Трансформацiя полiтичних систем пострадянських краiн

 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ім. О. ГОНЧАРА

ЦЕНТР ЗАОЧНОЇ ТА ВЕЧІРНЬОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛИНИ «ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ»

НА ТЕМУ

«ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇН»

 

Виконала:                                                                                                              студентка групи СП 11- 1з                                                                     І.А.Кишеня    

 

Перевірила:                                                                                              

к. п. н., доцент кафедри політології                                                      А.Є.Лясота

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ                                                                                                                 2013

 

 

Зміст

Вступ.

1. Російська Федерація

2. Україна, Білорусь, Молдова:  варіанти суспільного ладу

2.1. Україна 

2.2. Білорусь

2.3. Молдова.

3. Центрально-азійські  країни. Особливості моделі суспільного ладу

3.1. Казахстан 

3.2. Узбекистан

3.3. Туркменістан 

4. Країни Закавказзя: між двома берегами

4.1. Грузія 

4.2. Азербайджан.

4.3. Вірменія.

Висновок.

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур незалежних держав на всьому просторі колишнього Радянського Союзу. Спроби створити модель суспільного ладу на взірець західної переважно виявилися неефективними (виняток становлять країни Балтії). Успіху досягали тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховували соціально-політичні й економічні реалії тієї чи тієї країни. При цьому виокремлюють як загальні закономірності розвитку та становлення політичних структур незалежних держав, так і особливі, зумовлені історією, культурними традиціями, національним самоствердженням народів.

На тлі розвалу економіки, панування в ній мафіозних  структур, занепаду науки, освіти й  культури, масового зубожіння населення  цілком зрозуміле прагнення до відновлення  й розвитку економічних, культурних і політичних зв'язків, насамперед із країнами СНД і Балтії. Тож закономірно, що на зміну поколінню політиків, які досягли влади на опозиційній та конфронтаційній хвилі й виявилися здебільшого не здатними до державного управління, приходить чи має прийти покоління прагматичніших політиків, які справді хочуть змінити становище в державі на краще.

 

1. Російська Федерація

Російська Федерація прагне залишитися євразійською державою, якою свого часу була Золота Орда й традиції якої Російська імперія успадкувала. Звідси намагання владних структур Росії не тільки тримати в покорі автономії й республіки, розміщені на її території, а й зберегти вплив у республіках колишнього Радянського Союзу. Про це свідчить, зокрема, виданий у вересні 1995 р. указ Президента Росії, в якому завдання щодо країн СНД визначено потребою «зміцнення Росії як провідної сили формування нової системи міждержавних політичних і економічних відносин па території постсоюзного простору».

Згідно з Конституцією Російської Федерації Росія є  президентсько-парламентською республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є багатонаціональний народ Росії. Російська Федерація — світська держава. Державна влада в Росії здійснюється на засаді поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Росія виступає як федеративна держава. Визначено механізм відносин суб'єктів Російської Федерації з федеральними органами влади.

У березні 2000 року президентом  РФ було обрано В. Путіна. Чотирьохрічний період його президентства не без  підстав вважається успішним. Від  самого початку В. Путін зрозумів, що всевладність губернаторів та ігнорування ними центральних органів влади створює небезпеку для цілісності Росії. Глава держави особливої уваги надає зміцненню вертикалі виконавчої влади. Змінено порядок формування Ради Федерації – місця керівників регіонів у Верхній палаті посіли представники регіональної влади (виконавчої і законодавчої). Засновано сім федеральних округів на чолі з представниками президента. В результаті В. Путін відновив вертикаль органів федеральної влади, змусив всесильних за Б. Єльцина губернаторів дотримуватися правових норм, було ліквідовано невідповідності законодавчих актів суб’єктів федерації Конституції РФ.

Щодо зовнішньої політики. Нинішній президент Росії прагне не просто відновити сильну централізовану федеративну державу, але й державу, яка б відігравала роль одного з „полюсів сили” у геополітичній структурі світу.

