Сутність та характеристика авторитаризму

 

 

Контрольна робота

 

 

шифр модуля___2.07_______________________________

з дисципліни_Політологічні аспекти державного управління     

на тему_            Сутність  та  характеристика    авторитаризму

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк 2013р.

Зміст

 

 

Введення            3

1.Історичні корені виникнення  авторитаризму       5

2.Сутність та характерні  риси авторитарного режиму      6

3.Спільні риси та відмінності авторитарного,тоталітарного та демократичних режимів9

4.Типологія сучасних форм  авторитаризму                11

4.1.Однопартийні системи                   12

4.2.Військові диктатури                   12

4.3.Вождистський (режим особистої влади)                13

4.4. Олігархічні(бюрократично-олігархічні)                13

4.5.Теократичний режим                   14

4.6.Змішані                     14

Висновки                     16

Список використаної літератури                  18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Введення

 

 

Людство з давніх часів  шукає оптимальні форми співвідношення особистості та держави, сочетаниеспільність  їхніх зацікавленностей. В ідеальному варіанті інтереси особистості повинні стояти на першому місці , благо народу повинно виступати у ролі вислого  закону для держави.

 Однак, практика далеко  не завжди досягала таких високих ідеалів та зазвичай зупинялася на більш низьких прагненнях:  вигоді для держави, окремих прошарків, що наділені публічною владою. Ще Аристотель відокремлював два рода правління, один із яких націлений на користь  правителя, а інший – на інтереси підлеглих, суспільства. Перший род правління  виражається  в подчинении,підкоренні,  пригніченні особистості державою, коли людина розглядається  як мала та незначна частка. Такий тип відношень людини та політичної структури утворюється у рамках тоталітарних державних систем, що націлені на повне підкорення  особистого життя потребам політичної системи.При політичному режимі, коли людина володіє масивним  набором засобів впливу на державу (участь у виборах, самоуправління, вплив на прийняття законів), утворюється демократичне правління.Люди завжди прагнули створити раціональне та справедливе суспільство, що, у свою чергу, породжувало великих гуманістів та кровавих диктаторів, сміливі реформи та спустошуючі  війни.Адже  держава, так як і всякий інший соціальний інститут, можливо використати по-різному, в досягненні різної мети. Вона може служити і деяким політичним угрупуванням, елітам, партіям, класам, але й може діяти в інтересах усього суспільства.

Авторитарний режим - державно-політичний устрій суспільства, в якому політична  влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, елітною групою та т.д.) при мінімальній участі народу. Авторитаризм властивий владі і політиці, але підстави та ступінь його різні. Як визначають, можуть виступати природні, природжені якості політичного лідера ( "авторитарною", владної особистості); розумні, раціональні, виправдані ситуацією (необхідністю особливого роду, наприклад, станом війни, суспільної кризи і т.п.); соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів) і т.д., аж до ірраціональних, коли авторитаризм переходить у його крайню форму - тоталітаризм, деспотизм, створення особливо жорстокого, репресивного режиму. Авторитарним є будь-яке нав'язування волі влади суспільству, а не прийняте добровільно і усвідомлене покору. Об'єктивні підстави авторитаризму можуть бути пов'язані з активною перетворювальною діяльністю влади. Чим менше таких підстав і бездіяльність влади, тим очевидніше виступають суб'єктивні, особисті підстави авторитаризму.

В даний час найбільш суттєві  передумови для виникнення авторитарних режимів зберігають перехідні суспільства.Авторитарні спокуси  в суспільствах цього типу практично невикорінні. Усвідомлення повсякденних труднощів викликає спокуса в багатьох політичних сил «зробити все прямолінійно, одним кидком, припинити суперечку, замінити політику адмініструванням, анархію - дисципліною, робити все раціонально». Наприклад, у сучасному російському суспільстві схильність до авторитарних методів правління постійно підживлюється втратою керованості суспільними перетвореннями, фрагментарністю реформ, наявністю різкій поляризації сил на політичному ринку, поширенням радикальних форм протесту, що є загрозою цілісності суспільству, а також не сформованим національною єдністю, поширеними консервативними уявленнями, масовим бажанням швидкого досягнення соціальної ефективності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Історичні корені виникнення  авторитаризму

 

 

В теперішній час у багатьох сучасних країнах світу встановилися авторитарні політичні порядки. Причому чимало вчених, як у минулому, так і в сьогоденні вельми позитивно оцінювали й оцінюють даний тип організації влади.

