інструментальна сфера психіки особистості

Феномен творчості завжди приваблює науковців як романтичного, так і прагматичного складу. Усіх їх знову і знову цікавлять питання формування, класифікації та процесуальності творчості. Творчість – явище загадкове й важко піддається класичним методам вивчення – саме це і створює інтригу, змушує найдопитливіших шукати нові підходи, переглядати класичні, спів ставляти вітчизняний та іноземний досвід. Вивчення іноземного досвіду, де психологія мала давні сприятливі умови розвитку, не може бути переоціненим.

К.Гілхулі, підсумовуючи проведений огляд, вважає, що продукти творчості – чи то поезія, чи наукові здобутки, образотворчі зразки, авангардні технології – усі мають спільні риси: якісну новизну та достатній вміст відомого, аби бути зрозумілими і визнаними [1,24].

Деякі представники західної психології розглядають творчий процес як сукупність та послідовність мислительних операцій. На озброєння береться Ідея, що творчий акт являє собою величезну кількість дрібних дій пізнавальної системи, яка має звичайні обмеження уривчастості, в'язкості та часом, неможливості дістати інформацію з довготривалої пам'яті. Операціональне пояснення феномену творчості дають біхевіористи, асоціоністи і представники інформаційної теорії інтелекту. При цьому будь-яке тлумачення творчості з точки зору надприродного походження, як-то „покликання духу”, „божественного натхнення”, тощо відкидається.

Альберт (70-т роки) у  своїх дослідженнях прийшов до висновку, що творчими є індивідууми, які протягом дуже тривалого часу (більшу частину свого життя) являли світу якісно нові та значущі продукти своєї праці. За рідким виключенням (Леонардо да Вінчі) більшість "креатинів" демонструвала свої геніальні досягнення в одній, конкретній сфері. В тій сфері вони  поєднували високу кількісну продуктивність з особливою якістю (Пікассо), що забезпечувала успіх та упізнаваність авторського стилю [3]. Та це класики. А в реальному житті для того, щоб стати відомим, паніть якщо ти талант і в тебе є неповторний стиль, ти маєш бути спроможним „просунути свою продукцію в маси", переконати достатню кількість тих хто контролює мас-медіа, що ця продукція варта бути представленою більшій кількості людей [4]. Тільки широкі кола стають мірилом визнання чи відкидання творчих продуктів.

Отже, сучасний творень  окрім таланту й працездатності повинен мати ще й високу соціальну чутливість на предмет поєднання свого продукту з масами. За великим рахунком це лідер. У першу чергу лідерство тут виявляється в здатності та бажанні бути в авангарді смаків, здійснювати істотний вплив, на інших [5]. Як лідер мас свої маси, так творець - своїх прихильників.

Численні дослідження  особистостей, широко відомих своєю творчістю, були проведені Рое (науковий напрям) [5]. Мак-Кінноном (архітектурний напрям) [6], Блрроном (письменницько-митецький напрям) [5]. Ці дослідження були націлені на пошук зв'язку між соціальним походженням особи та її даруваннями.

В одному з ранніх досліджень Рое вивчив досвід 64 відомих американських науковців, серед яких були медики, біологи, фізики та представники соціальних наук. З кожним досліджуваним було проведено інтерв'ю, а також протестовано за проективними методиками (ТАТ і 'Роршаха) та звичайною методикою на виявлення інтелектуального рівня.

Кеттел,  досліджуючи  біографії багатьох видатних вчених у галузі природничих наук, виявив, що майже всі вони були інтровертами, стриманими й стійкими в поглядах, смаках, переконаннях. Очевидним є, що для них характерна незалежність та самодостатність. Зовні вони були серйозними й часто домінували в міжособистісних стосунках, тобто значна внутрішня сила завжди змушувала інших рахуватися з ними.

Древдахл разом із Кеттелом на основі 16-тифакторного тесту відстежили в ранніх – дитячих та юнацьких – характеристиках творців високу емоційну чутливість та схильність до пошуку радикальних конструктивних підходів.

