Проблема здібностей у психології

     Сміливість  – здатність приймати рішенні  в ситуаціях невизначеності, не  лякатися власних висновків і  доводити їх до кінця, ризикуючи  особистим успіхом та репутацією.

      Один із творців системи вимірювання творчих здібностей Торренс відзначав, що успадкований потенціал не є найважливішим показником майбутньої творчої продуктивності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2.  Підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до проблеми здібностей.

 

Актуальність робіт по психологічному вивченні здібностей визначається в першу чергу  великою практичною значимістю цієї проблеми. Пануючий в  суспільстві розподіл праці, продовжуючи  її диференціацію в епоху наукової технічної революції, збільшення числа  професій підвищують важливість вивчення здібностей і нахилів людини в  відношенні різних видів діяльності [5, с.135].

                   Історія науково-психологічного вивчення здібностей відраховується від XIX століття з моменту початку досліджень англійського психолога Френсіса Гальтона (Galton Francis), який зробив оригінальну спробу аналізу біографій та родоводів видатних людей. У ході своєї роботи він прийшов до висновку про успадкування здібностей, що визначають високий рівень досягнень людини. Предмет дослідження був настільки цікавий для Ф. Гальтона, що він більш ніж три десятиліття наполегливо збирав дані про фізичних і розумових відмінностях між індивідами. Для цієї мети він організував у Лондоні антропометричну лабораторію, де за допомогою анкетування, експерименту і статистики проводив свої дослідження.

                Естафета вивчення здібностей згодом була підхоплена іншими психологами. Зокрема, Чарльзом Едвардом Спірменом (Spearman Chales Edward), який був у XX столітті одним з найбільш впливових англійських психологів. Він став одним з перших учених, що здійснили емпіричне дослідження структури здібностей. Йому належить розробка «двофакторної теорії інтелекту», згідно якої в основі будь-якої інтелектуальної здатності лежить загальна інтелектуальна функція (g) і конкретна функція (s), що вимагається для виконання даного завдання. Ч. Спірмен, тяжіючи до прикладних досліджень, сконструював ряд тестів, за якими можна було оцінювати розумові здібності дітей, і розробив техніку факторного аналізу, що дозволяє виявляти і описувати структуру інтелектуальних здібностей.

      Модель структури здібностей, запропонована Ч. Спірменом, ще за його життя стала предметом критичного осмислення. Багато психологів вважали, що людський інтелект неможливо пояснити настільки просто, як це пропонував робити Ч. Спірмен. У такої точки зору знайшлися свої захисники і адепти. Одним з них був Луїс Леон Терстоун (Thurstone Louis Leon), що відстоював багатофакторну модель інтелекту. Він склав перелік первинних розумових здібностей і запропонував ряд різних варіантів тестів для їх вимірювання. Провівши широкий комплекс психометричних досліджень, Л. Терстоун виявив не один загальний, як у Ч. Спірмена, фактор інтелекту, а ідентифікував дванадцять абсолютно незалежних факторів здібностей. Відкриття Л. Терстоуна викликала жваву дискусію серед науковців і послужило каталізатором для проведення подальших досліджень людських здібностей.

Наступний великий крок у  розкритті феномена здібностей судилося зробити Джою П. Гілфорду (Guilford Joy P.). Д. Гілфорд відмовився від факторного аналізу як засобу вивчення структури  здібностей і сконструював модель, згідно з якою кожна здатність  має три головні якості: «зміст», «операції», «продукти». «Зміст» як якість спроможності визначається типом  пред'являється матеріалу: графічне, символічне, семантичне, поведінкове. «Операції» характеризують найбільш загальні розумові дії, які використовуються при вирішенні завдань. «Продукти», за Д. Гілфорда, характеризують результати вирішення проблеми. Модель Д. Гілфорда, при всій своїй штучності і  ваговитості, стала цінним магічними  інструментом для складання психологічної  карти інтелектуальних здібностей людини.

       На процес дослідження здібностей, складний і суперечливий, істотним чином вплинули розробки Роберта Д. Стернберга (Sternberg Robert J.), що припадають на другу половину XX століття. Його теорія здібностей носить назву «тріархіческой». Відповідно до цієї теорії інтелект виступає в якості психічного самоврядування зборами механізмів, структур змістів, які дозволяють індивідуму здійснювати взаємодію з самим собою, оточуючими і зовнішнім середовищем.

