Когнітивна підструктура особистості. Пізнавальні психічні процеси

За складністю розрізняють  сприймання простору, руху і часу. Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінестетичного та слухового аналізаторів. Об'єктом просторових сприймань є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у просторі, глибини, рельєфу. Сприймання розмірів на око i дотик досягає значної досконалості. Сприймання горизонтальних ліній точніше, ніж сприймання вертикальних. У сприйманні простору велику роль відіграє окомір. Просторові явища досить точно сприймаються також тактильно та кінестетично.

При сприйманні простору залежно  від розміщення предметів у просторі виникають зорові ілюзії, тобто неточне  сприймання розмірів, паралельності, опуклості, угнутості. Пряма паличка, занурена у склянку  з водою, здається зігнутою; розмір сонця вранці та ввечері здається більшим порівняно з тим, як воно сприймається в зеніті; два однакових кути, однакових кружечки, однакові лінії здаються різними серед більших або менших за розміром зображень таких самих предметів тощо.

Сприймання руху - це відображення зміни положення предметів у просторі. Сприймання руху залежить від того, як сприймається рухомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета. У першому випадку рух предмета сприймається адекватніше, ніж у другому. При сприйманні рухомого предмета відносно іншого предмета, що рухається в одному з ним напрямку або у протилежному напрямку, може виникнути ілюзія відсутності або прискорення руху. Нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предмета, здається рухомим, але його рух сприймається у протилежному напрямку.

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм. Спеціального органу для сприймання часових явищ немає. У сприйманні часу беруть участь усі аналізатори, відбиваючи тривалість їx дії. Важливу роль у сприйманні часу відіграють різні органічні зміни, ритмічність ix  дії (дихання, серцебиття тощо).Безпосереднє сприймання тривалості часу є незначним (0,75 с). Триваліші інтервали людина сприймає в результаті поділу тa  відліку ix рівними частинами  в межах однієї секунди. Отже, великі інтервали часу сприймаються опосередковано.

Сприймання послідовності  відбувається завдяки перервам у  тривалості дії подразників на аналізатори.  Сприймання тривалості залежить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об’єкта. Сприймання цікавого викликає ілюзію швидкості перебігу часу, a сприймання нецікавого, неприємного, вимушене очікування створюють ілюзію уповільнення тривалості дії.

Знання різновидів сприймання тa їх закономірностей має важливе значення для формування професійних якостей фахівця.

Основні  властивості сприймання:

• Предметністъ сприймання  виявляється у співвіднесенні відомостей про об’єкти із самими об’єктами як носіями певної інформації. Така об'єктивація одержуваних вражень у конкретних об'єктах реального світу забезпечує орієнтувальну та регулювальну функції у практичній діяльності людини. Предметність сприймання є набутою властивістю, що формується у процесі активної взаємодії суб’єкта  з об'єктивним світом і базується на певній системі дій, приводить до розуміння предметності світу. Вирішальну роль тут відіграють дотик і рух.
• Цілісність та структурність.  Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його окремі компоненти постають в єдності. Відсутність у предметі якогось одного його боку або деталі не заважає цілісному сприйманню. Предмет як ціле, ставлення до нього як цілого, що утворилося у процесі набуття досвіду, визначає його структуру. Лише у процесі аналізу предмет розчленовується на складові,               виокремлюються тi чи  інші його характеристики. Цеглина і блок із вибухівкою зовні й на дотик можуть сприйматися як схожі, але за призначенням вони абсолютно різні. Зазвичай визначають предмети не за зовнішнім виглядом, а відповідно до того, як їх застосовують на практиці, або за їх основним призначенням. Сприймаючи певний об'єкт, ми  виділяємо його окремі ознаки, властивості й водночас об'єднуємо в  єдине  ціле, завдяки чому у нас виникає його цілісний образ.
• Осмисленість. Цілісно сприйняте не завжди осмислюється як предмет, що має певну структуру. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та знань особистості. Тому одні й тi самі предмети людьми різного рівня культурного розвитку, дітьми та дорослими сприймаються та осмислюються по-різному. Завдяки осмисленню сутності та призначення предметів стає можливим цілеспрямоване їх використання. Сприймаючи предмет, ми можемо точно назвати його або сказати, що він нам нагадує.
• Константність сприймання полягає в тому, що форма, розмір, колір предметів сприймаються більш-менш стереотипно незалежно від умов, за яких предмет сприймається. Якщо предмет сприймається на деякій відстані від того, хто сприймає, тo відображення його на сітківці зменшується як за довжиною, так і за шириною, тобто зменшується і площа його, a тим часом у сприйнятті образ збереже у певних межах приблизно ту сaму, властиву предметові, величину. Так само форма відображення предмета на сітківці буде змінюватися при кожній зміні кута зору, під яким ми бачимо предмет, проте його форма сприйматиметься  нами як  більш-менш постійна.
• Вибірковість сприймання - це зміна діяльності органів чуття під впливом  попереднього досвіду, установок тa інтересів людини. Кожний фахівець намагається сприйняти  в предметах і явищах  головним чином те, що його цікавить, що він вивчає, a тому він не помічає тих деталей, які не стосуються його фаху. Це створює індивідуальний підхід до сприймання. Тому й говорять  про професійне сприймання у людей різних спеціальностей: художник-живописець бачить у навколишньому світі насамперед красу людей,  природи, форм, ліній, кольорів; композитор відзначає гармонію  звуків, a ботанік – особливості будови рослин тощо.

