Релігія як соціальний інститут

Протилежним щодо деномінації є  культ — група, згуртована навколо  харизматичного керівника. Уперше це поняття в сучасному значенні застосував Е. Трельч, який поділяв релігійні групи на церкви, секти і культи. Богослов'я трактує культ як єресь, релігієзнавство — як групу людей, об'єднаних навколо конкретної інтерпретації віросповідних джерел, соціологія — як відокремлену релігійну групу, що не відповідає нормам даного суспільства. Культ лише зовні нагадує релігійне утворення, а зсередини є штучною релігією. У ньому відсутні структура, зв'язок між віруваннями та іншими галузями життя.

Одним з різновидів культу є таємні товариства — асоціації, мета, порядок  членства, ритуали і навіть існування  яких законспіровані та розкриваються  тільки посвяченим.

Американський соціолог релігії Ч. Глок запропонував узагальнений варіант  теорії розвитку релігійних груп, вважаючи передумовою їх виникнення стан депривації, який породжує в індивіда (групи) почуття власної знедоленості порівняно з іншими індивідами (групами), а також намагання подолати її. Інколи, правда, депривація виправдовується системою цінностей суспільства (кастова система в Індії). Виділяють п'ять типів депривації:

— економічна — виникає через  нерівномірний розподіл доходів  у суспільстві та обмежене задоволення  потреб індивідів (груп);

— соціальна — зумовлена схильністю суспільства оцінювати якості, здібності деяких індивідів (груп) вище, ніж інших;

— організмічна — пов'язана з  індивідуальними недоліками людини — фізичними вадами, каліцтвом  тощо;

— етична — спричинена ціннісним  конфліктом, що виникає через суперечність з ідеалами суспільства ідеалів окремих індивідів (груп);

— психічна — постає внаслідок  утворення в індивіда (групи) ціннісного вакууму — відсутності значущої системи цінностей, відповідно до якої вони могли б організувати життя.

Виникненню релігійних організацій  передують переважно відчуття етичної або психічної депривації, інші її види породжують світські форми протесту.

Функціонування релігійних організацій пов'язане з різноманітними типами релігійної поведінки: поклонінням, ритуалом, молитвою. Поклоніння є релігійною поведінкою, спрямованою на встановлення і підтримання зв'язку між людиною та священиком. Типологічно воно може виявлятися як корпоративно-ексклюзивним (здійснюється тільки учасниками конкретної групи), корпоративно-інклюзивним (виявляється в належності індивідів до певних релігійних спільнот з народження), індивідуальним (здійснюється окремою людиною).

Ритуал постає як система символічних актів, зумовлених певними правилами і пов'язаних з конкретним релігійним вченням. Разом з віровченням ритуали є основою будь-якої релігії. Їх поділяють на імітативні (відтворюють міф), позитивні та негативні (раціоналізують символічні дії), жертвопринесення (повне або часткове руйнування структури жертви), життєві кризи (перехід з одного стану в інший), ритуали ініціації (посвячення).

Одним з елементів  ритуалу є молитва — акт, в  якому здійснюється комунікація  людини з сакральним (священним). Вона є найчистішою формою вияву сутності релігії; поділяється на прохання, сповідь, заступництво, вдячність, схвалення, екстатичне поєднання з Богом, може мати індивідуальний чи колективний характер.

Релегійна свідомість. Наприклад, буддисти вірять, що душі людей можуть досягти досконалості шляхом безупинних втілень, тому в буддистській системі світобудови жук не менш важливий, ніж людина. А християнство ставить людину над створеним світом, тому що тільки вона створена «за образом і подобою Божою».

