Слов'янський пантеон богів

 

            Зміст

 

Содержание………………………………………………………………………….2

Вступ……………………………………………………………………………….....3

Розділ I.   Слов’янська міфологія……………………………………….…….…...4

1. Характеристика давніх язичницьких вірувань ……………………4
2. Особливості релігії слов’яномовних народів……………………...6

Розділ II.  Пантеон богів…………………………………………………………....7

Висновки………………………………………………………………..…………..32

Перелік використанних джерел…………………………………………………..34

   Вступ

Вивчення слов'янської  міфології являє собою захоплюючий  процес занурення у світ слов'янської  старовини . Міф - це історія народу, його душа, жива традиція, що збереглася в пам'яті людей. Міфологія слов'ян являє собою багаті зібрання образів і сюжетів, порівняти які можна з грецької чи скандинавської традиціями. На жаль, до наших днів не дійшли справжні твори з міфологічними сюжетами. Відомі такі джерела: «Пісні птиці Гамаюн», «Велесова книга» та ін., однак історичність їх часом ставиться в науці під сумнів.

Проте збереглися окремі твори візантійських, західноєвропейських, арабських, а також слов'янських середньовічних авторів, які можуть бути використані для реконструкції слов'янського язичництва. Особливе місце займає «Слово о полку Ігоревім», в якому відбився значний пласт язичницьких міфів, що згадуються спадкоємцем і носієм язичницької культури. Нарешті, це письмові джерела XV- XVII століть і фольклорні джерела XVIII -XX століть, які менш наближені до язичництва, але містять у собі розгорнуті записи легенд, казок, билин, змов, билічек і бувальщин, прислів'їв і приказок, в яких збереглася давня язичницька традиція, риси міфологічної свідомості .

Важливу роль у вивчення слов'янської міфології грають відомості розкопок культових місць, знахідки ідолів, ритуальних предметів, прикрас, язичницьких символів, написів із згадкою про язичницьких богів або язичників, залишки жертвоприношень і ритуальних дійств. Значний внесок у вивчення язичницьких старожитностей внесли такі дослідники, як Л. Нідерле, А. Н. Лявданскій, В. В. Сєдов, П. Н. Третьяков, Б. А. Рибаков.

Метою даної реферативної роботи є дослідження «основ» слов'янської міфології, зокрема – язичницького пантеону богів.

                      Розділ I

         Слов’янська міфологія

Слов'янська міфологія - вірування давніх слов'ян, були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою [2].

1. Характеристика давніх язичницьких вірувань

Вірування усіх давніх народів  були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і  суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття  про стосунки між людьми (видимий  світ). Таким чином сили природи  уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді  потрапляли у казки. Таким чином  з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба) [2].

На європейських і слов'янських  землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Громовиці - знаки Перуна

 

Походження слова «язичник»  точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Слово «язик» відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець» [2].

Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме «чужу віру», тобто те, що у греків та римлян означало «варвар».

В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з провінції Римської Імперії). «Поганська» віра розглядалась як погана, примітивна.

2. Особливості релігії слов’яномовних народів

Словянська міфологія, що дішла  до нашого часу, являє собою часткові відомості, які залишились від давньословянської  релігії і зберігались в переважно в усній творчості народу. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них [2].

Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Міфи і пантеон слов’ян  тісно повязаний із Рігведою, Авестою, і релігіями індоєвропейців - праіндоєвропейською релігією, гіндукуською релігією, праіндоіранською релігією, зороастризмом. Основні гілки словянської міфології - східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська). Відмінності у міфології словян зявлялись в результаті культурних контактів із сусідніми народами, зокрема на вендів вплинули контакти із кельтами і готами, на русів - іранські племена (скіфська міфологія) [2].

Перелік богів вперше зустрічається, як гадають, тільки в третій редакції Київського літопису, що складалася не раніше самого кінця XI століття (1095 року); в цій редакції вперше з’являється опис бога Перуна та імена менших богів, що стояли побіч нього. Тут сказано, що Володимир поставив «кумири» — «Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат, и Хърса, Дажьбога, Стрибога, Симарьгла, Мокошь»...

                                       Розділ II

                                   Пантеон богів

 

Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Слав'янський пантеон  богів очолений великим Триглавом  Світом Нави - Велес, Даждьбог, Святовит [1].

Головні  східнослов'янські  божества: 
        ● Рід Небесний

"Джерело життя, буття живих  істот у Всесвіті" - ось як  про нього дивно поетично і  образно розповідається в "Книзі Коляди". Бог Сущий і Бог Всевишній! Батько і нарождення! Бог Істинний, Всемогутній! Святий і невимовний! Ця пісня про Тебе - Батько! До народження Світу Білого темрявою непроглядній був оповитий Світ. Був у темряві лише Рід - Прабатько наш.