Сприймання може характеризуватися  й діяльністю, в яку воно включене.

 

3. Увага

Особистість, перебуваючи  у бадьорому стані, активно, по-дійовому ставиться до предметів та явищ навколищньої дійсності, до власних переживань: щось сприймає запам'ятовує, пригадує, про щось думає. У таких  випадках вона зосереджує свою свідомість на тому, що сприймає, запам'ятовує, переживає, тобто у  цей час вона буває  до чогось уважною.

Отже, увага – це особлива форма психічної діяльності, яка  виявляється у спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості  предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживань.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Уважно вслуховуючись або вдивляючись у щось, людина нe чує, що її кличуть, нe помічає перешкод нa дорозі. Вибірковість уваги пояснюється гальмівною дією значущих для особистості об’єктів і переживань стосовно  менш значущих, які у цей час на неї діють. 3а такого стану об'єкти уваги яскравіше відображаються в нашій свідомості.

Увага необхідна в усіх різновидах сенсорної, інтелектуальної  та рухової діяльності. Побутує порівняння уваги  з термометром, який дає можливість судити про переваги методів навчання та правильність його організації.

Таким чином,  можна виділити такі властивості уваги:

• Стійкість –  тривалість зосередження на об’єктах діяльності.
• Концентрація або зосередженість –  міра інтенсивності зосередження на об’єктах, що є предметом розумової або фізичної діяльності.
• Обсяг –  кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. Відповідно до цього увага може бути вузькою або широкою.
• Переключення – навмисне її перенесення з одного предмета на інший,якщо цього потребує діяльність.
• Розподіл –  виконання кількох різновидів діяльності, коли людина зосереджується не на одному , а на кількості об’єктах.
• Коливання – настає тоді, коли присутні чинники, які сприяють зосередженості та стійкості уваги ( відволікання, розсіяність).
• Вибірковість – виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого.

Види уваги можна виділити за:

1. За наявністю вольової регуляції:

Мимовільна –  виникає несподівано незалежно від свідомості.

Довільна –  свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності.

Післядовільна –  настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги.

 

4. Уявлення та пам’ять

Психічним процесом, який звичайно відрізняють від відтворення  як процесу пам'яті, є уявлення. Уявлення - це процес утворення образу предмету або явища, які в даний момент не сприймаються, але були сприйняті раніш. На відміну від відтворення, уявлення не передбачають чіткої часової локалізації в минулому, а стосуються предмета або явища як такого.

Уявлення, як і образи пам'яті, відрізняються від образів сприймання. Між образом сприйнятого предмету та його уявленням через деякий час  майже ніколи не буває фотографічної  подібності. Зміна образу пояснюється  тим, що уявлення є результатом не тільки одиничного акту сприймання даного предмета, воно є результатом складної практичної діяльності. В уявленні та образі пам'яті матеріал окремого сприймання обов'язково пов'язується із матеріалом всього попереднього досвіду.

Психологічним механізмом уявлення (як і пам'яті) є асоціація - тобто зв'язок близьких за змістом уявлень. За принципом побудови розрізнюють такі основні їх види:

• асоціації за суміжністю (вони виникають між уявленнями, які відносяться до просторово близьких явищ);

• асоціації за подібністю (вони виникають між подібними  за змістом уявленнями);

• асоціації за контрастом (вони виникають між протилежними за змістом уявленнями).

Види уявлень можна  виділити за такими ознаками:

• за модальністю;

• за ступенем яскравості;

• за ступенем чіткості;

• за ступенем повноти;

• за ступенем стійкості.

За модальністю уявлення розділяються на зорові, слухові, рухові, нюхові, смакові та дотикові. Але часто різні за модальністю уявлення сполучаються, утворюючи синтетичний образ. Так, наприклад, уявлення морського узбережжя може включати в себе не тільки зорову картину моря та піску, але і шум хвиль, крик чайок, запах водоростей.

Яскравість уявлення можна зрозуміти як міру подібності до актуального образу сприймання. Як показують дослідження, уявлення значно менш яскраві, але змістовно багатші, ніж образи сприймання. Як і відтворення предмету в пам'яті, уявлення передбачає попередню інтелектуальну переробку інформації, виділення найбільш суттєвих його ознак, віднесення предмета до певної категорії.

Чіткість, повнота та стійкість уявлення залежать від часу. Ступінь відмінності між образом сприймання предмету та його уявленням зростає зі зростанням проміжку часу, який пройшов між актом сприймання і уявленням. Із збільшенням часу спрощуються та знищуються деталі предмету, деякі елементи перетворюються, роблячи предмет більш симетричним та однорідним, може змінюватися його розташування. Із часом образ предмета може перетворитися на загальну схему або символ.

Чим більша кількість зв'язків  предмету відображається в процесі  сприймання, чим більше якостей даного предмету розуміється, тим більш  повним, чітким та стійким буде його уявлення. При повторному сприйманні предмету його уявний образ доповнюється новими деталями, росте, збагачується та поступово прояснюється. У різних людей в залежності від їх індивідуальних особливостей уявлення також розрізняються  за даними якостями.

Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда.

Види пам’яті:

В залежності від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.

Залежно від того, якими  аналізаторами сприймаються об’єкти  при їх запам’ятовуванні, образна  пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.

За тривалістю розрізняють такі види пам’яті: короткочасна, довгочасна, оперативна.

За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна.

Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.

Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати.

Відтворення – один з головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.

Види відтворення:

• впізнавання;
• згадування;
• пригадування.