Основні форми державного регулювання підприємництва

Податки відповідають на запитання "для чого?". А в цьому разі на перший план виходить запитання "для кого?". Податки встановлюються для утримання державних структур і для забезпечення виконання ними функцій управління, оборони, соціальної, економічної та ін. Вони не мають ні елементів конкретного цільового обміну, ні конкретного призначення. Так. при відрахуванні коштів на обов'язкове пенсійне страхування платник знає, що коли він досягне пенсійного віку, вони підуть на виплату пенсій. Це стосується і обов'язкових платежів на страхування на випадок безробіття, виплат - в інноваційний фонд та інших відрахувань та платежів. Коли сплачується податок (наприклад, на прибуток, прибутковий податок з громадян, податок на додану вартість), то платник не знає, на що будуть витрачені ці кошти: на освіту, охорону здоров'я, на утримання збройних сил. Ці кошти акумулюються в державному бюджеті, а потім розподіляються Верховною Радою України при його затвердженні. Тому податок - це не тільки юридична, а й економічна категорія. При стягненні та отриманні податку відбувається перерозподіл частини засобів власності усього суспільства. Отже, податки виступають і як форма перерозподілу національного доходу.

На даний час існує кілька аспектів недосконалості системи оподаткування  в Україні, а саме:

- податкова система відзначається нестабільністю. Це стосується як видів податків, баз оподаткування, податкових ставок, так і методики обчислення й термінів та порядку їх введення у дію. Закони про податки часто приймають поспіхом, без належного обґрунтування і розрахунків. Це призводить до внесення змін і доповнень у щойно прийняті закони, порушує один із головних принципів формування податкової системи - її стабільність.

- податкова система не стимулює суб'єкти господарювання накопичувати фінансовий капітал та його інвестувати;

значна частина доходів держави, сформованих за рахунок податків, покривається непрямими податками. По іншому оподатковується не лише прибуток або дохід, а й витрати суб'єкті господарювання;

- податкова система не створює умов для зменшення товарообмінних (бартерних) операцій;

- наявність розбіжностей, сумнівних тлумачень окремих термінів, положень, визначених у законах;

- високий рівень оподаткування

 

5. Фінансово-інвестиційні  важелі державного впливу на  розвиток підприємництва

Зміцнення фінансової бази державної підтримки підприємництва може здійснюватися за рахунок чотирьох головних джерел:

1) цільових коштів із бюджетів відповідного рівня (не менше 5% дохідної частини відповідного бюджету);

2) фінансової діяльності регіональних фондів підтримки підприємництва, зокрема малого (доходи від надання кредитів, а також доходи від випуску та розміщення цінних паперів, у тому числі регіональних позик);

3) пайової участі державних органів фінансової підтримки підприємництва у фінансуванні регіональних програм та інвестиційних проектів;

4) іноземної допомоги, яка може здійснюватися у різних формах.

Основними формами та методами державної  фінансово-інвестиційної підтримки  прямого впливу на розвиток підприємництва є:

- застосування дотацій, субсидій, субвенцій;

- державні й місцеві замовлення;

- надання позик і гарантій державними та регіональними органами;

- сприяння розвитку фінансово-промислових груп;

- фінансова підтримка загальнодержавних фондів та регіональних фінансових інститутів.

Фінансова підтримка в різних її формах має надаватися на засаді селективної структурної і фінансової політики. Перевагу матимуть суб'єкти господарювання, які працюють у пріоритетних напрямках економіки, зайняті випуском експортної або імпортозамінної продукції; агропромислові утворення нового типу; інноваційні підприємства та підприємства, які створюють нові робочі місця.

Особливе місце серед фінансових важелів належить державному кредитуванню підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Насамперед державний  кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічних програмах і є значно вигіднішим, а ніж приватні кредити для підприємницьких структур і за величиною процентної ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і за термінами та порядком їх повернення. Проте, недоліком характерним для України залишається те, що фінансове кредитування, як і інші форми державної підтримки не є прозорими. Не завжди, підприємства, що насправді потребують фінансової допомоги, її отримують, а відбувається фінансування підприємств владних органів структури.

У світовій практиці державного кредитування підприємництва використовуються такі основні форми позик:

• позики, що повертаються у разі успіху і надаються як допомога на впровадження інновацій;

• пільгові позики, коли держава як активний посередник між підприємством та фінансовою установою бере на себе значну частину виплати процентів, полегшуючи тим самим для підприємств умови одержання банківських кредитів;

• позики, що видаються на створення підприємства або на започаткування бізнесу, фізичним та юридичним особам, котрі вперше розпочинають підприємницьку діяльність;

• позики цільового спрямування на виконання підприємницьких проектів;

• позики на закупівлю необхідного обладнання та устаткування;

• позики лізингового характеру.

Поряд із державним кредитуванням  підприємництва існує ще одна форма  його підтримки державою - надання  гарантій.

Деякі державні органи стають гарантами  приватних фірм, тобто ручаються  за них на певну суму коштів. На цю суму фірми й можуть отримати кредит у комерційних банків.

Для стимулювання підприємництва в  Україні необхідно внести суттєві  зміни в порядок надання державних  кредитів та гарантій, розширити форми  кредитування, забезпечити їх доступність  використати зарубіжний досвід.

