Соціологія політики

• характером політичного  режиму (демократичного, тоталітарного, авторитарного);

• характером соціально-політичних відносин (стабільних або нестабільних, конфліктних або консенсусних);

• характером політико-правового  статусу держави (конституційна, з  розвинутими або нерозвинутими  правовими структурами);

• характером політико-ідеолопчних  І культурних відносин (відкритих або закритих з паралельними, тіньовими, маргінальними структурами чи без них);

• історичним типом державності;

• етнічною структурою тощо.

У працях Н.Смелзера також  розглядаються основні форми держави, до яких він відносить:

• тоталітарну державу (така держава прагне повністю підкорити собі громадян, подавляючи і контролюючи всі інші соціальні інститути суспільства, новіть первинні групи як от сім'я або друзі.Американські дослідники С.Фрідріх та З.Бжезинський називають шість основних особливостей тоталітарної держави: панування і широке розповсюдження однієї ідеології, однопартійна система з одноосібною диктатурою і придушенням опозиційних партій; широке застосування терору, контроль над засобами масової інформації, розпорядження зброєю і монополія на її застосування, контроль над економікою з державним економічним плануванням і доведенням завдань до кожного підприємства);

• авторитарну державу ( в якій влада зосереджена в руках монарха або диктатора, які правлять за допомогою сили; такі режими подібні до тоталітарних, але є значно слабшими від них: допускається існування різних політичних партій та інших ідеологій, менше контролюється приватне життя тощо);

• демократичну державу (сучасна демократія зазвичай асоціюється з представницькою демократією, коли народ на певний термін передає владу своїм представникам, що підлягають переобранню; для таких держав характерними є, згідно з См'елзером, віра у високу значимість особи, утвердження рівності і справедливості, важливе значення індивідуалізму загалом; наявність конституційного уряду, законодавства про розподіл і обмеження політичної влади; загальна згода громадян бути керованими обраними ними представниками, періодичність виборів, підзвітність державних чиновників і обмеження терміну їх повноважень і, нарешті, наявність лояльної опозиції з ЇЇ багатопартійною системою і можливістю вільно висловлювати свою думку).

Суть держави проявляється в її функціях як основних напрямках діяльності. До них належать: регулювання економічного життя, культурно-виховна функція, сприяння розвитку освіти і науково-технічного прогресу, забезпечення обороноздатності країни, співробітництва з іншими державами і народами.

3. Соціологічні дослідження  політичних процесів в Україні

Сучасна українська соціологія політики активно використовує найкращі надбання світової соціологічної думки, стосовно конкретних соціологічних досліджень політичного життя і політичної сфери суспільства. Особливий інтерес в цьому плані становлять матеріали соціологічної служби Центру «Демократичні ініціативи», яка спільно з Інститутом соціології НАН України здійснила низку досліджень проблем соціально-політичного розвитку країни. Ми будемо використовувати для соціологічного аналізу дані одного з останніх за часом опитувань, проведеного у травні 1994 р. в 6 регіонах України: центральному, західному, східному, південному, в м.Києві та в Криму. Це дозволить, по-перше, виявити стан і динаміку соціально-політичних процесів у період після завоювання незалежності, а по-друге, визначити певні тенденції розвитку політичного життя в Україні. Нами використовуються також матеріали соціологічного дослідження політичної культури молоді, одержані дослідницькою групою Українського науково-дослідного інституту проблем молоді (далі — УНДІПМ) за останні декілька років.На їх підставі можна виділити декілька специфічних особливостей розгортання соціально-політичних процесів в Україні та їх відображення в політичній свідомості та діяльності молоді.

Щодо економічної політики молодої  української держави можна зазначити, що населення країни у 1994 р. поділилося на два великі табори, представники яких займали протилежні позиції стосовно ряду питань. За перехід до ринкової економіки та за інші зміни у цьому напрямку висловилась половина опитаних з усіх шести регіонів, лев'ячу частку з яких уособлюють жителі західного регіону і столиці республіки. Одночасно третина респондентів (переважно зі східного регіону) вважає за потрібне повернутися до економіки брежнєвського, або доперебудовного періоду. Близько половини опитаних підтримують приватний бізнес і підприємництво, біля третини заперечує правомірність їх існування.