Історично авторитаризм існував  у різних формах в різні епохи і в різних країнах (наприклад, античні грецькі і східні деспотії і тиранії - Персія, Спарта, багато інших феодальні абсолютистські режими і т.д.). Його теорія була вперше розроблена ультраконсервативними і реакційними теоретиками початку XIX ст. як відповідь на Французьку революцію і соціалістичні рухи Ж. де Местр і Л. де Бональдом. З розвитком індустріального суспільства ідея авторитаризму стала приймати відтінки конструктивної політичної ідеології. Контрреволюційна (у Ж. де Местра) ідея порядку втратила монархічну орієнтацію, відпала концепція абсолютистського авторитаризму: абсолютна і незалежна від людей влада короля - це причина політики; його міністри (апарат влади) - це кошти; суспільство підданих, які коряться, - це наслідок (Л. де Бональд)[1].

Авторитаризм став у XIX столітті постійною і важливою течією німецької політичної думки , поповнився ідеями національної і державної єдності, які він призначений реалізувати. До кінця століття авторитаризм став розглядатися як засіб потужної національної і соціальної мобілізації та управління зверху процесом державного будівництва (Г. Трайчке). Іспанець Д. Кортес бачив в авторитарному політичному порядку святість покори, умови згуртованості нації, держави і суспільства. О. Шпенглер також вважав, що, навідміну від лібералізму, що породжує анархію, авторитаризм виховує дисципліну і встановлює в суспільстві необхідну ієрархію. Багато вчених і політиків розглядають цей тип владарювання,як найбільш оптимальної форми політичного забезпечення переходу відсталих країн до сучасної демократії[1].

У першій половині ХХ століття показова авторитарна доктрина вкрай правого французького ідеолога і політика Ш. Морраса, для якого індустріалізація, проникнення держави в суспільство, висока мобілізація народу,як засіб здійснення політики - об'єктивні й неминучі умови авторитаризму. Авторитаризм XX століття в подібних трактуваннях став все частіше приймати націоналістичний антидемократичний характер, зв'язувався з боротьбою проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. Фашизм довів теорію і практику авторитаризму до крайніх тоталітарних форм[1].

У післявоєнний період з'явилися нові уявлення про елітарний і технократичний авторитаризм, в якому роль авторитарного правління відводиться вищій адміністрації держави, що володіє , перевершує інші рівні політичної системи високої професійної компетенції. Авторитаризм став, в остаточному рахунку, формою вирішення політичних проблем (реформ, перетворень, перебудов) зверху, силами влади, і опинився в цьому сенсі досить уразливим і залежним від ставлення суспільства до дій авторитарної влади, перед вибором: демократизувати режим і отримати підтримку народу, або посилити політику та перейти до примусу і диктату. Більш поширений варіант авторитаризму - режим уповільненого розвитку, усталених ієрархічних відносин, репресивного контролю, економічної стагнації.

 

 

2.Сутність та характерні риси авторитарного режиму.

 

 

Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право), як раніше вже було сказано,  розуміється як режим, зміст управління при якому полягає в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Авторитарний режим , як і інші політичні режими, має свої , притаманні йому риси.Найбільш характерними рисами авторитарних режимів є наступні:

- зосередження влади в  руках однієї людини або групи.  Носієм влади може бути харизматичний лідер, монарх або військова хунта. Як і під час тоталітаризму, суспільство відчужено від влади, відсутній механізм її спадкоємності. Еліта формується шляхом призначення зверху;

- права і свободи громадян  обмежені головним чином у  політичній сфері. Закони переважно  на боці держави, а не особистості;

- у суспільстві домінує  офіційна ідеологія, але проявляється терпимість по відношенню до інших ідейних течіїв, лояльним до правлячого режиму;

- політика монополізується  владою. Діяльність політичних партій  та опозиції заборонена або  обмежена. Профспілки підконтрольні владі;

- державний контроль не поширюється на неполітичні сфери -- економіку, культуру, релігію, приватне життя;

- обширний державний сектор  жорстко регламентується державою. Як правило, він функціонує  в рамках ринкової економіки  і цілком уживається з приватним  підприємницт-вом. Економіка може бути як високоефективною, так і малоефективною;

- здійснюється цензура  над засобами масової інформації, яким дозволяється критика окремих недоліків державної політики при збереженні лояльності по відношенню до системи;

- влада спирається на силу, достатню, щоб у разі необхідності примусити населення до покори. Масові репресії, як за тоталітаризму, не проводяться;

- при позитивних результатах діяльності режим може підтримуватися більшістю суспільства. Меншість бореться за перехід до демократії. Громадянське суспільство може існувати, але залежить від держави;

- режиму властиві унітарні  форми держави із твердою централізацією влади. Права національних меншин обмежені[1].

