Психологічні особливості професійного спілкування суб’єктів правоохоронної діяльності

 Значення категорії  спілкування визначається тим,  що воно дозволяє розкрити  суспільну сутність людини, детермінацію  внутрішнього світу людини та  її особистості, а також зрозуміти  розвиток психіки як процес, що відбувається шляхом присвоєння суспільно-історичного досвіду людства в контексті спілкування з іншими людьми, живими носіями цього досвіду.

  Можна виділити три основні категорії засобів спілкування (тих операцій, за допомогою яких кожен учасник будує свої дії спілкування і вносить свій внесок у взаємодію з іншою людиною). (Комунікативна діяльність педагога. Короткий курс: Навчальний посібник в допомогу студентам / Упоряд. Є. В. Яфарова. - Балашов, Вид-во «Миколаїв», 2004. С. 12-13). Це експресивно-мімічні, до яких відносяться усмішка, погляд, міміка, виразні рухи рук і тіла, виразні вокалізації; предметно-дієві: локомоторним і предметні руху, а також пози, використовувані для цілей спілкування, мовні засоби: висловлювання, питання, відповіді, репліки.

  Експресивно-мімічні засоби спілкування. Їх своєрідність у тому, що вони служать проявом емоційних станів, і в цьому їхня перша функція. Але вони одночасно використовуються як активні жести, адресовані оточуючим людям. У цій своїй другій функції експресії з'єднують індивідуальне переживання з прийнятою в даному суспільстві системою еталонів і стають знаком, зрозумілим іншим людям. Третя функція виразних засобів полягає в тому, що вони служать індикатором ставлення однієї людини до іншої, виявляючи їх розташування або ворожість один до одного.

  Предметно-дієві засоби спілкування. Виникають у спільній діяльності і являють собою перетворені для цілей комунікації «ескізні» предметні руху і статичні пози.

 З їх допомогою  людина не лише висловлює свою готовність до спілкування з іншими, а й у своєрідній формі показує, якого роду взаємодія йому бажано.

 Мовні засоби спілкування.  Використання мови для цілей  комунікації має принципове значення. Л.С. Виготський вказував, що «спілкування, не опосередковане мовою або інший який-небудь системою знаків або засобів спілкування, можливо, тільки самого примітивного типу та в самих обмежених розмірах». (Психологічні дослідження спілкування. - М., Наука, 1985). А.А.  Леонтьєв підкреслює, що мовна діяльність є основний вид спілкування, в найбільшій мірі втілює в собі її специфіку. Використання мови надзвичайно розширює можливості спілкування і його вплив на інші види діяльності людини.

  Всі основні категорії засобів спілкування формуються у людини прижиттєво у процесі реальних контактів з оточуючими людьми. Кожна категорія коштів має свої специфічні можливості, що визначають їхню функцію і роль у взаємодії.

  У спілкуванні з оточуючими людьми людина використовує засоби всіх категорій, в сукупності, висуваючи на передній план ті чи інші з них залежно від розв'язуваної в даний момент завдання і своїх індивідуальних особливостей.

 Байрон Люїс, грунтуючись  на роботі Вірджинії Сатир,  а також Бендлера і Гріндера, створив модель чотирьох основних  категорій спілкування. (Байрон А. Люїс, Р. Френк Пуселік. Магія нейролігвістічного програмування без таємниць. - М., 2001). Ця модель організована навколо чотирьох бажаних репрезентативних систем. Це візуальна система, кинестетична система, аудиальна система і логічна система.

  Дослідник виділив певні патерни поведінки, які узгоджуються з кожною з категорій спілкування, особливо в стресових ситуаціях. Людина-візуал звертає більше уваги на візуальні аспекти взаємодії. Вони включають вираз обличчя і жести, а також власне візуальне уява внутрішнього походження. Щоб адекватно ставитися до кого-небудь, з ким він розмовляє, для візуала важливо розташуватися таким чином, щоб він міг ясно бачити навколишнє. Через це візуали зазвичай зберігають відстані між собою та іншими.

 Люди, що відносяться до кінестетичної категорії спілкування, значною мірою покладаються на почуття, щоб зрозуміти і осмислити те, що відбувається навколо них. Найбільш ймовірно, що вони обов'язково по можливості займуть таке місце, яке дозволить їм буквально доторкнутися до людей, з якими вони розмовляють.

 Отже спілкування - складний, багатофакторний і багатофункціональний процес, який представляє собою не тільки самостійну сферу життєдіяльності людини, а й пронизує прямо або побічно усі інші сфери. Значення категорії спілкування визначається тим, що воно дозволяє розкрити суспільну сутність людини, детермінацію внутрішнього світу людини та її особистості, а також зрозуміти розвиток психіки як процес, що відбувається шляхом присвоєння суспільно-історичного досвіду людства в контексті спілкування з іншими людьми, живими носіями цього досвіду.