Доречним також є дослідження Мітрофа [6], в якому він дослідив досвід науковців космічної галузі. Його висновком є те, що усі вони оперують конвергентними прийомами. На основі своїх досліджень Хадсоп [6] робить твердження, що хлопчики, які справляються із завданнями на конвергентне мислення краще, ніж на дивергентне, схильні до точних наук. Очевидно, дослідження Мітрофа не підтверджує. Цей автор також виявив, що "космічні" науковці вирівняються традиційно маскулінною поведінкою. Вони вірять в ефективність тяжкої праці, старанності, відданості справі їм не чужа прямолінійність. Вони агресивно змагаються за перемогу. Агресивність спостерігається і в їхньому просуванні власних ідей. Мітроф наводить дотепну цитату одного таких  представників: „Якщо ви хочете переконати когось у своїй гіпотезі, нам слід забити його фактами: вам слід знову бити його просто по голові даними, поки він не отупіє і не повірить у це”.[11,44].

Цікавою є спроба дослідити  віковий аспект у ефективності та плідності творчої діяльності. Дані, зібрані Лехманом [18] у 1953 році виявили, що в більшості галузей переважна кількість видатних викриттів, культурно-митецьких внесків у скарбницю цивілізації зроблена авторами у віці між 30 та 40 роками. У деяких галузях, наприклад хімічній, середній вік продуктивності молодший – 25-30 років; а в інших, таких, як психологія, філософія, письменництво, архітектура він старший за 40. Проте ця тенденція не вказує на вікові обмеження в творчості в пізній період життя, як і не гарантує кожному високих творчих досягнень в ранньому віці чи зрілості. Зниження продуктивності відбувається дуже поволі і може залишатися на досить високому рівні аж до останньої життєвої фази.

З досліджень західних вчених випливає, що:

 •  Критерієм  творчості може бути достатній  баланс між новим та знайомим в продуктах творчості.

• Досліджувати процес творчості в лабораторних умовах і, тим більше, оцінювати якість продуктів за таких умов проблематично І не зовсім коректно, оскільки відмінною рисою творця є здатність і бажання самостійно ставити проблеми.
• Якщо популярність продуктів творчості вважати за критерій ідентифікації творчості, то творець повинен бути добре соціалізованим, і орієнтуватись в кон'юнктурі. Він є носієм лідерських якостей, наділений здатністю переконувати, захоплювати своїми ідеями велику кількість людей.

Таким чином, дослідження західних вчених дозволяють системно підійти до розгляду феномену творчості, враховуючи в ньому критерії, соціальні умови та вимоги, індивідуальний тип нервової системи.

2.2. Творча активність особистості. Її розвиток в онтогенезі.

 Активність розглядається в психології як суспільна властивість особистості. Абсолютна більшість філософсько-психологічних концепцій визначають дану категорію як найбільш органічну для суб’єкта. Під терміном „активність”, – зазначав ще О.Ф.Лазурський, – слід розуміти не вольове зусилля у вузькому смислі цього слова, а дещо набагато більше, ширше, що лежить в основі всіх наших душевних процесів і проявів[5,13]. Згідно О.Ф.Лосєва, особистість є, перш за все, виразною формою, тобто вона являє собою форму вираження. А виразне буття є завжди синтез двох планів, одного – найбільш зовнішнього, очевидного, і іншого – внутрішнього, такого, що припускається. Вираження є завжди синтез чогось внутрішнього і чогось зовнішнього[8,45]. Вираження і його вища особистісна форма –втілення – продовжує нову, суто людську форму співіснування суб’єкта і об’єкта. Втілення – це „за карбування живої активності як процесу життя людських сутнісних сил у предметі – зазначає Г.С.Батищев, – це перетворення логіки дій суб’єкта у власне предметно-зафіксоване зображення, і віднаходження суб’єктом своєї дійсності в об’єктах, які несуть на собі і зберігають образ його діяння ”[1,99].