Релігійна свідомість функціонує на ідеологічному і соціально-психологічному рівнях. Ідеологічний рівень (спеціалізована свідомість) містить у собі певну  сукупність теолого-філософських теорій (догмати, твердження про світ, природу, суспільство і людину), а також релігійно орієнтовані філософські, економічні та соціально-правові доктрини. Носіями цієї свідомості є спеціально підготовлені люди: богослови, священики. Психологічний рівень (рівень повсякденної свідомості) є своєрідним синтезом релігійних образів, розрізнених ідей, уявлень, екстатичних бачень, емоцій тощо. Великою при цьому є роль традицій і звичаїв.

Релігійна психологія — своєрідна спрямованість психічних процесів (пізнавальних, емоційних, вольових) віруючих людей, їх почуттів, очікувань, надій на надприродні об'єкти — Бога, духів тощо.

Вона спрямована на об'єкт  поклоніння, в центрі якого —  ідея надприродного. В її системі  домінуючу роль відіграють емоційні елементи — почуття, настрої, установки, переживання. На ній позначаються регіональні, вікові та статеві ознаки.

Релігійна діяльність — це реальна поведінка віруючих, у якій реалізується релігійна свідомість.

Існує вона в культовій  і позакультовій формах. Може бути груповою та індивідуальною, за участю представників кліру та мирян.

Соціологічний аналіз релігії  не може обійтися без відповідної  інтерпретації. Специфіка функціонування релігії виявляється у релігійних відносинах, що складаються в процесі  релігійної діяльності людей відповідно до їх релігійної свідомості. Вплив  і поширеність їх у системі суспільних відносин залежить від місця релігії серед інших соціальних інститутів суспільства, від її впливу на суспільне життя. Тому найважливішою характеристикою релігійних відносин у суспільстві є релігійність населення — ступінь засвоєння релігійних ідей, цінностей, норм та їх вплив на поведінку віруючих релігійної спільноти. Соціологія релігії виділяє три фактори, що характеризують даний феномен: релігійна віра (ідентифікація себе як віруючої людини), релігійна поведінка (відвідування богослужінь, участь у здійсненні обрядів і таїнств); належність до певної релігійної конфесії. Справді віруючою може вважатися людина, що виявляє стійкі ознаки всіх складових релігійності. Ступінь релігійності характеризує вплив релігії на індивіда чи групу; рівень релігійності — на те, яке співвідношення релігійних і нерелігійних індивідів у соціальній групі; характер релігійності виявляє специфіку і відмінності релігійної свідомості і діяльності певних соціальних груп.

Стан, рівень та інтенсивність  релігійності визначається за результатами соціологічних досліджень (контент-аналізу документів, даних статистики, спостережень, інтерв'ювання експертів і окремих груп віруючих, масових опитувань населення). Дослідження останніх років свідчать про бурхливе зростання релігійності, руйнування атеїзму в пострадянському просторі. Найрельєфніше цей процес виявляється у значному зростанні релігійних об'єднань.

2.3. Розвиток напрямку „соціологія релігії”

Якщо релігійний світогляд розглядати у його найширшому значенні як один із трьох основних, поряд з міфологічним і філософським, способів осягнення історії, то він постає ПОНЯТТЯМ ширшим, ніж поняття власне релігії як форми історичної людської свідомості. Остання постає в цьому разі як смисловий фокус, ядро, центральний вузол структури релігійного історичного світогляду. Зовсім по-іншому виглядає співвідношення релігійного світогляду і релігії, якщо під останньою розуміти не форму свідомості, а певну організовану підсистему суспільного життя, складний соціальний інститут. По-перше, у цьому разі, по суті, нівелюються відмінності між релігійним світоглядом і релігійною формою свідомості. Ці світогляд та свідомість постають тут як, в принципі, тотожні, такі, що репрезентують лише один із "поверхів" релігії як соціального інституту.

З'ясуємо спочатку, що собою  являє релігія як соціальний інститут і як вона співвідноситься з релігійним історичним світоглядом, тобто релігійним осмисленням історичної дійсності.

