Емпіричне дослідження агресії як соціально- психологічного феномену

 

 

З його погляду, аналіз агресивної поведінки вимагає обліку трьох моментів:

1. Способів засвоєння  подібних дій;

2. Факторів, що провокують  їх появу;

3. Умов, при яких вони закріплюються [6, с.250].

Тому, істотне значення тут приділяється навчанню, впливові первинних посередників соціалізації, а саме батьків, на навчання дітей агресивній поведінці. Зокрема, було доведено, що поведінка батьків може виступати як модель агресії і, що в агресивних батьків звичайно бувають агресивні діти. Також ця теорія затверджує, що засвоєння людиною широкого діапазону агресивних реакцій – пряме заохочення такої поведінки. Тобто одержання підкріплення за агресивні дії підвищує імовірність того, що подібні дії будуть повторюватися і надалі. Разом з тим, істотне значення має результативна агресія, тобто досягнення успіху при використанні агресивних дій. Сюди ж відноситься і вікарний досвід, тобто спостереження заохочення агресії в інших. Соціальне заохочення і покарання відносяться до спонукання агресії. Самозаохочення і самопокарання – моделі відкритої агресії, регульовані заохоченням і покаранням, що людина встановлює для себе сама.

Слід зазначити, що ця теорія залишає набагато більше можливостей запобігти і контролювати людську агресію. Тому є дві причини:

1. Відповідно до теорії, агресія - придбана модель соціальної  поведінки.

2. Соціальне навчання  передбачає прояв агресії людьми  тільки у визначених соціальних  умовах.

В даний час теорія соціального навчання є найбільш ефективною в пресказанні агресивної поведінки, особливо якщо є зведення про агресора і ситуацію соціального розвитку.

Таким чином, з вищезгаданих теорій, що пояснюють природу агресивності, можна зробити наступні висновки:

• прояв агресії пояснюють біологічні і соціальні фактори;
• агресивність може бути не тільки жорстокою, але і нормальною реакцією індивідуума в ході боротьби за виживання;
• агресивні дії можуть бути ослаблені або спрямовані в соціально прийнятні рамки за допомогою позитивного підкріплення неагресивного поводження, орієнтації людини на позитивну модель поведінки, зміна умов, що сприяють проявові агресії.

 

1.3 Мотивація агресії.

До мотивації агресії відноситься самовиправдання агресивних дій. Агресор може зняти з себе відповідальність за агресію або доводити, що агресія була вимушеною, доцільною і що об'єкт агресії заслуговував на таке ставлення. Яскравий приклад таких раціоналізацій можна знайти у мотивуванні власних дій військовими, злочинцями або активістами терористичних груп. А. Бандура виділив шість типів самовиправдання, які мають на меті заспокоїти власну совість за результати вчинених актів      [8, с.85]:

1. Зниження значущості  агресії через однобічне порівняння: власні агресивні дії зіставляються  з гіршими деструктивними актами  іншої людини.

2. Виправдання агресії  тим, що вона служить вищим  цінностям (у разі інструментальної  агресії, коли вона використовується  як засіб досягнення інших  цілей).

3. Заперечення своєї відповідальності.

4. Розподіл відповідальності  і розмивання чіткого уявлення  про неї (спостерігається насамперед  у випадку колективної агресії).

5. Дегуманізація жертви: агресор відмовляється визнати  наявність у жертви людських  рис і властивостей.

Експериментальні дослідження А. Бандури і його учнів довели, що “гуманізовані” жертви завжди карались більш м'яко, ніж “дегуманізовані”. Агресивність легко може звільнитися від будь-якого стримуючого впливу, якщо людське достоїнство жертви поставлено під сумнів. Людина швидко знаходить при цьому виправдання, що звільняє її від негативної самооцінки (почуття провини).

В мотивації також виділяють просоціальну і антисоціальну агресію. Сама по собі агресивність не робить суб'єкта соціально небезпечним: по-перше, тому, що зв'язок між агресивністю і відкритою агресією не є жорстким, а по-друге, сам акт агресії може набувати форм, котрі соціально схвалюються (наприклад, прояв агресії в боротьбі з ворогом). Західні психологи розрізняють антисоціальну і просоціальну агресію. Причому в обох випадках зовнішні практичні дії можуть бути схожими. Так, у результаті однакових за операційним складом дій одна людина може бути засуджена за хуліганство (антисоціальна агресія), а інша – отримати медаль на першості з боксу (просоціальна агресія) [8, с.86].

В побутовій свідомості агресивність асоціюється з чимось соціальне небезпечним і небажаним. Однак сама по собі агресивність не є соціальне небезпечною. Такою її роблять мотиви діяльності, ті цінності, заради котрих розгортається активність.