Аналіз літературних джерел свідчить про те, що у вітчизняній  науці, так  само як і у західній, первісний розвиток теорії здібностей здійснювався у руслі філософії, педагогіки та фізіології. Основним протиріччям було протиріччя між ідеалістичним і матеріалістичним підходами у розумінні здібностей. Особливо нагально  у  вітчизняній  науці  стояла  психофізіологічна  проблема.  Основне питання філософії, яке мало у психології форму психофізіологічної проблеми, знайшло  безпосереднє  вираження  в  теорії  здібностей.  Зокрема,  у  роботах М. Г. Чернишевського  та  М. О. Добролюбова  зроблено  спробу  розв’язати суперечність  “душі  і  тіла” .Вони  обґрунтували  ідею  про  взаємозв’язок процесу  формування  психічних  здібностей  з  умовами  життя  та  діяльності індивіда, його органічним здоров’ям.

            В. Г. Бєлінський  вважав,  що  на  формування  здібностей  суттєво  впливає середовище.  Впливає  на  цей  процес  і  виховання,  але  кардинально  змінити людину воно не може. “За допомогою щеплення можна зробити так, що дика яблуня буде давати солодкі яблука. Але ніяке щеплення не може зробити так, щоб дика яблуня давала солодкі груші” [3, с. 20].

Практичне переломлення відомостей про здібності в цей період подано у 

педагогічній психології К. Д. Ушинського, який одним із завдань навчання та виховання бачив розвиток  можливостей і здібностей  дитини. Він відстоював право кожної дитини на індивідуальну своєрідність, висував вимогу індивідуального підходу, на відміну від “уніфікованого” підходу, що панував у той час у системі освіти. 

           Проблема здібностей незмінно привертала увагу вітчизняних психологів. Добре відомі праці в цій області знаменитих наших вчених Б. Г. Ананьєва, О.М. Леонтьєва, В.М.Мясіщева, К.К.Платонова, С.Л. Рубінштейна, Б. М. Теплова, М. С. Лейтеса і інших. Найбільш чітко визначення здібностей, їх основних признаків, фактів розвитку сформульовано Б. М. Тепловим в його відомій роботі «Здібності і обдарованість» (Теплов Б.М., 1941 ). В цілому ця концепція здібностей розділяється усіма вітчизняними психологами. Хотілось би зазначити, що з моменту виходу згаданої вище роботи Теплова нагромаджений великий експериментальний матеріал, який вимагає осмислення в направленні подальшого розвитку теорії і методології здібностей. На необхідність такої роботи вказує О.О. Бодальов, який чітко окреслює основні направлення вивчення здібностей різними галузями психологічної науки  і формує ряд конкретних задач, вирішення яких дозволило б  осмислити здібності «  як складне  багатокомпонентне психологічне виникнення, глибоко зрозуміти багатопрофільний характер зв’язків його з діяльність людини, з усім його особистісним змістом [5 , с.135].

         Теплов Б. М.  був переконаний, що здібності не можуть існувати інакше, як у постійному процесі розвитку, а та здатність, яка не використовується людиною в практичній діяльності, з часом втрачається. Міркуючи про природу здібностей, Б.М. Тєплов незмінно підкреслював, що успішність виконання конкретної діяльності залежить не від однієї, а від поєднання різних здібностей. В основі здібностей лежать задатки, за відсутності яких неможливий розвиток здібностей. Важливим відкриттям Б.М. Теплова стали його докази того, що дефіцит одних здібностей може бути заповнений за рахунок розвитку інших. Ефект компенсації (одних здібностей іншими, встановлений і описаний вітчизняним ученим, найістотнішим чином вплинув на розробки в галузі педагогічної психології, психології праці, педагогіки.

