Трансформацiя полiтичних систем пострадянських краiн

Парламент Туркменістану, „враховуючи звернення громадян і виконуючи волю народу”, закріпив за президентом нове ім’я —Туркменбаші (вождь усіх туркменів). В грудні 1999 року Халк Маслахати (Народна Рада) ухвалила, що С. Ніязов „не обмежений в термінах президентства”. 2002 року Халк Маслахати оголосила Туркменбаші  довічним президентом. Тим часом С. Ніязов заявив, що керуватиме країною лише до 2007 року.

За конституцією Туркменістан – демократична, правова, світська держава, в якій державне правління здійснюється у формі президентської республіки. Туркменістан на підставі закону має статус постійного нейтралітету .

В руках Туркменбаші  зосереджено всю повноту влади. Він — президент республіки, глава  Кабінету Міністрів, керівник вищого органу представницької влади — Народної Ради (Халк Маслахати), голова Ради Старійшин. Він же — верховний головнокомандувач у званні генерала армії, голова Ради оборони і національної безпеки, начальник цивільної оборони, голова єдиної в країні Демократичної партії.

По всій країні розгорнулося спорудження пам’ятників першому  туркменському президентові. Його іменем названо вулиці, міста і навіть канали. В центрі Ашгабата споруджено незвичайний монумент – 12-метрова  позолочена фігура поставлена на 23-метровий постамент. Досі в історії країн Середньої Азії нічого подібного не було: іслам забороняє зображувати людей. Сам С. Ніязов не раз заявляв, що перебори у цих питаннях його не бентежать. Туркменбаші переконаний: коли суспільство створить цивілізовану економіку, в основі якої буде приватна власність, з’являться справді демократичні інститути, незворотним фактом стане верховенство закону і непорушність прав людини, тоді і зайве, наносне, що стосується його особи та імені, відпаде само собою.

С. Ніязов створив звід правил, за якими повинен жити кожен  туркмен. „Рухнама” („Духовна книга”) – головна книга туркменського  народу, книга- дороговказ .

У чому феномен культу особи Туркменбаші? Відповідь, напевне, треба шукати в особливостях азійського менталітету: вождь може бути тільки один, одноплемінники повинні беззаперечно визнавати його верховенство.

У Киргизькій Республіці, як і в інших державах  Центральної  Азії, також відбуваються складні  політичні й економічні процеси.

Президентом Киргизстану 27 жовтня 1990 року було обрано академіка А. Акаєва. На той час з’ясувалося, що А. Акаєв – прямий нащадок одного з останніх киргизьких правителів – хана Шабдана. Тобто, він – законний спадкоємець престолу.

Згідно з конституцією Киргизстану, державна влада в країні ґрунтується на принципах верховенства влади народу (яку представляє і забезпечує всенародно обраний глава держави — президент), її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, а також поділу функцій загальнодержавної влади і місцевого самоврядування .В грудні 1995 року А. Акаєва на альтернативній основі було вдруге обрано президентом країни, а в грудні 2000 року переобрано ще на один термін. На виборах до парламенту Киргизстану, які відбулися 27 лютого і 13 березня 2005 року, було обрано 71 депутата із 75. Серед обраних – син і дочка президента. Лише п’ять депутатів того скликання можна віднести до представників опозиції. Опозиція звинуватила владу у фальсифікації виборів і почала вимагати відставки А. Акаєва та проведення повторних виборів. У Бішкеку, Джелал-Абаді, Оші, в інших містах сталися сутички опозиції і силових структур. А. Акаєв вивозить сім’ю з країни, а через два дні зрікається влади. Президентом обирається К. Бакієв .

Політична нестабільність, занепад економіки спостерігається  в країнах, що потерпіли від міжнаціональних і воєнних конфліктів. Йдеться, насамперед, про Таджикистан, який розшматовують кланові й етнічні протиріччя, де опозиція, підтримувана зарубіжними країнами, веде збройну боротьбу проти владних структур.

Незважаючи на це, у Таджикистані спостерігається прагнення розвивати конституційний процес. У листопаді 1994 року було прийнято нову конституцію. Згідно з нею, право виступати від імені народу належить тільки президентові і Меджлісу Олі. Президент є главою держави і виконавчої влади (уряду) .

Третім президентом  країни (першим у листопаді 1990 року було обрано К. Махкамова, другим наприкінці 1991 року – Р. Набієва) 1994 року обрано Е. Рахмонова, який раніше був головою  Верховної Ради Таджикистану. Опозиція відмовилася брати у виборах участь, заявляючи, що вони є дискримінаційними щодо противників режиму. У лютому 1995 року відбулися вибори до парламенту, сформовано уряд. В листопаді 1999 року на пост президента знову обрано (на альтернативній основі) на семирічний термін 47-річного Е. Рахмонова. За нього віддали голоси 97 % осіб, що брали участь у виборах. 20 червня 2004 року (за офіційними даними) 97,9 % тих, хто взяв участь у голосуванні на референдумі, підтримали внесення поправок до конституції, які дають можливість Е. Рахмонову ще двічі висувати свою кандидатуру на президентський пост і перебувати на цій посаді в загальному підсумку понад 14 років.