  Отже, людина втілює себе  як індивідуально-неповторне соціальне  ціле, як своєрідну тотальність  своєї соціальності.„Результат  її втілення є її твір”[1,100].Отже, втілення, як форма специфічної активності , являє собою творчість. Так вважає і О.Ф.Лосєв:„Анатомія свідомості і буття синтезується в творчість”[8,177]. Таким чином, активність особистості має творчу природу, і тому вираз„творча активність” слід розглядати як такий, що просто підсилює значення сутності активності.

  У психології творча активність  розглядається як складова частина  більш глобального явища –  креативності. Цим терміном означається  комплекс інтелектуальних і особистісних  особливостей індивіда, що сприяють самостійній постановці проблеми, народженню значної кількості оригінальних ідей і нешаблонному їх вирішенню. Отже, в традиційній психологічній парадигмі креативність розглядається як особистісна категорія , хоча на даний час не визначено , що вважати її сутнісною ознакою: дивергентне мислення(Дж.Гілфорд, О.К.Тихомиров), інтелектуальну активність(Д.Б.Богоявленська), чи інтерактивність як особистісну якість(Я.О.Пономарьов).

  Здається, що ніякого рішення  тут не може бути, адже перераховані особливості слід розглядати не як частини, а як грані глобального конструкту „креативність”, які всі – притаманні йому і забезпечують його існування й розвиток саме в своїй єдності. Креативність, таким чином, набуває вигляду всезагальної категорії, дійсної підвалини кожної особистості. Інше питання – ступінь її розвитку. Тут ми виходимо з площини філософського аналізу в науково-психологічну і навіть, житейську сферу – яку людину вважати творчою, а яку – ні? В цілому ж креативність притаманна кожній конкретній особистості і відображає її специфіку і неповторність. Дослідниця креативної акмеології Н.Ф.Вишнякова вважає, що ознаками креативності як особистісної категорії є „інтелектуально-творча ініціатива, творчий потенціал, творча активність, творча індивідуальність і здібність до саморозвитку і само актуалізації”[3,140].

  Те, що творча активність  є суто особистісною за своєю  природою, цілком однозначне для  Н.І.Непомнящої: „В психологічних  дослідженнях, – пише вона, –  подолання звичних знань, способів, вихід за їхні межі в основному зв’язані з вивченням творчої діяльності”[10,53].

  Залежність особливостей і  механізмів творчої активності  від рівня розвитку базових  основ особистості і, перш за  все, здатності подолання звичних  уявлень про світ і про себе, досліджена і в деяких інших роботах.

  С.Д.Максименко розглядає творчу  активність, як ґрунтовний атрибут  психічного взагалі. Свідчення  цьому – впевненість автора  щодо того, що поряд з традиційно  визнаними відображенням і саморегуляцією, психіка людини має механізми проектування і опредметнення. „Шлях проектування, – пише С.Д.Максименко, – це сукупність і послідовність розумових або психомоторних дій, внаслідок чого створюються образи, схеми або знакові системи – теорії будови матеріальних предметів або дій… Перед людиною відкривається можливість конструювати і створювати, будувати і розглядати предмети і явища з елементів відомого й усвідомленого – в межах потенційної здійсненності”[9,19]. Опредметнення, за визначенням С.Д.Максименко, – „процес перетворення і втілення людських душевних сил і здібностей із форм живої активності в образ застиглої предметності”[9,19]. Таким чином, ці висновки трактують визначення творчості(креативності) як визначальну і вихідну функцію існування психіки людини.

  Особистісність природи творчої активності, підкреслює і Д.Б.Богоявленська,(нею використовується термін„інтелектуальна активність”, що в даному контексті може розглядатися як синонімічний). ”Інтелектуальна активність – винятково особистісна властивість, це властивість цілісної особистості, що відображає процесуальну взаємодію пізнавальних і мотиваційних факторів в їх єдності, де абстрагування однієї з сторін не можливе”[2,24].Вона визначає інтелектуальну активність як „інтегральну властивість деякої гіпотетичної системи, основними компонентами якої є інтелектуальні і не інтелектуальні фактори розумової діяльності”[2,24].

