Украинская дипломатия

ВСТУП

Українська дипломатія сьогодні переживає складний період свого становлення як, власне, і молода суверенна українська держава. З першого дня проголошення незалежності вона зітнулася з великою кількістю проблем в своїй практиці, які доводилося вирішувати як говориться «з ходу», часто не маючи ні достатнього досвіду, особливо в питаннях двосторонніх міждержавних відносин, ні потрібної кількості кваліфікованих кадрів. Доводилося що називається набивати гулі у багатьох конкретних питаннях дипломатичної діяльності, нерідко знаходити правильні рішення, заглядаючи в книги з історії дипломатії, а то й покладатися на власну інтуїцію.

 

При цьому слід пам'ятати, що практично на всіх етапах своєї  тисячолітньої історії України  активно розвивала дипломатичну службу, впроваджувала в життя  елементи дипломатичного протоколу  і дипломатичної практики. Про це яскраво свідчать перші міждержавні контакти з сусідами за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства; особлива активізація дипломатичної діяльності проявилася за гетьманом Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепи. Цікаво, що ритуал прийому посольських делегацій в ті часи складався відповідно до вимог часу: спорядження, одяг, військові почесті з метою показати багатство і силу держав, які представляють учасники протокольних церемоній. Намагалася не відставати в цьому і тодішня українська дипломатія.

 

Якість дипломатичних  документів, які прийшли до нас  з далеких епох, свідчить про високий  інтелектуальний рівень тих, хто  їх складав і дає нам всі  підстави пишатися нашими предками.

 

З урахуванням накопиченого досвіду складався дипломатичний  протокол періоду Визвольної війни 1917-1922 рр., формувалися кадри української дипломатії, які і після поразки незалежної Української держави продовжували свою дипломатичну діяльність перебуваючи в еміграції, як, наприклад, перший міністр закордонних справ УНР А. Шульгін.

 

Але основні труднощі становлення  вже в минулому. Десятиліття активної дипломатичної діяльності щодо забезпечення входження України в світове співтовариство принесло свої плоди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1 Основні етапи розвитку української дипломатії

Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання проф. А. Сахарова, після походу на Константинополь у 860 р. відбулось дипломатичне визнання Русі.

Наступним кроком на шляху становлення дипломатичних відносин треба вважати укладення у 873 р. між імператором Василієм І та давньоруським князем Аскольдом договору про умови торгівлі між Руссю та Візантією. Не менш важливим для цих держав був договір 907 р. Відповідно до умов договору були закріплені питання щодо поведінки руських посольських і торгових місій на території Візантії. Він передбачав низку пільг та привілеїв руським купцям, відповідав усім дипломатичним канонам того часу і був визначальним для врегулювання міжнародних відносин між ними.

 

Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньо­руської держави  досягли в період правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Коли останній завершував правління, на сході Європи сформувалася велика слов'ян­ська держава, яка своїми кордонами простягалася від Кавказу до Фінської затоки і від Середньої Волги до Карпат. Київська Русь стала бажаним суб'єктом зовнішньої політи­ки багатьох країн, володарі яких змушені були визнати її могутність.

 

Дипломатія Галицько-Волинського  князівства, завдяки його географічному  розташуванню, була, передусім, скерова­на на Захід. Досить активними були дипломатичні стосунки з Угорщиною, Польщею, Римом. Особливо рішучими були дипломатичні кроки у створенні антитатарської коаліції, що виявилось в обміні посольствами між державами і мало на меті створення спільної стратегії повалення татаромонгольської навали. Відчутні дипломатичні відносини налагодилися між Галицько-Волинським князівством і Римом в особі п

 

апи Інокентія IV.

Варто зазначити, що дипломатія галицьких і волинських князів XIII ст. була набагато інтенсивніша і багатогранніша, ніж інших руських князів. Вона зазнавала злетів і падінь — від цілеспрямованої дипломатії Романа Мстисла­вовича та його сина Данила до хаотичної і, певною мірою, обмеженої політики Льва Даниловича. Однак, незважаючи на це, дипломатія Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи того часу.

 

Після розпаду Київської  Русі її землі, внаслідок феодальної роздробленості, потрапили переважно під владу Вели­кого князя Литовського, а згодом — Польщі. Безумовно, говорити про українську дипломатію в цей історичний період не доводилось, оскільки не було реального суб'єкта, який би виражав волю народу цих земель. Хоча поглиблення конфліктів на українських землях значною мірою зумовило появу козацтва.