 Спілкування можливе  тільки між живими істотами.

 Спілкування виконує  різні життєво значущі функції:  повідомлення або обмін інформацією,  думками, почуттями через мову, знаки і символи; передача соціальних, культурних і моральних цінностей для тих, хто вступає в контакт і взаємодію; вплив на свідомість і поведінку людей; передумова і супровід діяльності ; спосіб взаємодії; чинник поведінки; форма самопізнання особистості; процес пізнавання себе в іншому і іншого в собі; умова регламентації міжособистісних відносин та ін

 Засоби спілкування  - це ті операції, за допомогою  яких кожен учасник будує свої  дії спілкування і вносить  свій внесок у взаємодію з  іншою людиною.

 Можна виділити  три основні категорії засобів спілкування:

• експресивно-мімічні (усмішка, погляд, міміка, виразні рухи рук і тіла, виразні вокалізації);
• предметно-дієві (локомоторним і предметні руху, а також пози, використовувані для цілей спілкування);
• мовні засоби (висловлювання, питання, відповіді, репліки).

3. Психологічні особливості професійного спілкування суб’єктів правоохоронної діяльності

Проблематика спілкування  не є новою в предметному полі психології та знайшла своє відображення в дослідженні В.Г. Андросюка, Ю.М. Антоняна, М.І. Єникеєва, В.Г. Лукашевича, В.А. Носкова, Л.Б. Філонова та інших. Кожен із зазначених авторів розглядав проблематику спілкування в окремому ракурсі, в тому числі залежність успішності процесу спілкування від: особистісних властивостей правоохоронців, вмінь працівників ОВС доцільно застосовувати різноманіття методів і засобів спілкування та особливостей ситуації його перебігу. В той же час, існуючі в юридичній психології дослідження процесу спілкування не вичерпують питання піднятої для обговорення проблеми. На сьогоднішній день практично відсутні дослідження комплексного та інтегративного рівня, які б дозволили надати відповіді на актуальні запити практики.

Інтегративний підхід до проблеми спілкування в правоохоронній діяльності вимагає визначення онтології категорії спілкування, змістом якої ми будимо оперувати в ході свого аналізу. В межах зазначеного слід визначити наступні компоненти смислового наповнення категорії спілкування в правоохоронній діяльності:

– по-перше, спілкування в правоохоронній діяльності – це процес, який має свої об’єктивні умови перебігу;

– по-друге, це засіб вирішення  завдань самої діяльності, її інструментальна, функціональна складова;

– по-третє, це вищий соціально  зумовлений рівень активності поведінки правоохоронця, детермінований його особливостями як суб’єкта правоохоронної діяльності.

Витоки об’єктивних  умов перебігу професійного спілкування правоохоронця з громадянами, на нашу думку, приховані в психологічних особливостях правоохоронної діяльності. До них відносять:

– визначену правову  регламентацію діяльності, наявність владних повноважень (суворе правове регулювання процесу розкриття та розслідування злочинів, піднесене до норми закону і обов’язкове для виконання);

– наявність владних  повноважень (правоохоронець має право та обов’язки застосувати владу від імені закону в ході виконання правоохоронної діяльності);

– наявність елементів  психологічного ризику (прийняття певного рішення може мати небажані службові та особистісні наслідки);

– багатоплановість службових ситуації (неможливість чіткого планування й прогнозування результатів);

– “усічений” характер діяльності (працівники правоохоронних органів, як правило, або ж не здійснюють самостійно пошук інформації та її перевірку, або ж не приймають рішення по конкретному факту, або ж не реалізують отриману інформацію – кожен виконавець діє на одному, максимум на двох зазначених етапах)

Правоохоронну діяльність можна віднести до професій, що передбачають виконання службових обов’язків у напружених, екстремальних та стресогенних умовах (дефіцит часу; підвищена відповідальність за прийняття рішень та необхідність невідкладного вжиття заходів; вплив на особистість особливо сильних подразників та домінування негативних емоцій при недоліку позитивних).

Професійне спілкування правоохоронця неможливо віднести до так званого фатичного спілкування – тобто спілкування заради спілкування, спілкування в якому головною метою є встановлення та підтримка соціального контакту (В.С. Мерлін, О.К. Тихоміров). Професійне спілкування правоохоронця – це спілкування, в якому суб’єктом вирішуються певні комунікативно-когнітивні завдання. Об’єктивні умови вирішення цих завдань найчастіше характеризуються конфліктністю взаємодій правоохоронця з іншими особами, ситуаціями конфронтації та суперництва. Особи, з якими приходиться спілкуватися суб’єкту правоохоронної діяльності, найчастіше мають протилежні з ним цілі, не обмежені, як він, законодавством в обранні засобів та форм спілкування. Водночас людина, за виключенням певних ситуацій (особа – підозрювана у вчиненні злочину, свідок тощо), може відмовитися спілкуватися з працівником міліції. Суб’єкт правоохоронної діяльності не обирає собі співрозмовника виходячи з власних побажань. Навіть, коли особа викликає у нього негативні емоції та неприємні враження, він не має можливості відмовитися провести опитування чи допит. Вибір спілкуватися чи не спілкуватися залишається не за правоохоронцем, а за особою, навіть в ході досудового слідства.