Відтак основними заходами держави  у сфері фінансово-кредитної підтримки  мають стати:

- надання допомоги підприємцям у формі стартового капіталу;

- лібералізація процедур надання позик;

- стимулювання комерційних банків, інших кредитних установ і організацій щодо фінансування підприємництва;

- запровадження системи гарантованих цільових позик під підприємницькі проекти. Позики можуть видавати місцеві комерційні банки під гарантію існуючих і створюваних фондів підтримки бізнесу.

Отже, податки і механізм фінансового регулювання підприємництва відіграють свою певну роль у державному регулюванні підприємницької діяльності.

 

6. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Перехід до ринку потребує формування відкритої для зовнішнього світу  господарської системи. Для досягнення цієї мети необхідні кардинальні зміни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, спрямованої на інтегрування в світове господарство та розвиток взаємовигідного співробітництва. Монополія держави на зовнішньоекономічну діяльність ліквідована. Всі господарюючі суб'єкти можуть бути учасниками зовнішньоекономічної діяльності, якщо це передбачається їх статутом та засновницьким договором.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємницьких структур здійснюється на основі положень, викладених у Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність", є основоположними для всіх суб'єктів бізнесу і повинні враховуватися при організації цього виду діяльності. Тому суб'єкти господарської діяльності України, в тому числі й іноземні, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються певними принципами:

1. Принцип суверенітету народу  України на здійснення зовнішньоекономічної діяльності:

• виняткове право народу України самостійно і незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами України;

• зобов'язання України неухильно виконувати всі угоди та зобов'язання України у сфері міжнародних економічних відносин.

2. Принцип свободи зовнішньоекономічного  підприємництва:

• право суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки;

• право суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її у будь-яких формах, не заборонених законами України;

• обов'язкове додержання при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;

• виняткове право власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на отримані результати цієї діяльності.

3. Принцип юридичної рівноправності  та недискримінації:

• рівність перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності;

• заборона будь-яких (крім передбачених Законом) дій держави, результатом яких є обмеження прав та дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцями розташування та іншими ознаками;

• недопустиме обмеження діяльності з боку будь-яких суб'єктів, крім випадків, передбачених Законом.

4. Принцип верховенства закону:

• регулювання зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;

• заборона використання актів управління місцевих органів, які в будь-якій формі створюються для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності менш сприятливі умови, ніж встановлено законами України.

5. Принцип захисту інтересів  суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності полягає в тому, що Україна як держава забезпечує захист інтересів усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за її межами і згідно з нормами міжнародного права.

6. Принцип еквівалентності обміну  полягає в недопустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємницьких структур, суб'єктів  бізнесу провадиться з метою  забезпечення збалансованості економіки  та рівноваги внутрішнього ринку; стимулювання структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України у систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинених зарубіжних країн. Воно здійснюється:

- державою, в особі її органів, та в межах їх компетенції;

- недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами; торговими палатами; асоціаціями; спілками та іншими організаціями координаційного типу), які діють на основі засновницьких документів;

- суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на основі відповідних координаційних договорів, які укладаються між ними.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності відбувається тільки на основі законів  України, актів тарифного та нетарифного регулювання, які видаються державними органами у межах їх компетенції, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та ін.), а також рішень недержавних органів управління економікою та угод між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності у межах законів та у випадках, якщо вони не суперечать законам.

Іншим державним та недержавним  органам забороняється займатися  регулюванням зовнішньоекономічної діяльності.

Для регулювання господарської  діяльності іноземних підприємців, суб'єктів бізнесу встановлюються такі правові режими:

• національний режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають такі права і обов'язки, як і місцеві підприємці;

• режим найбільшого сприяння надається іноземним суб'єктам підприємницької діяльності на основі взаємних угод і застосовується у сфері зовнішньої торгівлі;

• спеціальний режим, який застосовується на територіях спеціальних економічних зон, а також митних союзів, до яких входить Україна, та у випадках встановлення спеціального режиму згідно з міжнародними угодами.

До органів державного регулювання  зовнішньоекономічної діяльності в  Україні належать: Верховна Рада (вищий  орган), Кабінет Міністрів, Національний банк, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі, державне управління митного контролю (виконавчі органи).

Держава самостійно формує систему  та структуру регулювання зовнішньоекономічної діяльності, яка повинна забезпечити:

- захист економічних інтересів держави та законних інтересів усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

- створення однакових можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності у розвитку всіх видів бізнесу, незалежно від форм власності, а також усі напрями використання доходів і вкладання інвестицій;

- заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Держава та її органи не мають права  втручатися у зовнішньоекономічну  діяльність суб'єктів бізнесу, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з чинним законодавством.

 

7. Державна підтримка розвитку  бізнесу в Україні

Проблема державного регулювання  підприємництва досить гостро стоїть на даному етапі економічного розвитку України. Необхідно визначити оптимальний  ступінь державного втручання  у підприємницьку діяльність з тим, щоб з одного боку забезпечити ефективне функціонування приватного сектора економіки та отримання ним високих прибутків, а з іншого - створити передумови для збалансованого росту економіки країні загалом та підвищення рівня добробуту громадян.

Надмірна лібералізація державного контролю на початку 90-х років призвела до доволі негативних наслідків. Основна  частина національного багатства  була сконцентрована в руках визначеного  кола осіб близьких до державних структур, при цьому доступ до засобів виробництва решти громадян був закритий. Це призвело до надмірного збагачення вузького сегменту населення та значного погіршення рівня життя.