На  подальший  розвиток  теорії  здібностей  значно  вплинули  такі положення,  обґрунтовані  Б. М. Тепловим:  успіх  у  діяльності  може  бути забезпечено не окремою  здібністю, а лише своєрідним поєднанням здібностей, які  характеризують  особистість;  успішне  виконання  діяльності  може  бути досягнуте  психологічно різними шляхами. Б. М. Теплов приділяв велику увагу проблемі співвідношення задатків та здібностей. Він відзначав, що здібності не є  вродженими, вродженими можуть бути відомі природні передумови, до яких він  відносив  задатки.  Задатками  загальних  здібностей  автор  вважав  загальні типологічні властивості нервової системи, спеціальних здібностей – парціальні властивості нервової системи.          Приєднуючись до визначення здібностей, прийнятого  іншими авторами, О. М. Леонтьєв у своїх роботах наголошує на вирішальній ролі соціальних умов та  виховання у розвитку  здібностей  і,  меншою  мірою,  на  відміну від Б. М. Теплова,  С. Л. Рубінштейна,  Б. Г. Ананьєва  та  інших,  надає значення природній стороні здібностей . Він відносить до природної основи вроджені типи вищої нервової діяльності. Але поняття природних передумов здібностей не  вичерпується  типами  вищої  нервової  діяльності.  О. М. Леонтьєв  подає здібності  людини  як  новоутворення,  задатки  ж  визначають  в  основному динамічні риси діяльності. Основна  ідея  О. М. Леонтьєва,  що  проводиться  майже  в  усіх  його роботах, де йдеться про проблему здібностей, – усі психічні функції і здібності в  тому  числі  розвиваються  та  формуються  у  результаті  опанування  досвіду попередніх поколінь. Основна особливість цього присвоєння, або опанування, полягає  в  тому,  що  вони  створюють  у  людини  нові  здібності,  нові  психічні функції.

Теплов виділяє три  основних признаки здібностей як індивідуально  – психологічних особливостей людини: по-перше, вони відрізняють одну людину від іншої, по-друге, вони мають відношення до успішності виконання якої-небудь діяльності або багатьох діяльностей, по-третє, вони зводяться до знань, умінь і навиків, але можуть пояснити легкість і швидкість їх  отримання [5  , с.135.].

Своєрідний діалектичний зв'язок між здібностями , знаннями і вміннями полягає в тому, що для опанування останніми необхідні  відповідні здібності, а саме формування здібностей передбачає  засвоєння  зв’язаних відповідною діяльністю знань і вмінь.

З матеріалістичних позицій  вирішується вітчизняними психологами  питання про роль , природних факторів в формуванні здібностей. Вони розглядаються  як анатомо - морфологічні задатки , які , які лежать в основі формування здібностей, самі ж здібності – це завжди результат розвитку в конкретній діяльності.  С. Л. Рубінштейн  пише: «природні відмінності між людьми являються відмінностями не в готових здібностях , а саме в задатках. Між задатками і здібностями велика відстань; між першим  і другим – весь шлях розвитку особистості». Самі ж здібності, за словами Б. М. Теплова, не тільки проявляються, але й створюються в діяльності.

   В зарубіжній психології під здібностями розуміють або вроджені особливості індивіда , що фатально визначають всі майбутні досягнення суб’єкта, або набуті навички і вміння. Досить поширеним в області психодіагностики здібностей являється термін «aptitude», який входить в назви багатьох тестів, головним чином тестів окремих здібностей. В англійському психологічному словнику він визначається як «природна здатність набувати відносно загальні, або спеціальні знання і вміння.

Б.М. Теплов критикував прийняте в зарубіжній психології розуміння  здібностей, показав, що дана термінологія однозначно відображає теоретичне бачення  на цю проблему. Загальні здібності, ототожнюючи  з інтелектом, до цього часу розглядаються  західними психологами як вроджені, визначаючи успіх у навчанні і  оволодінні професією. Прогресивні  зарубіжні вчені, такі як, А. Анастазі, Л. Кемін, Дж. Лолер, та інші, критикують підхід, що склався до інтелектуального розвитку, загальної обдарованості. Тим не менш теорія вродженості здібностей інтелекту має ще багато прибічників.