Суспільно небезпечні наслідки багатьох проявів агресивності і агресії, привертаючи до себе особливу увагу, наповнили ці терміни лише негативним змістом і призвели до позначення соціальне схвалюваної (просоціальної) агресії такими висловлюваннями як “спортивна злість„ “ненависть до ворога” тощо.

Агресія як деструктивний компонент людської активності є необхідною в творчій діяльності, без неї неможливий прогресивний розвиток суспільства й особистості. Потреби індивідуального розвитку і суспільної практики формують у людей здатність до усунення і руйнування перешкод, до фізичного і психологічного подолання того, що протидіє досягненню поставлених цілей.

Агресивність як властивість особистості має якісно-кількісну характеристику, причому кількісне наповнення та інтенсивність впливають на її якісну своєрідність. Певний рівень агресивності необхідний для адаптації особистості в соціумі, для досягнення поставлених нею цілей. В обмеженому діапазоні вона є соціальне бажаною і навіть необхідною. Відсутність її призводить до конформності, несамостійності, неспроможності зайняти активну життєву позицію. А гіпертрофія (занадто високий рівень розвитку) агресивності призводить до конфліктності, нездатності до соціальної кооперації і зумовлює дезадаптацію особистості. А в своєму крайньому прояві агресивність є патологією (соціальною або психічною). При цьому агресія втрачає раціонально-вибіркову спрямованість і стає звичним способом поведінки, проявляючись у невиправданій ворожості, люті, жорстокості.

Існують різні ситуативні фактори агресивної поведінки. Докладно проаналізуємо ту роль, яку відіграють у мотивації агресії такі фактори     [8, с.87]:

• намір, що приписується нападникові;
• очікування помсти за вчинену агресію;
• ключові подразники, які сприяють агресії;
• задоволення в результаті досягнення мети агресії;
• самооцінка (почуття провини);
• оцінка з боку інших людей.

Коли суб'єкт бачить, що інший збирається на нього напасти або завадити йому, то вирішальною виявляється та обставина, чи приписуються цьому іншому агресивні наміри і ворожі щодо себе плани. Для початку агресії часто буває достатньо одного лише знання того, що інший має ворожі наміри, навіть коли нападу з боку іншого ще не було. Разом з тим, коли супротивник заздалегідь просить вибачення за агресивну дію, то дуже часто гніву й агресії не виникає взагалі. Цей ефект базується на різній атрибуції мотивації, тобто на приписуванні одного суб'єкта іншому ворожих або невинних намірів. Як тільки суб'єкт вирішить, що інший має намір йому нашкодити, і виникає гнів, то змінити після цього таку установку можна лише з великими труднощами [8, с.88].

Якщо ж суб'єкт зробив висновок, що поганих намірів інший не мав, що трапилася помилка, то гнів, бажання помсти і прагнення до агресії-відповіді можуть швидко минути.

Наприклад, у дослідженні С. Малліка підставний учасник експерименту заважав дітям завершити роботу і тим самим одержати обіцяну винагороду. Після того як діти отримали можливість покарати цю людину, зменшення агресивності не спостерігалося, і навпаки – вона відразу ж зникла, щойно їм повідомили, що причиною перешкод, які чинив цей піддослідний, була його невмілість.

Очікування помсти за агресивну поведінку, тобто передбачення можливості відповіді на власну агресію також агресією з боку супротивника, має важливе значення в мотивації агресії. Такі очікування визначаються принципом помсти, що дає змогу сподіватися на відновлення справедливості [8, с.89].

Якщо проти людини вчинено агресивні дії, то вона здійснює принцип помсти, навіть коли ймовірність помсти у відповідь велика.

Виняток із цього правила С. Шортел спостерігав тільки в ситуації сильної загрози, коли той, кого карали, мав можливість надсильної помсти (ударом, інтенсивність якого вдвічі переважала максимальну). У таких випадках суб'єкти, які карали, вдавалися до струму слабшої інтенсивності порівняно з тим, котрим вони користувалися при відсутності можливості надсильного удару у відповідь.

Зниження агресивності спостерігається також у випадку, коли обидва супротивники мають можливості надсильної помсти і ними не користуються, тобто коли існує “рівновага страху”. Ця ситуація дещо нагадує стратегію паритету наддержав, які володіють ядерною зброєю.

Існують ключові подразники, котрі сприяють агресії. Берковітц у своїй теорії агресії припустив, що наявність відповідних агресії ключових подразників (наприклад, зброї) може підвищити інтенсивність агресивної дії. Коли в лабораторному приміщенні знаходиться зброя, то агресивність учасників експерименту буде збільшуватися, але лише за умови наявності у них агресивної мотивації. Тобто, щоб ключові подразники (зброя, ніж тощо) сприяли виникненню агресивної поведінки, повинен бути відповідний мотиваційний стан [8, с.89].