У зовнішньополітичній  діяльності Туркменістан дотримується статусу постійного нейтралітету, який законодавчо закріплено в Конституції країни: «Туркменістан на основі закону має статус постійного нейтралітету. Визнаний світовим співтовариством постійний нейтралітет Туркменістану є основою його внутрішньої та зовнішньої політики». У грудні 1995 р. Генеральна Асамблея ООН одноголосно ухвалила безпрецедентну резолюцію «Постійний нейтралітет Туркменістану». У цьому документі висловлено міжнародне визнання політики «відкритих дверей» і невтручання у внутрішні справи інших держав, яку проводить країна від часу проголошення незалежності. С. Ніязов зазначав: «Хочу особливо наголосити: міжнародна підтримка нашого зовнішнього курсу не випадкова. У світі дедалі більше людей розуміє — нейтралітет Туркменістану відповідає загальним інтересам наших сусідів, бо відкриває широкі перспективи для розвитку в регіоні взаємовигідного співробітництва, для стабілізації обстановки, створення клімату взаємоповаги й довіри».

4. Країни Закавказзя: між двома берегами

Країни Закавказзя —  Грузія, Азербайджан, Вірменія — проголосили  незалежність і після розпаду Радянського Союзу увійшли до Співдружності Незалежних Держав. У суспільно-політичному ладі прагнуть розвивати модель незалежності своїх держав 1918—1920 pp.

Реальність виявилася  такою, що міжнаціональні конфлікти  охоплюють колишні республіки Закавказзя. Президенти, парламенти, уряди неспроможні запобігти братовбивчій війні.

4.1. Грузія 

У Грузії всенародно обраного Президента Звіада Гамсахурдія піддано  вигнанню із застосуванням зброї, а посаду Президента скасовано. Згодом 3. Гамсахурдія загинув за нез'ясованих обставин. Главою грузинської держави став називатися спікер парламенту. На цю посаду шляхом загальних виборів було обрано колишнього комуністичного лідера Грузії й колишнього міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе.

У Грузії всенародно обраного президента З. Гамсахурдія було піддано  вигнанню із застосуванням зброї, а  посаду президента скасовано. Згодом З. Гамсахурдія помер за загадкових обставин. Главою грузинської держави став спікер парламенту. На цю посаду шляхом загальних виборів було обрано колишнього комуністичного лідера Грузії і колишнього міністра закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе.

За конституцією, прийнятою 24 серпня 1994 року, Грузія – незалежна, єдина і неподільна держава. Форма політичного устрою – демократична республіка [20]. Президент є вищим представником країни у зовнішніх відносинах.

Грузія — федеративна  республіка. Передбачалося, що це влаштує  бунтівну Абхазію. Проте нормалізувати грузино-абхазькі відносини й досі не вдалося попри участь у цьому процесі миротворчих сил Росії.

Згідно з новою конституцією, у листопаді 1995 року в Грузії відбулися  вибори президента і парламенту. Президентом  став Е. Шеварднадзе, за якого проголосувало 75 % виборців. 9 квітня 2000 року його було переобрано ще на п’ять років.

Ситуація в Грузії складна. Південна Осетія та Абхазія, що відокремились від Грузії де-факто, бунтівна Західна Грузія – практично  ніхто з них не визнає нинішніх інститутів влади країни.

У листопаді 2003 року відбулися  вибори до Парламенту Грузії. Не без  відому Е. Шеварднадзе (скоріш – за його згодою) результати виборів намагалися сфальшувати на користь пропрезидентських  політичних сил. Глибока економічна криза, анемія урядових структур, їх тотальна корумпованість і прагнення залишитися при владі шляхом фальшування результатів виборів використали опозиційні сили (не без допомоги Заходу) для тиску на Е. Шеварднадзе. Це змусило президента достроково подати у відставку.

Формально обов’язки глави держави взяла на себе один з лідерів опозиції, спікер парламенту Н. Бурджанадзе. Але насправді провідною фігурою в новій грузинській владі став М. Саакашвілі, лідер партії „Національний рух – демократи”.

4 січня 2004 року відбулися  вибори президента Грузії. Ним, як і очікувалось, став 36-річний М. Саакашвілі (за нього віддали голоси понад 98 % виборців, які взяли участь у голосуванні). На парламентських виборах 28 березня 2004 року пропрезидентська партія „Національний рух – демократи” одержала 175 мандатів із 235.

Перед новим главою держави  постали надзвичайно складні  завдання. У внутрішній політиці –  проведення конституційної реформи (передбачається заснування інституту кабінету міністрів), боротьба з корупцією. Надзвичайно  складною є проблема збереження, точніше – відновлення територіальної цілісності країни.

