Дослідження психологічних особливостей хворих з соматичними захворюваннями

Таким чином, Г.А.Аріна  та А.Ш.Тхостов розглядають ВКХ  як «як складне багаторівневе  утворення, яке включає в себе чуттєву тканину, первинне та вторинне означення, особистісний смисл». Погляди  цих авторів розділяють також  Є.Т.Соколова та В.В.Ніколаєва. Так В.В. Ніколаєва на основі багаторічних клінічних досліджень надає визначення феноменології особистості хворого з хронічними соматичними захворюваннями, які обумовлені впливом соматогенних факторів та психогенній, як реакцій особистості, як реакцій особистості на свої захворювання та його наслідки . Особливу увагу вона приділяє соціальній ситуації, що має вплив на психологію розвитку особистості соматично хворого.

Важливим питанням у  вивченні стану проблеми внутрішньої  картини хвороби є визначення факторів, які впливають на формування ВКБ

1.2. Особливості “внутрішньої картини  хвороби” та типи реагування на захворювання.

Багато дослідників  приділяють увагу не тільки загальним  закономірностям становлення ВКХ, але й механізмам формування індивідуального уявлення про хворобу, тим факторам, які визначають індивідуальний характер ВКХ.

Як відмічали Р.А.Лурія  та В.В.Ніколаєва, прямої залежності між  тяжкістю дефекту, «зовнішньою картиною хвороби» та уявленням хворого про свою хворобу не існує. А.Р. Лурія (1977) відмічав, що структура ВКБ залежить від особливостей особистості хворого, його культурного рівня, освіти, соціального середовища та виховання. В.В.Ковальов (1972)відмічав наступні важливі фактори: усвідомлення неповноцінності або інвалідності, зміни у ставленні оточення до хворого, соціальна та сенсорна деривація хворого. За О.Б. Хавіним (1973) ставлення хворого до свого дефекту визначається рівнем його соціальної адаптації та стабільністю його інтеріндивідуальних зв’язків. Розглядаючи внутрішню картину хвороби як реакцію на захворювання А.Є. Лічко та М.Я.Іванов підкреслювали її залежність від трьох факторів: характеру самого захворювання; мети особистості, в т.ч. типи акцентуацій характеру; ставлення до цього захворювання оточення [33].

Р.Конєчний та М.Боухал (1983), відмічають, що особливості ВКХ залежать від чотирьох факторів: характеру хвороби (гостра чи хронічна, наявність больових синдромів, їх міри та тяжкості, косметичних дефектів тощо); обставин в яких протікає хвороба (поява нових проблем в сім’ї, в професійній діяльності, в найближчому соціальному оточенні тощо), преморбідного життя; соціального положення хворого. [28;205].В.М. Смирнов та Т.Н.Резнікова (1983) вважають, що індивідуальні особливості та структура ВКХ залежать від проявів органічних та функціональних порушень, від особливостей особистості, соціального статусу хворого, сімейних стосунків, ціннісних орієнтацій тощо. Слід також враховувати джерело інформації, яке хвора людина використовую при формуванні ВКХ (судження інших хворих, власний досвід, враження оточення тощо). На думки В.В.Ніколаєвої сама хвороба двояко впливає на побудову ВКХ: по перше, тілесні відчуття призводять до виникнення сенсорного рівня ВКХ, крім того, можливим є розвиток соматогеній (порушення у нервово-психічній сфері внаслідок впливу на мозок самотогенних шкод); по друге, хвороба створює особливу життєву ситуацію, в яку потрапляє людина (спілкування з лікарями, лікувальні процедури, нові стосунки в сім’ї та на роботі, певна деривація тощо).

Таким чином, суб’єктивне відношення до хвороби формується на основі великої кількості факторів, які можна поділити на такі групи:

1. Соціально-конституціональна.
2. Індивідуально-психологічна.

