Трансформацiя полiтичних систем пострадянських краiн

Конституційний процес у Білорусі оцінено всередині країни та за її межами як такий, що відбувся з суттєвими порушеннями демократичних принципів. У результаті створено передумови для концентрації всієї влади в руках Президента й перетворення парламенту, Конституційного суду, місцевих органів влади на суто декларативні інституції без реальної влади... Президент став на шлях фактичної ліквідації політичної системи країни, зведення її лише до двох суб'єктів: вождь і народ.

Аналізуючи відносини  Білорусі з зовнішнім світом, необхідно  констатувати, що білоруське суспільство й еліта країни продемонстрували нездатність адаптуватися до нових історичних і геополітичних умов. Войовниче неприйняття західних цінностей, європейських стандартів демократії призвели до міжнародної ізоляції. Країна опинилася в міжнародній ізоляції, залишилася без економічної та політичної підтримки міжнародного та європейського співтовариства і, судячи з економічних показників, дедалі більше втрачає позиції.

Внутрішня й зовнішня політика Республіки Білорусь неоднозначно сприймається зарубіжними країнами, зокрема західними.

2.3. Молдова.

Трансформація владних  структур, суспільно-політичного устрою в Республіці Молдова відбувалося за сценарієм, характерним для всіх республік колишнього Союзу, хоч і зі своїми відмінностями. У червні 1990 р. в Молдові прийнято декларацію про суверенітет держави, а ще через рік обрано першого президента. Шлях визначення Молдови в новому геополітичному просторі був суперечливим. Ускладнилися відносини з Росією. А прагнення об'єднатися з Румунією призвело до вибухонебезпечної ситуації в країні. У відповідь на це проголошується Придністровська республіка.

1994 року у Молдові  прийнято Основний Закон країни. Згідно з ним, Молдова –  суверенна і незалежна, єдина  і неподільна держава [7]. Форма  державного правління – республіка. Законодавча, виконавча і судова влада розділені і взаємодіють при здійсненні своїх прерогатив відповідно до положень конституції. Президент Молдови є главою держави, представляє її та виступає гарантом суверенітету, національної незалежності, єдності і територіальної цілісності країни.

У листопаді 1996 року президентом  було обрано П. Лучинського. Його намагання  винести на референдум проект змін до конституції, спрямованих на запровадження  президентської форми правління, не були підтримані. Намагання Верховної Ради Молдови ввести парламентську форму правління призвели наприкінці 2000 року до політичної кризи (парламент не зміг обрати президента) і до розпуску парламенту. Навесні 2001 року на парламентських виборах перемогли комуністи і забезпечили обрання на посаду президента свого лідера – В. Вороніна. 6 березня 2005 року в Молдові відбулися чергові парламентські вибори. Вагому перемогу знову здобули комуністи: вони одержали в парламенті 56 місць із 101. 3 квітня 2005 року парламент вдруге обрав В. Вороніна президентом країни.

У зовнішній політиці парламент, Президент, уряд Молдови  зосереджують зусилля на зміцненні  зовнішньополітичних зв'язків з  іншими країнами. Нині Республіка Молдова  визнана більш як 140 країнами світу, є повноправним членом ООН і Ради Європи, плідно співпрацює з ОБСЄ і Європейським Союзом, а також із НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру».

Відносини Молдови й  України оцінюються аналітиками  як добрі. Суперечностей небагато. Україна  бере активну участь у врегулюванні придністровського конфлікту. Проте ця проблема є однією з непростих.

Отже, в Росії, Білорусі й Молдові трансформація політичних структур відбувається складно, суперечливо. Політичні структури, сформовані в  Росії, Білорусі та Молдові, за наявності  певних відмінностей, мають виразні риси авторитарних режимів. Владних повноважень більше у глав держав, занижено роль законодавчих органів, виконавчою гілкою влади монополізовано вплив на засоби масової інформації. Владні органи спираються на адміністративний ресурс, за необхідності можуть продемонструвати його. Роль політичних партій, громадських об'єднань, інших інститутів громадянського суспільства є незначною. Політична ситуація в Росії й Молдові ускладнюється не залагодженими до кіпця міжнаціональними конфліктами (Чечня — в Росії, Придністров'я — в Молдові). Втручання США в розв'язання придністровського конфлікту загострило російсько-молдовські стосунки.

Усі країни прагнуть вийти  з глибокої економічної кризи, зупинити процес зниження життєвого рівня  людей. Серед головних напрямів виходу з кризи — створення та здійснення на державному рівні науково обґрунтованих програм економічних реформ. Постійно триває пошук, хоча й не без перешкод, шляхів тіснішої, насамперед економічної, інтеграції. 