Зовнішньополітичним пріоритетом  новий президент визначив інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури. Балансування між північним  сусідом і далекою заокеанською державою – єдиний шанс досягти стабільності в країні. Наскільки успішно впораються з цими складними проблемами новий президент і його команда – покаже час .

Щодо українсько-грузинських  відносин, то і Україна, і Грузія цілеспрямовано торують шлях до європейських і євроатлантичних структур.

4.2. Азербайджан.

Не набагато простіша ситуація і в Азербайджані. Протягом перших чотирьох років незалежності тут обирали трьох президентів. Перший — А. Муталібов, діяч проросійської  орієнтації, в липні 1992 року був відсторонений  від влади. Другий — А. Ельчибей, політик прозахідної орієнтації.

Третім президентом  став Г. Алієв, колишній перший секретар ЦК КП Азербайджану, член Політбюро  ЦК КПРС. 1990 року Г. Алієв повернувся з Москви в Нахічевань, де земляки  зустріли його як національного героя. Згодом Г. Алієва обирають головою Верховного Меджлісу Нахічеванської республіки. У червні 1993 року полковник С. Гусейнов вчинив збройний заколот, в результаті чого тодішній президент А. Ельчибей був відсторонений від влади. Влада перейшла до Г. Алієва, який тоді очолював парламент країни. У вересні 1993 року після референдуму, на якому було висловлено недовіру А. Ельчибею, 67-річного Г. Алієва обрали президентом. Політична й економічна ситуація в країні була надзвичайно складною. Розкриваються перманентні спроби державних змов. Не подолано кризу в Нагірному Карабасі у зв’язку з окупацією цих земель Вірменією.

Наприкінці 1995 року всенародним  референдумом приймається нова конституція. Главою азербайджанської держави проголошується президент. Він представляє державу всередині країни і у зовнішніх відносинах [22].

Президент Г. Алієв (повторно його обрано на цю посаду 18 жовтня 1998 року) заявив, що висуватиме свою кандидатуру  і на президентських виборах 15 жовтня 2003 року. Проте у зв’язку з  тяжким станом здоров’я він відмовився від цього наміру. Президентом було обрано сина екс-президента – І. Алієва. Звичайно, про Алієва-молодшого ще важко судити як про політика. Адже він до обрання на пост президента присвячував політиці небагато часу.

Отже, Азербайджан став першою пострадянською державою, яка в рамках теоретично демократичного республіканського устрою поступово переросла в певний аналог спадкоємної монархії, на відміну від республік Центральної Азії, президенти яких досягли своїх довічних повноважень шляхом референдуму, але не призначили своїх наступників з-поміж власних дітей.

4.3. Вірменія.

У Республіці Вірменії (територія  — 29,8 тис. кв. км; населення — 3,3 млн. чол.), як і в інших країнах Закавказзя, відбуваються складні політичні  й економічні процеси. Негативний вплив на ситуацію в країні спричинила війна в Нагірному Карабаху, жорстока енергетична криза. Більшість підприємств у республіці не працює. Президентові країни Левону Тер-Петросяну небезпідставно дорікали за неспроможність вивести республіку з кризового стану.

За таких умов у  липні 1995 р. відбулися вибори до Національних зборів Вірменії та референдум щодо схвалення  нової Конституції країни. В обраному парламенті більшість депутатських мандатів належать блокові «Республіка». Як правило, це — лідери партій, керівництво старого парламенту, особи з уряду, голови районних і державних рад. На думку міжнародних спостерігачів, «вибори були вільні, та далеко не демократичні». «Насправді це була перемога влади над власним народом», — так оцінив вибори до парламенту Сергій Бадалян, лідер вірменських комуністів. У вересні 1996 р. у Вірменії відбулися президентські вибори. За офіційними даними, за Л. Тер-Петросяна проголосувало 51,75 відсотка виборців. Він переміг у першому турі. Головний суперник Президента, колишній прем'єр-міністр Вазен Манукян, отримав 41,29 відсотка голосів. Опозиція звинуватила Центрвиборчком у фальсифікації виборів, організувала багатотисячну маніфестацію, захопила парламент, а спікера парламенту взяла в заручники. Влада вимушена була застосувати зброю, щоб досягти порядку.

Нова Конституція визначає Вірменію як суверенну, демократичну, соціальну, правову державу. За формою державного правління Вірменія —  президентсько-парламентська республіка. Державна влада здійснюється відповідно до Конституції та законів — на основі принципу поділу законодавчої, виконавчої й судової влади.

Президент Республіки Вірменія забезпечує дотримання Конституції, нормальне  функціонування законодавчої, виконавчої й судової влади. Президент республіки є гарантом незалежності, територіальної цілісності й безпеки країни. Законодавчу владу в Республіці Вірменія здійснюють Національні Збори в складі 131 депутата. Виконавчу владу здійснює уряд. Структура й порядок діяльності уряду встановлюються указом Президента республіки за поданням прем'єр-міністра. Засідання уряду скликає й веде Президент республіки або, за його дорученням, прем'єр-міністр.