Але бувають випадки, коли навіть при актуалізованій агресивній мотивації сприйняття зброї не стимулює агресію або навіть стримує її. Це трапляється тоді, коли людина вважає зброю занадто небезпечною і передбачає небажані наслідки. Але й окрім цього випадку, ефект зброї спостерігається далеко не завжди. Він відсутній і тоді, коли у піддослідного виникає підозра, що зброю зумисне підклали як засіб, який стимулює агресію.

Про існування ефекту зброї (тобто про посилення агресії під впливом ключових подразників) свідчить і кримінальна статистика: між кількістю вогнепальної зброї, котра знаходиться на руках у населення певного регіону (штату), і частотою вбивств існує тісний причинний зв'язок.

Людині, котра була об'єктом агресії (і тепер думає про помсту), безпосереднє задоволення приносять будь-які реакції жертви, які виражають її страждання (насамперед, реакції, що свідчать про біль). Якщо агресія базується на принципі помсти, то найбільше задоволення дасть сприйняття болю лише певної сили. Таке сприйняття страждань іншої людини знижує агресивну мотивацію майже до нульового рівня і одночасно закріплює агресивну поведінку в аналогічних ситуаціях. Заподіяння незначного болю не повністю задовольнить суб'єкта і збереже залишкову агресивну тенденцію. А занадто сильний біль викличе почуття провини і тенденцію до компенсації заподіяної шкоди [8, с.90].

Дослідження підтверджують зниження агресії в ситуації, коли бачиш страждання жертви. Однак Р. Берон спостерігав також посилення агресії у розгніваних піддослідних. Головними факторами збільшення агресії під впливом реакції болю жертви (коли бачиш страждання жертви) є [13, с.90]:

• така поведінка жертви, що провокує агресію;
• сильний гнів людини, котра раніше була об'єктом агресивних дій жертви;
• звичка до високого рівня агресивності (з чим ми стикаємося, наприклад, маючи справу зі злочинцями, котрі постійно вдаються до насилля).

У цих випадках страждання жертви є ознакою успішності агресивної дії і підкріплює агресивну поведінку.

Самооцінка істотно впливає на агресивність суб'єкта. Рівень самооцінки регулює внутрішньо обов'язкові нормативні стандарти, котрі можуть як заважати, так і сприяти здійсненню агресії. Якщо в результаті несправедливого нападу, звинувачення або перешкод було зачеплено почуття власної гідності, то агресія у формі помсти буде спрямована на відновлення гідності людини. У разі занадто високої агресії виникнуть почуття провини, докори совісті, самоосуд, тобто негативна самооцінка. Зменшення агресії під впливом прояву жертвою ознак болю було, можливо, опосередковане процесами самооцінки.

Особистісні стандарти, котрі визначають у сфері агресії, що людина вважає дозволеним і недозволеним, регулюють її агресивні дії неавтоматичне. Щоб стандарти самооцінювального характеру виявлялися дійовими, на них повинна бути спрямована увага суб'єкта, тобто повинен виникнути стан так званої об'єктивації самосвідомості, що спостерігається, коли увага звертається на деякі атрибути себе самого (наприклад, коли людина бачить себе у дзеркалі).

Експеримент Р. Шеєра є прикладом пом'якшення агресії об'єктивацією самосвідомості. У цьому експерименті чоловіки повинні були вдарити струмом жінку, причому над апаратом, за допомогою якого здійснювались електророзряди, у частини експериментованих чоловіків було дзеркало, і вони мали змогу бачити своє відображення. Виявилося, що інтенсивність струму у піддослідних, котрі бачили себе у дзеркалі, була значно меншою, ніж в інших (що повністю відповідало нормі стосунків між чоловіками і жінками, тобто соціальній нормі, що чоловік не повинен використовувати щодо жінки фізичного насилля) [8, с.91].

Таким чином, об'єктивація самосвідомості ніби цивілізує людей, спонукає їх більшою мірою дотримуватися вимог моралі, тобто їхні дії починають більше відповідати суспільним і особистісним нормам.

У психологічних дослідженнях виявлено значення оцінки іншими людьми як дійового мотиваційного стимулу внаслідок передбачення суб'єктом наслідків агресії. Р. Берон в експерименті деяким піддослідним навіював думку, що використання струму високої інтенсивності є ознакою “мужності” і “зрілості”. Якщо задавали такий критерій зовнішньої оцінки, то піддослідні, навіть коли вони очікували надсильного удару струмом у відповідь, діяли більш агресивно, ніж представники контрольної групи. Ефект, що збільшує або гальмує агресію, справляє вже сама присутність інших осіб, котрим суб'єкт приписує певне відношення до агресивності.