3. Центрально-азійські країни. Особливості моделі суспільного ладу

Центрально-азійські республіки — Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан, Таджикистан, як і Україна, проголосили на початку 90-х років  незалежність. В усіх державах було прийнято нові конституції, сформовано органи державної влади. Водночас слід мати на увазі, що країни Центральної Азії мають як спільні риси в політичному розвитку, так і специфіку, свої історичні, етнічні, демографічні, культурні, релігійні, місцеві кастові особливості, що істотно впливають на становлення й розвиток владних структур.

В основі моделі суспільного  ладу незалежних держав Центральної  Азії, що виникли на пострадянському  просторі, — збереження стародавніх  і племінних традицій та поєднання  їх із сучасними реаліями. Доводиться враховувати прагнення деяких релігійних кіл створити ісламську державу. Процес суперечливий. І все-таки центрально-азійські країни надають перевагу світській державі, водночас забезпечується конституційне закріплення вільного розвитку всіх релігійних конфесій.

3.1. Казахстан

Процес трансформації  політичних структур тут відбувається складно, неоднозначно.

Згідно з Основним Законом (Конституція Республіки Казахстан  прийнята всенародним референдумом 30 серпня 1995 року), Казахстан є унітарною  державою з президентською формою правління . Президент республіки є главою держави, її вищою посадовою особою, визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, представляє її всередині країни і в міжнародних відносинах.

Президент Казахстану Н. Назарбаєв — один із визнаних державних діячів у центральноазійському регіоні. На посаду президента його було обрано 1 грудня 1990 року.

Останньою формою державності  у казахів був союз трьох жузів  – племінних об’єднань – старшого, середнього й молодшого. За традицією старший жуз постачав народові правителів, середній – поетів і мислителів, а молодший – воїнів. Н. Назарбаєв, який пройшов шлях до влади через посаду першого секретаря ЦК Компартії Казахстану, виходець із старшого жузу, тобто племені, що вирощує еліту. Широкий комплекс проблем становлення Казахстану як незалежної держави, його суспільно-політичного устрою, місця цієї провідної центральноазійської країни у світовій цивілізації Н. Назарбаєв виклав у книзі „На пороге ХХІ века” . За участю президента в країні енергійно проводяться політичні й економічні реформи, ініційовано низку міжнародних акцій, зокрема – створення Євразійського співтовариства.

У квітні 1995 року на всенародному референдумі повноваження президента Н. Назарбаєва було продовжено до 2000 року. На початку жовтня 1998 року парламент ухвалив поправки до конституції, згідно з якими термін повноважень глави держави було продовжено на 7 років, позачергові президентські вибори призначено на січень 1999 року. На цих виборах Н. Назарбаєв здобув переконливу перемогу. За нього віддали голоси 84,7 % виборців, що взяли участь у голосуванні.

Спадкоємницею нинішнього президента Казахстану називають його дочку Д. Назарбаєву, яка очолює потужний медіа-холдинг „Хабар”, а також  є лідером партії „Асад”. До речі, сама Д. Назарбаєва вважає, що Н. Назарбаєв на наступних виборах знову буде балотуватися в президенти. Це не суперечить Конституції.

Останні вибори президента Казахстану відбулися 3 грудня 2005 року. За діючого главу держави проголосувало  понад 91 % виборців. Явка становила 75,5 %. Ця перемога забезпечила Н. Назарбаєву високі повноваження ще на сім років.

У лютому 2006 року в Казахстані було вбито відомого опозиціонера А. Сансирбаєва. Його колеги вважають це вбивство політичним, замовленим „з високих  кабінетів”. Президент Н. Назарбаєв: „Незважаючи на те, хто причетний до цього вбивства, всі отримають суворе покарання. Я уважно стежу за ходом розслідування” .

Неоднозначно оцінюється політика владних структур у підході  до міжнаціональних взаємовідносин. Заміна не казахів на казахів у державній адміністрації, поліції, парламенті негативно впливають на російськомовне населення, яке побоюється, що його майбутнє (в Казахстані з 14,4 млн. осіб 60,3 відсотка — не казахи, переважно росіяни й українці) — це вимушене поповнення низькооплачуваної робочої сили для обслуговування казахської еліти. Проте ці побоювання не мають під собою ґрунту. У Казахстані права всіх націй захищено Конституцією. Російська мова є офіційною й прирівнюється до державної. Грошовий знак тенге має написи двома мовами: казахською та російською.

У зовнішній політиці, зокрема щодо країн СНД, Президент  Казахстану виступає за інтеграцію в  пострадянському просторі, послідовно обстоює потребу розвитку як двосторонніх, так і багатосторонніх відносин.