В історії європейської культури одним з перших до вивчення релігії як соціального інституту підійшов англійський мислитель другої половини XIX — початку XX ст. Герберт Спенсер. Разом зі своїм французьким колегою Огюстом Контом вони є основоположниками позитивного, а не філософського, підходу до дослідження соціально-історичного процесу і засновниками "справжньої" науки про суспільство — соціології.

Розробляючи засади соціології, Герберт Спенсер якраз і сформулював  своє вчення про соціальні інститути, до яких відніс і релігію. Для Спенсера властивим було органіцистське трактування суспільства — за аналогією з живим організмом, за якою будь-яке розвинуте суспільство має три системи органів: S65 ту, що підтримує життя і в біологічному організмі забезпечує живлення, а в суспільстві — виробництво необхідних продуктів; розподільчу, яка на основі поділу праці робить можливим зв'язок і узгодження (consensus) різних компонентів суспільного організму; регулятивну, завдяки якій забезпечується підпорядкування складових соціальному цілому. Органами ж означених трьох систем і виступають, за Спенсером, соціальні установи чи, інакше, соціальні інститути. Мислитель виділяє шість різновидів таких соціальних інститутів: домашні, обрядові, політичні, релігійні (церковні), професійні та промислові. Релігії при цьому він надає особливої ваги, вона, зокрема, розглядається ним ще у першому, теоретичному, томі "Засад соціології"66, тоді як всі інші соціальні інститути, разом з церковними, — у другому, прикладному томі67.

Втім за змістом спенсерівська  характеристика інституту релігії  є надто бідною й поверховою, зрозуміло, лише з позицій сьогодення, оскільки для того часу зроблене Спенсером було великим, суспільно значущим кроком уперед у розумінні релігії. Сьогодні ж питання про зміст і структуру релігії як соціального інституту ставиться й розв'язується значно конкретніше.

З середини минулого століття в соціології і релігіознавстві  складається і потім отримує  великий розвиток самостійний напрям під назвою “соціологія релігії”. Дослідженню релігії як соціального  інституту присвятили свої роботи Э. Дюркгейм, М. Вебер і інші відомі учені і громадські діячі, в т.ч. і К. Маркс.

Згідно теорії Маркса релігія як соціальним феноменом  є об'єктивний чинник, зовнішнім  і примусовим чином що впливає  на людей подібно до будь-якого  іншого суспільного інституту. Маркс заклав, таким чином, основу функціонального методу дослідження релігії. Релігія, згідно Марксу, більше обумовлюваний суспільними стосунками, ніж чинник, що обумовлює їх. Її суспільна функція полягає в інтерпретації, а не продукування існуючих стосунків. Соціальна функція релігії - функція ідеологічна: вона або виправдовує і тим самим узаконює існуючі порядки, або засуджує їх, відмовляючи їм в праві на існування. Релігія може виконувати функцію інтеграції суспільства, але також може діяти і як чинник, що дезинтегрує суспільство, коли виникають конфлікти на релігійному грунті.(4, стор. 19-20).

У другій половині XIX століття положення міняється. У цей період промислової революції гостро встає  проблема соціальної організації, соціальних зв'язків. У цих умовах про позитивну роль релігії заговорили учені самі далекі від релігійної віри. На першому плані в соціології релігії - новий напрям, інтеграційний. Найбільш показова в цьому відношенні концепція Э. Дюркгейма, якого по праву вважають за основоположника соціології релігії як наукової дисципліни. Релігію він розглядував як основу єдності суспільства, як чинник соціальної інтеграції. [ 4, стр.21-23].

Разом з Дюркгеймом, за основоположника соціології вважається німецький вчений Макс Вебер. Він  досліджував місце і значення релігії в суспільстві, що змінюється, вплив її на розвиток економіки, політики, сім'ї. Вебер віддавав перевагу головним чином, світовим релігіям і їх впливу на хід історії. Зокрема, робота “Протестантська етика і дух капіталізму”, де він досліджує вплив християнства на історію Заходу, зробила його знаменитим. І ще одна важлива частка веберовської соціології релігії - вивчення типів релігійних організацій, яке приводить до розгляду системи “церква-секта”.