Відповіді щодо бажаного політичного  ладу в Україні розділилися наступним  чином: за підтримку соціалістичного  ладу висловились 22% респондентів в  цілому по Україні (з них третина опитаних на Сході і лише 8% — на Заході країни), за підтримку капіталістичного устрою — близько 13 % (кожний четвертий у столиці і кожний п'ятий на західноукраїнських землях). Парадоксальним, але й характерним для масових політичних настроїв є одночасна підтримка обидвох полярних устроїв (так висловилось 24% респондентів), гаслом яких, очевидно, є вислів: «Працювати, як при соціалізмі, а гроші отримувати, як при капіталізмі».

Велике розпорошення політичних симпатій зафіксовано київськими соціологами  і щодо підтримки респондентами певних політичних партій. В цілому по Україні кожний десятий висловлювався на підтримку комуністів і соціалістів. Вдвічі менше прихильників було у націонал- і соціал-демократів. В •регіональному розрізі у столиці найбільше підтримували націонал-демократів і лібералів, на заході — націонал-демократів і націоналістів, в центральному та східному регіонах — комуністів і соціалістів, на півдні — переважно соціалістів, в Криму — соціалістів і соціал-демократів. Отже, припущення київських соціологів про «політичну географію» України та підтримку регіонами певних політичних партій виявилося цілком слушним і втілилось у чітке розмежування політичних сил в українському парламенті. Нині з загального числа депутатів Верховної Ради трохи менше половини належить до певних політичних партій, а решта — до так званих безпартійних або незалежних депутатів. Серед депутатів-представ-ників політичних партій велику перевагу мають ліві (комуністи, соціалісти, члени селянської партії), які посідають приблизно 70% місць. На протилежному краю політичного спектру українського парламенту знаходиться близько 23% представників правих і правоцентристських партій (КУН, УРП, НРУ, ДемПУ, ХДПУ). Центр політичного спектру утворюють малочисельні представники таких партій, як Громадянський конгрес України, Партія праці, СДПУ, ПДВУ, питома вага яких складає всього близько 7% (підрахунки народного депутата А.Білоуса).

Разом з тим слід відзначити, що серед населення всіх регіонів України  підтримують певні політичні  партії лише 43% опитаних, в той час як більше половини респондентів не підтримує жодної політичної партії або ще не визначилась зі своїми політичними симпатіями, оскільки програми існуючих партій не відповідають їх інтересам і прагненням. Більшість дослідників політичних процесів в Україні зазначає, що велика частина населення країни взагалі не цікавиться політичним життям, розчарована в політиці і особливо в політичних діячах. В Україні відбувається зростаюча деполітизація громадян, перетікання їх інтересів у сферу приватного життя, сімейних відносин і дозвілля. Частково це пояснюється тим, що влада здебільшого ігнорує потреби і запити пересічних людей, змушуючи їх відчувати власну безпорадність і нездатність вплинути на вироблення і прийняття політичних рішень. Лише 5,6% опитаних вважали, що вони здатні зробити щось реальне у випадку порушення владою прав людини або ігнорування нею їх інтересів. 65,7% респондентів відчувало власне безсилля в ситуації, коли б уряд прийняв рішення, які ущемлюють їх інтереси.

Аналіз даних конкретно-соціологічних досліджень, здійснений відомим харківським соціологом О.Якубою, дозволив їй виявити наступні явища і тенденції розвитку політичного життя в Україні:

• кризовий стан політичних відносин (коли проголошення політичного курсу переходу до демократії і навіть певні конкретні заходи в цьому напрямку ще не привели до реального демократизму всього політичного життя);

• нерозвинутість політичних відносин і незрілість багато-партійноїсистеми (це знаходить прояв у негативній оцінці різними соціальними групами і спільнотами політичних партій; на загал вважається, що ці партії не здатні представляти і захищати інтереси людей, а ведуть лише боротьбу за владу, впливи і привілеї);

• відсутність довіри до політичних структур (партій, політичних лідерів, представників центрального та місцевих органів влади, депутатів Верховної Ради і навіть Президента);

• відносне зменшення прихильників незалежності України (особливо в Криму та в донецькому регіоні, де більше третини опитаних у 1994 р. вважали себе громадянами неіснуючого Радянського Союзу);

• зниження політичної активності молоді.