Визначаючи перспективи розвитку СНД, Н. Назарбаєв стверджує: «Сьогодні докорінно треба реформувати не тільки саму Співдружність, а й російську політику стосовно своїх найближчих сусідів. Поки вона не стане справді відповідальною й дружньою, орієнтація країн СНД на інші геополітичні центри зберігатиметься. Гадаю, що ніхто не сперечатиметься з тим, що й досі «ключі» від інтеграції перебувають у Кремлі».

3.2. Узбекистан

 Порівняно зважені політичні й економічні перетворення здійснюються в Республіці Узбекистан. Як відомо, родоплемінна структура тут суттєво розмита і не відіграє особливої ролі. Важливого значення надається традиціям колишніх могутніх середньоазійських держав: Бухари, Коканда, Хорезму. Не випадково обраний 29 грудня 1991 року президент Узбекистану І. Карімов, колишній перший секретар ЦК Компартії республіки, який народився в Самарканді — одній із двох столиць Бухарської держави, обрав історію Бухари за базову для своєї країни. Підвалиною нової узбецької державності стало вчення бухарських мислителів — від грізного еміра Тимура до великого теолога Накшабанда. І. Карімов зазначав, що звертається до мудрості великого Тимура: заволодівши розумом людей, можна наказувати їм. 1991 року І. Карімов так відповів депутатам Верховної Ради Узбекистану на звинувачення його в диктаторських нахилах: „У нашій республіці може бути або демократія, або порядок. Я обрав порядок. Основна заповідь президента: „На Сході владу не ділять” .

За конституцією (прийнята 8 грудня 1991 року, внесено зміни 28 грудня 1993 року) Узбекистан – суверенна демократична республіка. Від імені народу Узбекистану можуть виступати тільки обрані ним Олій Мажліс і президент. Президент Республіки Узбекистан є главою держави і виконавчої влади і водночас Головою Кабінету Міністрів .

В січні 2000 року І. Карімова знову було обрано президентом. Референдум, що відбувся на початку 2002 року, продовжив  термін його повноважень з 5 до 7 років. Наступні вибори мають відбутися 2007 року.

І. Карімов – послідовний  прихильник світської держави, однозначно наголошує на своєму несприйнятті ісламістського екстремізму . Саме діями релігійних екстремістів пояснюють терористичні акти в лютому 1999 року, коли від вибухів у Ташкенті загинуло 14 осіб і 128 було поранено. Нині режим І. Карімова вважається одним із найжорстокіших у Центральній Азії. „Узбецьким Петром І” назвала І. Карімова казахська преса. Драматичні і трагічні події в Андижані 13 – 15 травня 2005 року підтверджують цей висновок. Озброєні заколотники (опозиціонери-ісламісти) захопили тюрму, звільнили в’язнів, а потім захопили міську держадміністрацію. Заколот було придушено зброєю; були численні людські жертви. Європейський Союз запровадив санкції проти Узбекистану, які підтримали й США. У відповідь Узбекистан поставив вимогу перед США залишити до кінця року військову базу, розташовану на його території .

У зовнішньополітичній  сфері Узбекистан за роки незалежності визначив своє місце, набув самостійного голосу у світовому співтоваристві. Нині Узбекистан визнали 165 держав, із більш як 120 країнами світу встановлено офіційні дипломатичні відносини.

Президент І. Карімов  рішуче виступає проти поспішної  інтеграції країн СНД. Ним визначено  п'ять головних передумов, на яких має  здійснюватися інтеграція й кооперація між державами. Це — добровільність і цілковита рівноправність держав, однакова спрямованість та ідентичність реформ, що здійснюються в кожній країні, опора передусім на власний потенціал, неприпустимість форсування інтеграційних процесів, коли формування спільних наддержавних структур тяжіє над процесами економічної інтеграції.

3.3. Туркменістан 

Туркменським феноменом  називають те, що нині відбувається в цій країні. Республіка Туркменістан має яскраво виражений племінний  поділ: загалом 30 племен, найбільших —  п'ять. Племена мають чіткі ареали розміщення, «свої» землі. За ними республіка має п'ять великих областей — велайятів. Президентом Туркменістану 1990 року обрано С. Ніязова, колишнього першого секретаря ЦК Компартії республіки. Тоді враховувалося, зокрема, те, що С. Ніязов за своїм походженням – з племені теке, з якого історично походили правителі країни. Свою легітимність президент підтвердив (після прийняття нової конституції) всенародними виборами у червні 1992 року (99,5 % голосів) і на референдумі в січні 1994 року, який продовжив його повноваження ще на п’ятиріччя – до 2002 року.