На час приходу В. Путіна до влади Росія мала напружені  стосунки з багатьма державами. Вихід  з цієї ситуації було знайдено. Налагоджується співробітництво з країнами ЄС. Франція і Німеччина з важливих міжнародних проблем нерідко дотримуються позиції, схожої з російською. Вдалося подолати серйозну кризу в російсько-американських відносинах. І хоча в Росії і США є чимало розходжень, зокрема – з іракської проблеми, проте головного досягнуто: Москва і Вашингтон навчились вести конструктивний діалог. Росія входить до „вісімки” найпотужніших держав світу.

14 березня 2004 року відбулися  чергові вибори президента РФ. Явка виборців становила 64,3 %. Діючий президент отримав підтримку 71,2 % виборців, що взяли участь у голосуванні (майже 49 мільйонів осіб). Директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень В. Ігрунов: „До моменту приходу до влади Путіна народ знудьгувався за стабільністю, дуже багато було ностальгії за минулим при небажанні втратити досягнення змін. Він дуже добре вписався в очікування громадян. За Путіна зростає благополуччя громадян. Він блискучий політик, який зумів „осідлати” суспільну думку і зберегти популярність”.

Соціологічні дослідження підтверджують цю тезу. Близько 70 % опитаних вважають, що Росії потрібна сильна особистість, яка зуміє навести порядок у країні, що в історичній перспективі епоха Б. Єльцина принесла Росії більше поганого, ніж позитивного і що порядок для Росії важливіший, ніж демократія. Єдиний період російської історії, яким пишаються 54 % опитаних – це епоха Петра І (XVIII ст.).

Серед невирішених проблем  Росії – війна в Чечні, необхідність нормалізації взаємовідносин з Україною і Грузією. Всередині Росії та й за її межами – неоднозначне ставлення до засад „керованої демократії”.

Отже, політична система  Росії реформується, як уже говорилося, в рамках чинної Конституції. Оновлена конструкція влади ще більше зміцнила роль інституту президентства як ядра політичної системи. Сучасний політичний російський режим можна кваліфікувати як бюрократично-авторитарний, за якого інтереси глави держави й адміністративного апарату врівноважуються в інститутах напівдекоративної парламентської демократії й у ході виборчих кампаній. Загальновідомо, що демократія неможлива без ефективних і водночас уважних до потреб громадян і контрольних інститутів адміністративно-політичного керівництва. Ось чому зусилля В. Путіна на відновлення керованості державою, створення системи дійових виконавчих органів влади в умовах загострення боротьби з тероризмом можуть сприяти розвитку повноцінної демократії, якщо вироблення, прийняття й реалізація ними рішень адекватно відповідатимуть інтересам населення.



 

2. Україна, Білорусь, Молдова: варіанти суспільного ладу

2.1. Україна 

Україна, Білорусь, Молдова  проголосили свою незалежність, але, хоч і різною мірою, постійно відчувають небажання Росії цілковито їх «відпустити».

Насамперед це стосується України, безпосередньої сусідки Росії. Значна кількість російських політиків вважають Україну частиною великої Росії. Саме цим пояснюється їхнє негативне ставлення до незалежної економічної політики України, до створення власних збройних сил.

Політична історія України  останніх 15 років – це, поряд з  іншим, історія трьох президентів, п’яти спікерів парламенту, дванадцяти урядів, становлення політичної еліти, реформування інститутів правової держави і громадянського суспільства.

Вибори третього Президента України в грудні 2004 року в суспільній свідомості пов’язуються з визначенням нової перспективи розвитку держави, нової якості як держави, так і суспільства.