До першої групи відносяться: стать, вік, професія людини; до другої групи належать: особливості темпераменту, характеру та якості особи. Розкриємо зміст цих факторів

Параметр полу людини безперечно має вплив на суб’єктивне відношення до хвороби та формування типу реагування на неї. До особливостей, які мають кореляції зі статтю людини можна віднести факти кращого перенесення жінками болі, стан довгої обмеженості рухів чи нерухомості. Цей факт можна пояснити психофізіологічними особливостями полу та психологічними традиціями ролі жінок та чоловіків у певних суспільствах та культурах.

Медицині відомо, що чоловіки значно гірше, ніж жінки емоційно переносять довгий період обмеження рухів чи повної нерухомості. Особливо помітно це в травматичній клініці, коли пацієнту треба кілька місяців знаходитися у змушеній позі.

За даними Є.Т. Соколової, фізична хвороба чи каліцтво значно змінюють суб’єктивну цінність різних чистин тіла. З психологічної точки зору самооцінка людини й , особливо, сформульований груповими традиціями та сімейним вихованням реєстр цінностей різних частин свого тіла, здатні виявлятися психотравмуючими факторами у разі виникнення якогось дефекту у “цінному органі”[15,18].

За результатами деяких психологічних  експериментів найбільш “важливими” виявилися – нога, око, рука. При цьому психічно хворі суб’єктивно “нижче” оцінювали тіло, ніж нормальні обстежувані, а жінки “нижче” ніж чоловіки.

В іншому дослідженні приблизно 1000 чоловік та 1000 жінок повинні були кваліфікувати відповідно за значністю 12 частин тіла. Чоловіки оцінили статеві  органи та язик як найважливіші. Ця оцінка не залежала від віку, лише у старих людей трохи була знижена оцінка статевих органів. У жінок оцінки були менш визначені, лише у сімдесятирічних язик стабільно опинявся на першому місці (S. Wienstein). Крім цього було визначено, що цінність окремих тілесних якостей може змінюватися залежно від суспільних процесів.

Вікові особливості людини також дуже важливі при формуванні “ВКХ” та становленні певного типу реагування на захворювання. Відомо, що для кожної вікової групи існує свій реєстр тяжкості захворювання – своєрідний розподіл хвороб за соціально-психологічними особливостями та тяжкістю.

Для дітей, підлітків та юнацтва  найважливішими у психологічному відношенні є хвороби, які змінюють зовнішні дані, роблять людину  непривабливою. До них відносять хвороби, негативно з точки зору підлітка, змінюючи зовнішність (кожні, алергічні), травми та операції, які калічать. Ні в якому іншому віці не спостерігається таких тяжких психологічних реакцій людини на проявлення у неї на обличчі фурункулів. Яскравим прикладом відображення психологічної вагомості зовнішності для самоствердження підлітка та молодої людини й реагування його на зовнішню непривабливість, пов’язану з хворобами, може бути існування тільки в цьому віці психопатологічного синдрому дисморфоманії. Під дисморфоманічним синдромом розуміють хибну впевненість людини (частіше дівчини) в наявності у неї виродливості. Хибна впевненість, як правило, поширюється на оцінку повноти чи диспропорції тіла. Багато дівчат-підлітків вважають, що оточування “висміює” їх у зв’язку з зайвою вагою, повнотою. Це переконання штовхає дівчат на пошуки засобів схуднення. Вони починають катувати себе суворими дієтами, голодуванням, тяжкими фізичними вправами. Мова йде про ті випадки, коли фактично, по медичним критеріям не виявлено ознак надмірної ваги. Деякі пацієнтки впевнені в тому, що в них “виродлива, упадаюча в очі” структура носу, очей чи ушей, ніг чи рук, активно добиваються хірургічної корекції уявного дефекту [42].