Одним із основних підходів до вивчення здібностей став факторний  аналіз, тобто емпіричне виділення  різних факторів, за якими вбачалось  виявлення різних здібностей. В числі  інших і інтелект стали розглядати як «складову» здібність, включаючи  вербальні, математичні та інші види здібностей. Але навряд чи виділення  все більшого числа факторів можна  вважати евристичним шляхом вивчення природи здібностей, умов їх розвитку і формування ( хоча для розуміння  їх структури, виділення основи для  класифікації така робота виявилася корисною.) [5 , с.136 ].

Розвиваючи  проблему  здібностей,  Б. Г. Ананьєв  підкреслював  не  тільки роль  у них психологічного аспекту, активної діяльності  у  набутті суспільного досвіду,  але  й  зв’язок  здібностей  з  особистістю  [1, с 99].  Утворення здібностей пов’язано з розвитком вищих психічних функцій, з розвитком усієї особистості, її характеру. Він відзначав, що здібності та обдарованість поєднують психічні процеси з психічними властивостями особистості; також він порушив питання про співвідношення загального і спеціального розвитку, про їхню діалектику. Розгляд здібностей  у широкому  особистісному аспекті вирізняє  роботи О. Г. Ковальова,  В. М. М’ясищева,  К. К. Платонова.

 О. Г. Ковальов  та  В. М. М’ясищев порушують питання  про ліквідацію розриву між  здібностями та  іншими  властивостями   особистості  і  вважають,  що  під  здібностями  треба  розуміти ансамбль властивостей, які необхідні для успішного  здійснення якої-небудь діяльності, включаючи до них систему особистісних  відносин, а також емоційні  та  вольові  особливості.  К. К.  Платонов  у  розумінні  здібностей  виходить  з  їхнього  зв’язку   зі  структурою  особистості,  що  складається  з чотирьох  підструктур:  спрямованості,  відносин  і  моральних  рис  особистості;  знань,  навичок,  умінь  та  звичок;  індивідуальних  особливостей  окремих психічних  процесів;  властивостей  темпераменту  і   типологічних  властивостей вищої   нервової  діяльності.  Разом   із  чотирма  підструктурами  К. К. Платонов виокремлює дві  загальні якості особистості:  характер та здібності 

            Важливе  методологічне  і  практичне  значення  стосовно  проблеми

здібностей  мають  положення,  висунуті  Т. І. Артем’євою.  Так,  ознакою,  що визначає  наявність  здібностей  до  тієї  чи  іншої  діяльності,  вона  вважає задоволення  індивіда  від  цієї  діяльності.  “Цей  особистісний  чинник  часто  і  є побудником  до  нової  діяльності,  входячи  до  сфери  стійких  прагнень особистості”  [2,  с. 134].  Здібності,  за  Т. І. Артем’євою,  передбачають  нову діяльність, виходять за межі вже сформованої. Вивчаючи взаємодію здібностей та  діяльності,  вона  дійшла  висновку,  що  між  ними  існує  подвійна взаємочергова залежність.

       На думку А. Палій, здібності – індивідуально-психологічні особливості, які є умовою успішного виконання певної продуктивної діяльності,не зводяться до знань, умінь і навичок, але забезпечують легкість і швидкість їх засвоєння та набуття]. [23 , с. 154 ].

      Вивчення здібностей відбувається на основі таких підходів: теорії спадковості. Здібності розглядаються як біологічно детерміновані явища,розвиток і прояв яких належить від успадкованого генофонду (Ф. Гальтон); теорії набутих здібностей. Представники цієї теорії вважають, що здібності складаються з уроджених програм і працездатності (К. Гельвецій); підхід, що утверджував діалектику вродженого та набутого в здібностях. Здібності формуються в діяльності, тому залежать від її змісту, від спілкування з дорослими, що задають дитині еталони дій і досягнень(П. Гальперін, Б. Теплов) .Здібності описують за допомогою відповідних характеристик. Вони наділені якістю (визначають ту діяльність, якій вони сприяють) і кількістю (ступенем вираженості). Останнім часом з’явилося багато праць, значна частина з яких присвячена діагностиці та навчанню обдарованих дітей. Спосіб ідентифікації обдарованих учнів і визначення критеріїв видатних здібностей залежить від того, яка концепція здібностей береться за основу.