  Мірою інтелектуальної активності  є інтелектуальна ініціатива, яку  Д.Б.Богоявленська пояснює як„продовження  розумової діяльності за межами  ситуативної заданості, не обумовленої ні зовнішньою або суб’єктивною оцінкою роботи” [2,22]. Отже, тут яскраво підкреслюється не лише особистісність, але й особливий над ситуативний характер творчої активності: виявляється, вона не виникає, як відповідь на зовнішні спонукання, а є суто особистісним рухом. Отже, творча активність в кожному конкретному випадку для кожного конкретного індивіду виступає як суб’єктивне утворення, яке є носієм специфічної насолоди від власної пошукової діяльності.

   Погляди на проблему  розвитку творчої активності у світовій психології не відрізняються різноманітністю. Так чи інакше, але абсолютна більшість теоретиків визнає такий феномен вихідним, вродженим, всезагальним. Відомі погляди А.Адлера на нібито наявність у особистості уродженого „креативного Я”, структури, що зумовлює антиадапційну самостійну поведінку людини. У принципі, таким же є розуміння цього і в представників гуманістичної психології(А.Маслоу, К.Роджерс),вихідна теза яких полягає, як відомо, в тому, що само актуалізація означає можливість людини стати такою, якою вона може стати, виходячи з її сутності і закладених потенцій розвитку. Нібито ці погляди дійсно відображають існуючий стан речей, хоча не слід забувати, що ці теорії, як і абсолютна більшість інших є, взагалі-то, суто метафізичними побудовами, які зовсім не витікають з результатів наукових експериментів, а являють собою наслідок розумової діяльності своїх авторів, підґрунтям якої є житейські спостереження. В плані логічному привабливою видається гіпотеза Н.Ф.Вишнякової [3] про трифазну модель розвитку творчої активності. Автор виходить з трьох основних положень культурно-історичної теорії. По-перше, закону Л.С.Виготського про подвійне народження вищої психічної функції, яка, як пам’ятаємо, спочатку існує як функція інтерпсихічних у міжособистісному просторі, потім інтеріоризується і стає інтрапсихічною функцією індивіду. Н.Ф.Вишнякова, безумовно, доречно опирається на цей закон, адже творча активність, поза всякими сумнівами, функція вищого характеру, і на неї має розповсюджуватися цей закон. По-друге, імпліцитно, дослідниця спирається на тезу О.М.Леонтєва, відповідно до якої розвиток відбувається так: внутрішнє діє через зовнішнє і тим самим себе змінює[7]. Нарешті, третя основа гіпотези – фраза Л.С.Виговського, – вишукана, красива і недооцінена сучасниками: „особистість стає для себе тим, що вона є в собі, через те,що вона пред’являє для інших”[4,54]. Виходячи з цих тверджень, Н.Ф.Вишнякова вказує, що насправді „будь-яка психічна функція з’являється на сцені тричі: спочатку у внутрішньо-особистісному Я, потім в соціальному Ми і потім знову в особистісно-психологічному плані Я[3,19]. Насправді, автор пише не про „будь-яку” функцію, а про творчу активність, і саме це приваблює і викликає потребу аналізу. Дослідниця спирається на ретроспективи видатних особистостей(М.Бердяєв, К.Ціолковський), які, запнвняли, що первинно ідеї йшли зсередини і аніскільки не ззовні. Гіпотеза Н.Ф.Вишнякової приваблює не тим, що вона захотіла „уточнити” закон онтогенезу, а втому, що вона, досліджуючи одну структуру, зрозуміла, що потім, після появи особистості все змінюється, адже виникає носій, який тепер уже сам визначає рух. І тому подальші три фази абсолютно адекватні і задають цікавий контекст пошуку у цьому напрямі.