Люди зрілого віку більш психологічно тяжко будуть реагувати на хронічні захворювання, а також ті, які можуть призвести до інвалідності. Це пов’язано із системою цінностей, та відображає спрямування людини зрілого віку задовольнити такі соціальні потреби, як потреба у благополуччі, добробуті, незалежності, самостійності тощо. Саме задоволення подібних потреб може бути заблоковане появленням будь-якої хронічної хвороби чи хвороби, яка приводить до інвалідності. Психологічно тяжкими для зрілого віку хворобами є онкологічні, хронічні соматичні хвороби тощо.

Друга підвищено значуща група захворювань для зрілої людини це так звані “соромні” хвороби, до яких зазвичай відносять венеричні та психічні захворювання. Психологічна реакція на них не завжди обумовлена оцінкою їх, як загрожуючи здоров’ю, а пов’язана з переживаннями з приводу того, як буде змінюватися статус та авторитет, захворілого такою хворобою, у разі якщо це стане відомо людям. Список “соромних” захворювань не вичерпується венеричними та психічними. До них можуть бути віднесені захворювання, які носять відтінок суб’єктивної не престижності. Наприклад, для деяких людей соромно хворіти гемороєм чи робити аборт. Існують групи населення (в першу чергу, люди обіймаючи провідні посади) для деяких з котрих соромним стають хвороби серця (інфаркт), що пов’язано з можливістю просування по службі [15,19,37].

Для літніх чи пристарілих  людей найбільш значущими є хвороби, які можуть привести до смерті. Наприклад, інсульт, злоякісні пухлини, страшні для них не тим, що можуть приводити до втрати працездатності, а тим, що асоціюються зі смертю.

Людина, особливо зрілого  віку, дуже часто оцінює тяжкість хвороби виходячи з впливу симптомів захворювання на його теперішню та майбутню працездатність. Значущим стає професійно обумовлена цінність того чи іншого органу. Наприклад, оперний співак може більш тяжко психологічно ставитися до ангіни чи бронхіту, ніж до гастриту чи виразкової хвороби. це пов’язано з тим, на скільки вагомо впливають симптоми хвороби на якість виконання професійних зобов’язань. Так, для спортсмена чи людини, яка займається активно фізичним трудом дуже важливим може опинитися скоріше остеохондроз хребта, ніж депресія, а для людини творчої професії  - навпаки.

Темперамент як характеристика особистості з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, ритму та інтенсивності окремих психічних процесів та станів також має свій відбиток на формуванні ВКХ. Значними  параметрами темпераменту, які важливо в такому сенсі враховувати є емоційність та активність (перше постає важливою ознакою перенесення болю, друге-реакцією на певне обмеження рухів).

Суб’єктивне відчуття інтенсивності  болю, який відчуває людина впливає на міру зосередження уваги людини на цьому відчутті, та як слідство, на її переносимість. Крім того, відомо, що екстраверти та інтроверти по-різному реагують на біль. На думка Айзенка, екстраверт – сприймає усі рівні стимуляції (в тому числі стимуляції болю) менш інтенсивно, ніж інтроверт.

Вважається, що різне  сприйняття болю у різних людей залежить від їх “больових порогів”. Нерідко поріг больової чутливості корелює з рівнем емоційності. У рамках видимих типів темпераменту больові пороги у холерика та меланхоліка нижчі у сангвініка з флегматиком.

Складовою частиною темпераменту є параметр загальної рушійної активності та імпульсивності, тобто режим. В наслідок цього обмеження рухомості, чи повної нерухомості, викликані хворобою, можуть слугувати психологічній фрустрації для осіб схильних до інтенсивних фізичних навантажень, рушійний режим яких націлений на швидкість дій. Деякі дослідники погану переносність стану змушеної обмеженості рухів оцінюють як властивість екстра-інтроверсії [26,28].

Безумовно, що феноменологічна  та синдромологічна оформленість типу психічного реагування на захворювання базується на особливостях характеру людини. Тип акцентуацій може визначити вибір того чи іншого типів реагування.