 

Офіційними представниками Запорізької Січі виступали кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Останній вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Саме йому вручали королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ покладалися на військового (генерального) писаря. Він здійснював дипломатичне листування, приймав на зберігання універсали, укази, листи. Запорізька Січ проводила свою зовнішню політику як самостійна і незалежна держава. Багато монархів змушені були рахуватися з цим явищем у Європі.

 

Особливо активними були дипломатичні відносини України під час визвольної війни 1648—1657 рр. Переяславська Рада була одним із чергових політичних союзів Української держави, викликаних необхідністю боротьби проти Речі Посполитої. Найважливішою частиною російсько-українського договору 1654 р. є "Березневі статті", які стали результатом домовленостей між українською делегацією та російським урядом у березні-квітні 1654 р. Із найновішого варіанта цього документа, що складається з 23 статей, по-ровуміння було досягнуте по 16, а згідно з іншими кожна сторона залишилася на своїх позиціях, плануючи розв'язати ці проблеми згодом. Спроби російського царя обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвели до того, що Богдан Хмельницький, нехтуючи ст. 5 договору, проводив незалежну зовнішню політику. Виступаючи як глава держави, він не лише здійснював активне і пасивне право дипломатичних відносин з іншими державами, але й укладав міжнародні договори, які закріплювали відповідні права та обов'язки, не повідомляючи про це царя. На початку 1657 р. в Чигирині були акредитовані посли Швеції, Угорщини, Молдови, Туреччини, Польщі, Волощини, що засвідчує активну дипломатичну діяльність України.

 

Характерною рисою української  дипломатії кінця 50— 70-х років було формування представницьких посольств  для вироблення змісту найважливіших  міжнародних договорів, що стосувалися  статусу держави чи їх ратифікації. Такі посольства складалися, головним чином, зі старшини та козаків від кожного полку. Інколи такі посольства налічували до 400 осіб [10, с. 128]. Зміст договорів не розголошувався, відтак залишався відомим лише обмеженому колу осіб (гетьману, генеральним старшинам і полковникам).

 

Однак після смерті Богдана  Хмельницького Москва грубо втручається в українські справи, що призводить у кінцевому підсумку до укладення у 1659 р. Переяславського договору, який, по суті, поклав кінець незалежній Українській державі козацької доби і перетворив її на автономне політичне утворення під владою Російської імперії. Але й цю автономію російський уряд поступово обмежував, і наприкінці XVIII ст. вона була ліквідована.

 

Упродовж XVII—XVIII ст. українська дипломатія пройшла складний шлях розвитку, який збігся з формуванням основних елементів української державності, що виникла в результаті Національно-визвольної війни. Попри всі не­вдачі, українській дипломатії вдалося забезпечити реаліза­цію головного напряму Богдана Хмельницького на створен­ня незалежної Української держави.

 

Події, які розгорнулися в кінці XVIII ст. у Франції, були новим поштовхом для міжнародного життя та політичної самоорганізації народів, які не мали державності. Вони ліквідували владу монарха й старої аристократії та поширили поняття нації на інші суспільні верстви [10, с. 128]. Джере­лом суверенних прав націй став народ.

 

Усе це стало прикладом  для наслідування новими національновизвольними рухами, що поширювалися на почат­ку XIX ст. по всій Європі.

 

У період "Весни народів" український народ здобув не­оціненний досвід політичного самовизначення і пошуку со­юзників для свого  майбутнього державотворення.

 

Початок XX ст. ознаменував особливе загострення супе­речностей між багатьма "цивілізованими державами" світу. При цьому Україна виявилася в центрі головних подій, що були пов'язані з Першою світовою війною, оскільки вона займала вигідне геополітичне становище й мала значний воєнно-економічний потенціал та людські ресурси. У дип­ломатичних відносинах принаймні трьох держав — Німеччини, Австро-Угорщини та Росії — їй відводилося одне з чільних місць.

 

Лютий 1917 р. приніс Україні великі надії на третю історичну спробу встановлення власної державності, суверенності та незалежності. Але, на жаль, у перші місяці існування Української Народної Республіки її керівництво не вважало Україну самостійним суб'єктом міжнародних відносин, а розглядало її як автономію Росії.