У найзагальнішому вигляді  за авторитаризмом закріпився образ системи жорсткого політичного правління, що постійно використовує примусові і силові методи для регулювання основних соціальних процесів. У силу цього найважливішими політичними інститутами в суспільстві є дисциплінарні структури держави: його силові органи (армія, поліція, спецслужби), а також і відповідні їм засоби забезпечення політичної стабільності (в'язниці, концентраційні табори, превентивні затримання, групові і масові репресії, механізми жорсткого контролю за поведінкою громадян). При такому стилі владарювання опозиція виключається не тільки із сфери прийняття рішень, але і з політичного життя в цілому. Вибори або інші процедури, спрямовані на виявлення громадської думки, сподівань і запитів громадян, або відсутні, або використовуються суто формально.

Блокуючи зв'язку з масами, авторитаризм (за винятком своїх харизматичних  форм правління) втрачає можливість використання підтримки населення для зміцнення правлячого режиму. Однак влада, яка не спирається на розуміння запитів широких соціальних кіл, як правило, виявляється нездатною створювати політичні порядки, які виражали б суспільні запити. Орієнтуючись при проведенні державної політики тільки на вузькі інтереси правлячого шару, авторитаризм використовує у відносинах з населенням методи патронування та контролю над його ініціативами. Тому авторитарна влада здатна забезпечити лише примусову легітимність. Але настільки обмежена у своїх можливостях громадська підтримка звужує для режиму можливості політичного маневру, гнучкого та оперативного управління в умовах складних політичних криз і конфліктів.

Сталий ігнорування громадської  думки, формування державної політики без залучення громадськості  в більшості випадків роблять  авторитарну владу нездатною  створити будь-які серйозні стимули  для соціальної ініціативи населення. Щоправда, за рахунок примусової мобілізації окремі режими (наприклад, Піночет в Чилі в 70-х рр..) Можуть у короткі історичні періоди можуть викликати до життя високу громадянську активність населення. Однак у більшості випадків авторитаризм знищує ініціативу громадськості як джерело економічного зростання і неминуче веде до падіння ефективності правління, низькою господарської результативності влади[2].

Вузькість соціальної опори влади, що робить ставку на примус і ізоляцію громадської думки від центрів влади, виявляється і в практичному бездіяльності ідеологічних інструментів. Замість систематичного використання ідеологічних доктрин, здатних стимулювати громадську думку, забезпечувати зацікавлена ​​участь громадян у політичному і соціальному житті, авторитарно правлячі еліти в основному використовують механізми, спрямовані на концентрацію своїх повноважень і внутріелітарное узгодження інтересів при прийнятті рішень. У силу цього головними способами узгодження інтересів при виробленні державної політики стають закулісні угоди, підкуп, келійний змову і інші технології тіньового правління.

Додатковим джерелом збереження такого типу правлінь є використання владою певних особливостей масової  свідомості, менталітету громадян, релігійних та культурно-регіональних традицій, які в цілому свідчать про досить стійкою громадянської пасивності населення. Самемасова громадянська пасивність служить джерелом і передумовою терпимості більшості населення до правлячого угрупування, умовою збереження її політичної стійкості.

Однак систематичне застосування жорстких методів політичного управління, опора влади на масову пасивність не виключають певної активності громадян і збереження їх об'єднанням деякої свободи соціальних дій. Свої (нехай скромні) прерогативи і можливості впливу на владу і прояви активності мають сім'я, церква, певні соціальні та етнічні групи, а також деякі громадські рухи (профспілки). Але і ці соціальні джерела політичної системи, які діють під жорстким контролемвлади, не здатні породити скільки-небудь потужні партійні руху, викликати масовий політичний протест. У подібних системах правління існує скоріше потенційна, ніж реальна опозиція державному ладу. Діяльність опозиційних груп і об'єднань більше обмежує владу у встановленні нею повного і абсолютного контролю за суспільством, ніж намагається реально коригувати цілі і завдання політичного курсу уряду[2].