Виховання. Важливо зазначити, що суб’єктивне відношення до хвороби формується на базі сімейного виховання, та зокрема, виховання відношення до захворювань, визначення місця параметра здоров’я – хвороба в ієрархії цінностей дитини.

Існують дві протилежні сімейні традиції виховання суб’єктивного ставлення до захворювання – “стоічна” та “іпохондрична”. У рамках першої – дитина постійно заохочується за поведінку, яка спрямована на самостійне подолання недругів, поганого самопочуття. Його хвалять, коли він не звертає уваги на виникаючий біль, продовжує займатися тим, чим займався до його виникнення. “Стоічна” традиція ґрунтується на девізі: “Не хнич!” Протилежна їй сімейна традиція формування зверхцінного відношення до здоров’я: батьки заохочують уважне відношення до стану свого здоров’я. Старанність в оцінюванні проявлень хвороби, визначення у себе перших ознак захворювання. Дитину  навчають при більш меншій зміні самопочуття звертати свою увагу та увагу оточування (спочатку батьків, потім вихователів, вчителів, потім жінки чи чоловіка тощо) при хворобливі проявлення. Девізом у такому випадку є вислів: “Будь пильний, в протилежному випадку захворієш та помреш.”

Сімейні традиції визначають своєрідне ранжирування хвороб за степінню їх тяжкості. Наприклад найбільш тяжкими можуть визначатися не “об’єктивно” тяжкі хвороби, а ті, від яких чисто помирали чи якими часто хворіли члени родини. Внаслідок цього, суб’єктивно найбільш значимою хворобою може здаватися гіпертонічна хвороба, а не рак чи якесь психічне захворювання.

До особистісних особливостей, які впливають на формування суб’єктивного відношення до хвороби, в першу чергу треба віднести світогляд та філософську позицію сенсу життя та життя після смерті. Психологічні реакції на захворювання відрізняються  у глибоко віруючих людей: перші адекватно, психологічно комфортно відносяться до захворювань, ведучих до смерті (“бог дав, бог узяв”); інші ж нерідко реагують на виникаючу хворобу, яка може привести до втрати працездатності або навіть до смерті, образою.

Виділяють декілька світоглядних установок у відношенні походження захворювання:

1. Група:
• Хвороба як кара;
• Хвороба як випробування;
• Хвороба як урок іншим;
• Хвороба як розплата за гріхи предків.

Ці трактування походження захворювань ґрунтуються на вірі у зв’язок  між поведінкою людини, та його нравственістю, виникненням  у неї недуга. При цьому підкреслюється пасивна роль індивіда. Він нездатен протистояти хворобі.

2. Група:
• Хвороба як неминучість;
• Хвороба як перебіг обставин;
• Хвороба як власна помилка.

Так багато людей упевнені, що “дурна спадковість” є фатальним фактором у генезе захворювань. Все, що трапляється з людиною, трактується представниками цієї позиції, базуясь на спадково – конституціональному принципі причинности. Протилежна тенденція повністю заперечувати значення спадковості та розглядати виникнення хвороби, засновуючись на зовнішніх факторах та поведінці людини( казала тобі - не жуй жуйку –ось і захворів СНІДом). Обидві позиції відображають побутову платформу, та є крайнє стійкими та консервативними. Позиція  “сам винен” зазвичай пов’язане з “локусом контролю” людини.

3. Світоглядницька платформа базується на містичному підході до процесів етнопатогенезу:
• Хвороба внаслідок заздрощів;
• Хвороба в наслідок ревнощів.

Процес  виникнення хвороби розглядається  як екстраполяція “негативної енергії” того, хто ревнує чи заздрить реципієнту.

Таким чином, можна відзначити розповсюдження містичного пояснення  походження захворювання, відсутність  у пацієнта наукового підходу до аналізу причин його захворювання. Містична концепція хвороби носить характер упевненості, пацієнт не здатен критично оцінювати свої вислови й вимагає від лікаря не лікування, а “зняття порчі” та інших містичних маніпуляцій.