Нині для молоді в Україні  відкривається, здавалося б, все  більше можливостей для самореалізації, вибору власного шляху в житті. Але  одночасно ускладнюються умови  для такої самореалізації при зростанні молодіжного безробіття, складностей у набутті якісної освіти (бо якщо вона насправді якісна і готує фахівців гостродефіцитних професій, то вона переважно є платною, а значить, і недоступною для багатьох представників молоді), зведенні нанівець соціального захисту тощо. Щоразу більше поле дії юнацтва, молоді і навіть дітей демонструють проституція, наркоманія, злочинність, тіньова економіка. На противагу їм ще не за-діяні канали залучення молоді до розбудови держави. Ще одна парадоксальна ситуація в Україні полягає в тому, що абсолютна більшість молодих людей (близько 80%) підтримують дії, спрямовані на побудову незалежної самостійної української держави, але їх власна реальна участь у державотворчих процесах є порівняно незначною. Отже, спостерігається наявність значного розриву між ціннісними орієнтаціями молоді в політиці та її реальним внеском і конструктивною участю у державотворчих процесах.

Серед домінуючих тенденцій соціально-політичного  розвитку молодого покоління в Україні  виділимо наступні: • зростаюча деполітизація молоді (24% опитаних в молодіжному середовищі зовсім не цікавляться політикою, 53% — лише тоді, коли це їх цікавить і безпосередньо торкається, і тільки 1% цікавиться політичним життям і бере в ньому активну участь);

• зростаюча департизація молоді (влітку 1995 р. лише 1,5% опитаних були членами політичних партій або громадських об'єднань; тільки 5,3% були членами молодіжних громадських організацій);

• зміни в ідеологічних орієнтаціях та політичних симпатіях молоді (зменшення кількості молодих людей, що взагалі не орієнтуються в цих проблемах; зростання кількості прихильників національно-демократичної ідеології, християнсько-демократичної, ліберальної та соціалістичної доктрин при стабільно незначній кількості прибічників національно-радикальної та комуністичної ідеології);

• підтримка молодим поколінням зміцнення політичної незалежності України за умови розвитку рівноправних стосунків з усіма країнами Сходу і Заходу (таку відповідь у травні 1995 р. дав 51% молодих респондентів в масштабах всієї України);

• зростаюча підтримка радикальних економічних реформ (хоча 65% працюючої молоді зайнято у державному секторі, однак перевагу вона надає приватним або змішаного типу підприємствам працевлаштування);

• посилення настроїв власного підприємництва серед молоді ( близько половини опитаних хотіли б розпочати власну справу, стати володарями власної фірми тощо);

• зростаюча приватизація життя молоді (у значенні її відсторонення від життя суспільства і перенесення до сфери приватного життя, коли основними проблемами є заробляння грошей, сімейні стосунки, спілкування з ровесниками, інтимне життя тощо).

Трирічний моніторинг соціальних конфліктів в Україні (1992-1995), здійснюваний вже згадуваним УНДІПМ, свідчить про  високий рівень невдоволення усіх соціальних груп молоді своїм становищем у суспільстві, життям взагалі. Отже, в молодіжному середовищі існує високий конфліктний потенціал, а сторонами головного конфлікту виступають молодь та населення загалом, з одного боку, і влада — з другого. Тому нині для молоді є властивим, по-перше, очікування серйозних соціальних конфліктів в Україні протягом найближчих років (79% відповідей) і, по-друге, готовність в силу різних причин взяти в них участь (40% відповідей у 1995 р.). У цьому випадку ми спостерігаємо розрив між висловленим невдоволенням життям і намаганнями щось в ньому змінити.

Водночас симптоматичним є те, що молоді громадяни підтримують  радше законні, цивілізовані форми  соціального протесту (критичні виступи  в засобах масової інформації, збирання підписів під колективними зверненнями, звернення з вимогами до органів влади, санкціоновані мітинги і демонстрації, законні страйки тощо), аніж ті, що знаходяться поза межами правового поля (вуличні заворушення, погроми, незаконні, несанкціоновані форми протесту і т.ін.).

Головною сферою розгортання  можливих конфліктів соціологами передбачається економічна та сфера матеріальних інтересів. Серед інших причин досить значну питому вагу серед молоді мають проблеми екології та прав людини. Однак ані політичні процеси самі по собі, ані конфесійні (релігійні) чи етнічні не мають для молодіжного загалу такого значення, як економічні.