Відомий філософ М.С. Каган  в свій час наполягав на тому, що “акт спілкування має місце тоді, коли людина, що вступає в контакт з іншим, бачить в ньому собі подібну, тобто суб’єкта, і розраховує, виходячи з цього, на зворотний зв’язок, на обмін інформацією, а не на одностороннє її відправлення чи зняття з об’єкта” [3, 82]. Ця характеристика притаманна традиційному в психології розгляду спілкування на основі “суб’єкт – суб’єктної” взаємодії. Але психологічна сутність правоохоронної діяльності припускає реалізацію процесу професійного спілкування правоохоронця на основі “суб’єкт – об’єктної” взаємодії. Спілкування суб’єкта ґрунтується на іманентній йому первинній асиметрії активності, що обумовлена:

– різноспрямованістю цілей  та завдань суб’єкта та об’єкта;

– відмінностями в  арсеналі засобів досягнення цілей та завдань, що надані суспільством правоохоронцю та пересічному громадянину;

– визначеністю та формальним характером соціально-ролевих позицій суб’єкта та об’єкта професійного спілкування;

– можливістю настання небажаних  наслідків для об’єкта в результаті спілкування з правоохоронцем тощо.

Рівна активність обох сторін та симетричність спілкування спостерігається, як правило, в міжособистісному спілкуванні. В даному випадку єдиний смисловий простір та симетричність спілкування формується стихійно на основі загальної чи подібної потреби, які, найчастіше, підкріплені загальними цінностями та цілями. Системоутворюючим чинником в міжособистісних стосунках, як правило, є позитивне емоційне ставлення. Зберігання та розвиток міжособистісних стосунків пов’язано з діяльністю по закріпленню та розвитку загальних цінностей та цілей, загального смислового простору. Іншими словами, з розвитку ділових стосунків та ділового спілкування з приводу творення загальних духовних об’єктів та єдиного простору внутрішнього світу. Це – раціоналізація емоційних стосунків, посередковане їх цінностями, цілями сумісної діяльності.

Вищенаведене не притаманне професійному спілкуванню правоохоронця, тому схема “суб’єкт – суб’єктного” спілкування не окреслює характерних для нього особливостей. М.С. Каган, О.М. Єткінд, Г.О. Ковальов, О.О. Обозов та інші наполягають на тому, що спілкування не припустимо розглядати с позиції “суб’єкт – об’єктної” схеми.

На їхню думку, схематичне розрізнення взаємодії на два різновиди “суб’єкт – об’єктне” та “суб’єкт – суб’єктне” є доречним з точки зору відповідності першого до категорії діяльності, другого – категорії “спілкування”. Розгляд діяльності як “суб’єкт – об’єктної” взаємодії ґрунтується та очевидному протиставленні цілеспрямованої активності суб’єкта та “байдужої” реактивності об’єкта, що відображається в узагальненому розумінні людини як суб’єкта діяльності. Це означає, що, виходячи з своїх потреб, використовуючи власні можливості та створюючи різноманітні допоміжні засоби, людина так чи інакше перетворює об’єкт, впливає на нього, включає в нові зв’язки та стосунки, тобто в певному сенсі асимілює його. Зазначене повністю відповідає випадкам, коли об’єктом діяльності виступає інша людина, наприклад, різновиду формальноролевих стосунків. Будь який вплив такого виду починається по ініціативі суб’єкта, що реалізує певні цілі, не притримані іншим учасникам взаємодії. Успіх взаємодії забезпечується прийняттям виконавцем визначених не персоніфікованих правил виконання конкретних обов’язків. Це дозволяє стверджувати, що будь-яка особа на місці виконавця вчиняє дії в функціональному сенсі стереотипно, виявляючи різноманітність тільки в межах прийнятої соціальної чи виробничої ролі. Вочевидь, що ініціатор, будучи носієм мети, виступає в такій взаємодії як суб’єкт, а виконавець тільки як об’єкт – засіб досягнення мети. Зазначені науковці припускають можливість випадків, коли виконавець в ході взаємодії реалізує свої власні цілі, що не співпадають з цілями ініціатора. Тоді, на їхню думку, ситуація взаємодії інвертується: ініціатор стає для виконавця об’єктом – засобом, а сам виконавець набуває статусу суб’єкта.