До останнього часу трансформація  владних структур, зокрема – інституту  президентства, відбувається складно, суперечливо. Та очевидно, що битву  в економіці влада програла: погіршується інвестиційний клімат, зростає інфляція, знову з’являється загроза несвоєчасної виплати зарплат, пенсій. Різко зросли ціни на товари першої необхідності. Загострилися українсько-російські відносини, зокрема в газовій сфері. Не відбулося реальної структуризації влади: бізнес не відокремлено від влади, з’явилися ознаки зародження нових олігархічних груп та їх змички зі старими кланами . І головне. Нова влада виявилась непрофесійною. Війна команди переможців на два фронти (з опозицією та між собою) закінчилась фарсом. В. Ющенко відправив у відставку уряд Ю. Тимошенко всього через сім місяців після його призначення. А на початку 2006 року парламент проголосував за відставку уряду Ю. Єханурова. Аргументована програма хоча б на найближчий період, а тим більше стратегія на тривалу перспективу – не визначені.

Громадяни України, як свідчать результати соціологічних досліджень, хочуть бачити на посаді Президента визнаного  лідера загальнонаціонального масштабу, раціонального політика, який впевнено проводив би економічні реформи, рішуче поборював бідність, безробіття, викорінював злочинність, корупцію, клановість, забезпечував розвиток вітчизняного підприємництва, ефективне використання наукового і виробничого потенціалу тощо. Новий Президент повинен спрямувати зусилля політичної і бізнесової еліти на формування громадянського суспільства і набуття європейських цінностей, входження нашої держави до європейських та євроатлантичних структур, налагодження взаємовигідних стосунків з Росією. Амбітність глави держави має бути підкріплена необхідною для цього інтелігентністю, толерантністю, компетентністю і талантом державного діяча, спроможного мислити і діяти системно.

Сучасна зовнішня політика України орієнтована на конструктивні  й дружні стосунки з Росією, а водночас на поступову, але неухильну інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури. Україна вже не може стати провінційним аванпостом Москви і надає перевагу шляху, яким пішли сусідні Польща, Угорщина та Чехія.

Перебуваючи на перехресті складних геополітичних інтересів, Україна має лише один вектор виживання — зміцнення свого економічного суверенітету.

Нині владні структури  України прагнуть здійснити ефективні  заходи для виходу з кризи. У державі  здійснюється реформа політичної системи. Стратегічною метою соціально-економічних перетворень у всіх сферах життя й надалі залишається виведення України на шлях побудови суспільства з багатоукладною соціально орієнтованою економікою за реального підпорядкування держави інтересам трудівників.

 

2.2. Білорусь

Республіка Білорусь, як і інші республіки колишнього Радянського Союзу, у 1991 році проголосила незалежність. У березні 1994 року прийнято нову Конституцію Республіки Білорусь, відповідно до якої було сформовано владні органи, обрано Президентом країни Олександра Лукашенка. У листопаді 1996 року на референдумі було затверджено в новій редакції Конституцію Білорусі

Політичним завершенням  цього процесу став перехід від  парламентської до президентської республіки. Припинив свою діяльність парламент і було сформовано новий двопалатний законодавчий орган.

Відповідно до нової  Конституції, Республіка Білорусь —  унітарна демократична соціальна правова  держава. Єдиним джерелом державної  влади й носієм суверенітету в  Республіці Білорусь є народ. Державна влада в Республіці Білорусь здійснюється на основі поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Державні органи в межах своїх повноважень самостійні: вони взаємодіють, стримують і врівноважують один одного.

Нова Конституція значно розширює повноваження глави держави.

Президент Республіки Білорусь є главою держави, гарантом Конституції  Республіки Білорусь, прав і свобод людини й громадянина. Президент  уособлює єдність народу, гарантує реалізацію головних напрямів внутрішньої  та зовнішньої політики, представляє Республіку Білорусь у відносинах із іншими державами й міжнародними організаціями. Президент здійснює заходи щодо захисту суверенітету Республіки Білорусь, її національної безпеки й територіальної цілісності, забезпечує політичну й економічну стабільність, наступність і взаємодію органів державної влади, здійснює посередництво між органами державної влади, державою та суспільством.

Президент обирається на п'ять років безпосередньо народом  Республіки Білорусь на основі загального, вільного, рівного й прямого виборчого права таємним голосуванням. Одна й та сама особа може бути Президентом не більш як два терміни.

Державною мовою в  Республіці Білорусь є білоруська мова. Російська мова має рівний статус із білоруською.