 

Після проголошення IV Універсалу УНР отримує статус суверенної держави. А вже з 1 січня 1918 р. делегація Цен­тральної Ради бере участь у мирних переговорах у Брест-Литовську. За Брест-Литовською угодою від 9 лютого 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина визна­ли незалежність УНР. Проте повноцінним суб'єктом міжна­родного права Україні так і не вдалося стати, оскільки вона опинилася в стані окупації Німеччиною та її союзниками.

 

У період Гетьманату українська дипломатія посилює свою діяльність. Зокрема, Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, проводячи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. Загалом Українська держава вста­новила дипломатичні відносини з 12 країнами і відкрила за кордоном 50 консульств різного класу. Для прискорення цього процесу навесні 1918 р. почали діяти 10-тижневі курси консульських працівників для осіб з вищою юридичною та економічною освітою.

 

Надалі через погіршення міжнародної ситуації стосовно України  її дипломатична діяльність послаблюється  і нерідко приносить негативні  результати. Із Польщею, яка погоди­лася визнати самостійність УНР, довелося укладати угоду від 21 квітня 1920 p., яка позбавляла нашу державу захід­ноукраїнських земель (Галичини та Волині). Невдалим, зокрема, виявилося клопотання уряду УНР про прийняття України до Ліги Націй, яке остання відхилила 17 грудня 1920 р.

 

ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УРСР, БРСР, ЗСФРР прий­няли декларацію і підписали договір про створення  Союзу PCP. Тоді ж був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах оголошення війни та укладення миру, ратифікації міжнародних угод. У серпні 1923 р. консульства і дипломатичні представництва України були злиті з апаратом союзного Наркомату закордонних справ. Не маючи змоги здійснювати власну закордонну політику, керівники радянської України вдалися до активізації дозволеної їм міжнародної діяльності на етніч­них землях за межами СРСР, хоча й тут можливості У PCP були обмежені.

 

Друга світова війна стала  серйозним випробуванням для  всього українського народу, але разом  з тим і значним по­штовхом до створення простору для виявлення демократичних тенденцій, розширення повноважень України у сфері зовнішньополітичної діяльності. 1 лютого 1944 p. X сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного на союзнореспубліканський комісаріат". Розширення суверенітету союзних республік насправді було "паперовим". Проте, незважаючи на незначні функції, які виконував Наркомат Закордонних Справ України у цей час, саме його існування відігравало значну політичну роль на шляху до суверенної української державності.

 

Починаючи з 6 травня 1945 p., після розв'язання основних суперечливих питань, українська делегація прибула до Сан-Франциско і долучилася до роботи конференції ООН як держава-засновниця. У післявоєнний період Україна, як і всі країни, що підписали Статут ООН, стала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, що закріплені в ньому. Основні зусилля української дипломатії були спрямовані на визнання возз'єднаних західноукраїнських земель і західних кордонів. 10 лютого 1947 р. Україна взяла участь у підписанні Паризьких мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де було підтверджено включення західноукраїнських земель до УРСР.

 

У 50-х роках XX ст. дипломати України працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод та конвенцій. У 1957 р. відкривається постійне представництво України при ООН. Трибуна цієї міжнародної організації стала основним полем зовнішньополітичної діяльності України у післявоєнні роки.

 

Участь УРСР у створенні  ООН мала важливе морально-політичне  значення і далекосяжні наслідки. Зокрема, причетність до створення першої універсальної міжнародної організації підвищувала її авторитет. Це також був своєрідний прорив української дипломатії на якісний рівень. Укра­їнська дипломатія пройшла певне "хрещення" в діяльності міжнародної організації, виробила певні методи ведення переговорів із захисту державних інтересів. І найважливі­ший урок, який випливає з цього, полягає в тому, що саме через участь в ООН Україна заклала міцний фундамент майбутній будові — незалежній і самостійній державі.

 

На першій сесії ООН 1946 р., а також 1984—1985 рр. Україна брала участь у роботі Ради Безпеки ООН. Крім цього, вона обиралася членом Економічної і Соціальної Ради ООН (1946, 1977—1979 рр.), Комісії ООН з прав людини (1946—1971 рр., 1983—1985 рр.), Соціальної Комісії ООН зі становища жінок (1981—1984 рр.), Адміністративної ради Міжнародної організації праці (1963—1966, 1972—1975 та 1981 — 1984 рр.), Виконавчої Ради ЮНЕСКО (1980— 1985 рр.) та інших органів міжнародних організацій.