, домовленості з елітами); 
– виборчі технології та технології здійснення влади. 
6. За масштабами: 
– масові (задіяний весь електорат); 
– сегментарні (спрямовані на групу електорату); 
7. За характером мотивації: 
– мотивувальні, заохочувальні (обіцянки, очікування благ); 
– погрожувальні (ґрунтуються на використанні навіяних та природних страхів). 
8. За інформаційними носіями: 
– друковані; 
– електронні; 
– зовнішні. 
9. За територіальними особливостями: 
– східні (створюють та застосовують у країнах східного типу);  
– західні ( використовують у державах європейського типу). 
10. За етапами застосування: 
– довиборні; 
– виборчі; 
– післявиборчі. 
11. За «трьома обставинами» : 
– місце (кафе, мітинг на площі); 
– час (алгоритм застосування – разові, регулярні); 
– спосіб дії (активні, пасивні, партнерські тощо). 
12. За рівнем впровадження: 
– стандартні політтехнологічні процедури, спрямовані на розв’язання типових завдань; 
– творчі політтехнологічні розробки (комбінації технологій, до них вдаються за неефективності стандартних процедур).