Роботи названих основоположників соціології релігії визначили все її подальший розвиток, основні напрями досліджень, проблематику, методологію. До кінця XIX - початку XX ст. соціологія релігії складається як самостійна дисципліна  [4, стр.26-27].

2.4. Становлення християнської церкви як соціальної організації

Виникнення і розповсюдження християнства припало на період глибокої кризи античної цивілізації занепаду її основних цінностей. Сталося зіткнення  двох різних ідей: античною і християнською. Християнське учення приваблювало багато, що розчарувалися в римському суспільному пристрої. Воно пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього порятунку: відхід від зіпсованого, гріховного світу в себе, всередину власної особи, грубим плотським задоволенням протиставляється строгий аскетизм, а зарозумілості і пихатості «сильних світу цього» - свідоме упокорювання і покірливість, які будуть винагороджені після настання Царства Божого на землі. Християнство допомогло миру уникнути великої битви за звільнення людини. Адже воно змогло без зміни державної влади, через зміну особи, ліквідовувати одних соціальних буд (рабовласницький) і створити абсолютно інших за своєю суттю буд. Християнство прославляло людину. Виходячи з християнського учення, людина в світі стала вільна і залежав він лише від Бога. Люди, приймаючи християнство, звільнялися від рабства, але тут же переймали на себе іншу ношу - релігійну.

Вже перші християнські общини привчали своїх членів думати не лише про себе, але і про  долі всього світу, молитися не лише про  своє, але і про спільний порятунок. Вже тоді виявився властивий християнству универсалізм: общини, розкидані по величезному простору Римської імперії, відчували, проте, свою єдність. Членами общин ставали люди різних національностей. Новозавітна теза «немає ні елліна, ні іудея» проголосила рівність перед Богом всіх віруючих і зумовив подальший розвиток християнства як світовій релігії, що не знає національних і мовних кордонів.

Потреба в єднанні, з  одного боку, і досить широке розповсюдження християнства по світу - з іншою, породили серед віруючих переконаність, що якщо окремий християнин, можливо, слабкий і нетвердий у вірі, то об'єднання християн в цілому володіє Духом Святим і Божою благодаттю.

Історія становлення  християнства охоплює період з середини I ст до V ст включно. Протягом вказаного періоду християнство пережило лаву стадій свого розвитку, які можна звести до наступних трьом:

· стадія актуальної есхатології (друга половина I ст);

· стадія пристосування (II в);

· стадія боротьби за панування  в імперії (III-V вв.).

Впродовж кожної з цих стадій переживали серйозні еволюційні зміни і віровчення, і культ, і релігійна організація. Мінявся соціальний склад віруючих, виникали і розпадалися різні новоутворення усередині християнства в цілому, постійно кипіли внутрішні зіткнення, за віросповідною і культовою формою яких ховалася боротьба соціальних і національних угрупувань з приводу суспільних інтересів. Так на першому етапі християнство було іудейською сектою людей, що об'єдналися в очікуванні близького кінця світу і виникнення нових світових порядків, що відповідали нормам царства небесного на землі, приходу месії - Христа, який і здійснить прийдешній переворот. Вони рішуче не признають існуючого порядку речей, сповнені ненависті до нього і чекають його неминучої загибелі найближчим часом. Зрозуміло, що соціальною базою такого руху могли бути що поневолили і пригноблювані пануванням Римської імперії люди. На другій стадії при переході від актуальної есхатології до пристосування соціальний склад общин мінявся. Тепер уже впливове положення в общинах почали займати представники спроможних шарів суспільства. Вони брали на себе функцію ідеологічного і літературного оформлення християнського учення. У даний період пристосування християнства до навколишнього світу виникла церква як система установ і сукупність професіоналів - служителів цієї церкви.(3, стор. 139).