Род або Рід — за часів язичництва у слов'ян вважався Творцем Всесвіту, Богом над Богами, божество, про яке йдеться в церковнослов'янській літературі, спрямованій проти язичників. За уявленнями наших предків, він живе у Сварзі — найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині Долю. Род — один із Богів, який залишався у пам'яті народу найдовше. Його статуї, заховані у хащах і високих горах від поборників християнства, вшановувалися небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст [2].

Роду приносилися тільки безкровні  жертви у вигляді продуктів, які  дала сама природа: від рослин і від  тварин. І le були жертви у вигляді  хліба, сиру, меду, каші. Найдавніші зображення Рода відомі археологам — це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім'я. Збереглися вони також і на вишиваних рушниках. Це широковідомі мотиви Дерева Життя (Дерева Роду).

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха Бронзи). Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння (це випадає на 22—23 грудня). У цей день також поминають померлих і вшановують старших родичів та батьків. Волхви здійснюють «рождественноє водшеніє», що означає віщувати за зірками майбутнє родів — «родословіє». Колись побутувало багато імен, похідних від імені Рода: Родак, Родан, Родко, Родимир, Родослав, Родобог — так називали дітей, які народились на Свято Роду.

Проти культу Рода, як божества неба, володаря дощів і творця світу, що давав життя всьому живому, виступали автори церк. поученій XI століття. Культ Роду був пов'язаний з культом рожаниць. Згідно з дослідженями Бориса Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату й установився ще до виникнення дружинного культу Перуна.

На картині Він сидить на небесному троні. Однією рукою Він перегортає Книгу Життя Буття, а інший - благословляє на Буття, дає енергію життя.

 

● Земля-Матінка Богиня

Земля-Матінка Богиня - Покровителька Мідгард-Землі. Так у давнину наші пращури називали нашу зелено-блакитну планету, материнську колиска всього людства. Вони невпинно дякували Їй за щедрі дари, складали і співали на честь Неї пісні, і Вона платила за любовне ставлення до Неї людей Своєю Материнської турботою. Ліси дарували ягоди, горіхи, фрукти. Багатий і різноманітний був тваринний світ, річки і моря повні рибою. Сучасна людина ставиться до дарів природи чисто споживацьки, вважаючи, що "власнику" Землі все дозволено. Тому-то бідніє і бідніє, здавалося б, невичерпне достаток, висихає любов нашої Матері до своїх дітей. Навіть на картині видно, з яким докором дивиться Вона сидить у Світі Яви людей [1].

● Сварог

Сварог  — згідно зі слов'янським перекладом Хроніки Іоанна Малали — бог-коваль, батько Дажбога. На думку деяких дослідників — верховний бог східних слов'ян, небесний вогонь.

За слов'янською міфологією Сварог є небесним ковалем, що викував Світ, покровителем ковальства та ковалів, а також опікуном ремесла, який населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу та родини. Є винахідником плугу та жорен, навчив людей молоти зерно та пекти хліб [2].

Зображень Сварога не знайдено оскільки у давні часи він зображався лише символічно, адже був збірним поняттям для всіх Богів, але пізніше його уявляли з топірцем у золотих руках або з молотом у Небесній кузні. Він володіє епітетом прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних потуг Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір'їв, які отримали назви Сварожичів адже чеська книга «Mater Verborum» (Мати Слів) перекладає ім'я Сварог словом Зодіак. Тому річне коло сузір'їв тобто календар звуть Колом Сварожим [2].

Етимологічно, ім'я Сварога виводять із санскр. svar (Свар), що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, з санскр. svarga «небо», або ж слов'янському svariti «карати», «сварити». Існує також форма Зварог, Зворожини — назва свята, яку старі люди пам'ятали в Україні ще на початку ХХ століття.

Одним із джерел, що повідомляє нам  про Сварога, є запис у Іпатіївському  літописі під 1114 роком, що представляє собою вставку зі слов'янського перекладу фрагменту грецької Хроніки Іоанна Малали:

«І бисть по потопе і по разделеньі язик, поча царьствоваті первое Местром от рода Хамова, по нем Еремия, по нем Феоста, иже і Сварого нарекоша Египтяне… Те же Феоста закон уставі женам за един муж посягаті… сего раді прозваша і бог Сварог. И по сем царствова син его, іменем Солнце, его же нарицают Дажьбог Солнце царь, син Сварогов, еже есть Дажьбог, бе бо муж силен» [1].