Історичні прояви геноциду

Отже, в Україні  режим мав дві цілі:

— знищення всіх, навіть потенційних, проявів національно-визвольного  руху;

— знищення селянства  як класу.

Обидві цілі злилися  воєдино, адже згідно з переписом 1926 року селяни становили 80,8% населення  України. При цьому серед українців  частка селянства становила близько 84%. Упродовж століть селянство було ядром української нації. Режим  узяв курс на розмивання національної ідентичності та обмеження економічної  самодостатності своїх громадян.

Наприкінці 1920-х  і на початку 1930-х років під  прикриттям сфабрикованих справ  «Спілки визволення України», «Українського  національного центру», «Української військової організації» та інших відбулися  масові арешти української інтелектуальної  еліти. У 1930 році було припинено діяльність Української автокефальної православної церкви.

У селі політику більшовицького режиму СРСР було реалізовано у формі  розкуркулення та депортації заможних селян, прискореної суцільної колективізації та встановлення обов’язкових обсягів  хлібозаготівель. Усе це зруйнувало традиційні форми сільськогосподарського виробництва і призвело до катастрофічного падіння продуктивності праці, позбавило українських селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна. В результаті у 1931 році продовольче становище різко погіршилося, що вже навесні 1932 року призвело до голоду.

Як свідчать архівні  документи і очевидці тих часів, в Усіх регіонах України, крім прикордонних, здійснювалися подвірні обшуки. Коли не могли знайти хліба, у так званих боржників конфісковували будь-які  запаси їжі, заготовлені до нового врожаю, – м’ясо, сало, картоплю, соління, сухарі, фруктову сушню тощо. Таким чином, штучно мінімізувалися харчові компоненти життєздатності людини майже до нуля. А далі її чекала голодна смерть, або виживання за рахунок споживання дикорослих рослин (якщо такі були). Однак  останній шанс на виживання був надто  проблематичний для мешканців південного регіону України. Так, один житель с. Крюківки, що на Чернігівщині, згадував жебраків, які приходили з південних країв України і розповідали: «На Поліссі голод легше переносити. Тут хоч рослинами різними живитися можна, а у нас степ голий».

У 1932-1933 роках український  народ, особливо селянство, відчули  на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці  заповнювали міста і вмирали  сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей  наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз'їздівського  періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про  зростання національного доходу і промислової продукції. Включення  до традиційного переліку успіхів нового елементe даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чуткам у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.

2.2 Факти голодомору

Уже наприкінці 1932р. зарубіжні кореспонденти привозили  жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому  на відстані 30-ти кілометрів від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. "В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан". Один із письменників, уже за часів хрущовської "відлиги" зміг розповісти про те, який "у 1933 році був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли". Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу...

Через неможливість харчуватися у психічному стані  населення України відбувалися  значні зміни. При цьому людина переживала важкі фізичні і психічні страждання, підсилені соціальним тиском і політичним терором. Сила і масштаб страждань  перебували за межею адаптаційних ресурсів психіки, пригнічених вимушеною  безпорадністю. Звичними явищами стали  самогубства, убивства з метою людоїдства, трупоїдство померлих родичів, інших людей. Деформації у сфері відчуттів і сприйняття, уявлень та перебігу думок, пам’яті, бажань, прагнень, вольових прагнень, характеру і темпераменту, всієї сукупності душевного життя особистості мали характер звуження свідомості на домінантній потребі виживання – потребі в їжі. Відбувалося депресія і послаблення голодом практично всіх чинників, що детермінують поведінку людини (детермінаторів): самозбереження і порогів ризику, репродуктивного статевого потягу, релігійних, моральних, естетичних почуттів тощо.

Відбувалось не лише фізичне винищення мільйонів  українських хліборобів, а й духовне  покріпачення цілих поколінь. Саме тоді набули зворотного змісту одвічні  цінності народу: біле стало чорним, честь і гідність – водою, донос  на ближнього виявом патріотизму. Аналіз архівних документів періоду 1932-1933 років  ще раз засвідчує народну трагедію. В селах мали місце факти людоїдства і трупоїдства. В архівних матеріалах були знайдені справи батьків, які навмисно вбивали власних дітей, «щоб ті не мучилися». Так у Літинському районі в перших числах лютого 1933 року бідняк-одноосібник запалив піч, зачинив димохід і залишив у хаті двох доньок – 5 і 8 років. Діти стали кричати, кликати на допомогу. Тоді батько власноруч їх задушив і пішов у сільраду зізнаватися. На допиті він кричав, що вбив дітей через відсутність усіх харчів. При обшуку справді з’ясувалося, що харчі відсутні повністю.

В одній українській  родині, пише ще один свідок, де деякі  лежали ледве дихаючи, а інші зовсім не дихали, "дочка господаря лежала на підлозі в якомусь приступі божевілля, гризучи ніжку стільця... Коли вона почула, як ми входимо, вона не повернулася, а загарчала, точно  як гарчить собака, якщо підійти  близько, коли він гризе свою кістку". Голод породжував згубні психічні симптоми, які декому важко було подолати. Люди писали анонімні доноси на своїх  сусідів, що ті приховують зерно. Частим явищем стали вбивства, подібні до цього: "у селі Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя, та їхню 16-ти річну  дочку, щоб взяти собі 12 кілограмів борошна, яке вони мали. Він же вбив свого приятеля, коли той ніс 4 хлібини, які дістав у місті". Отож, засліплені голодом, люди подекуди втрачали людську  подобу.

Існують численні повідомлення про самогубство, майже завжди повішання. Але найстрашнішим фактом було інше: "деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали  власних дітей та поїдали їх". Моторошний випадок стався в селі Каламазівці на Одещині, коли по всьому селі шукали вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.

Через неможливість харчуватися у психічному стані  населення України відбувалися  значні зміни. При цьому людина переживала важкі фізичні і психічні страждання, підсилені соціальним тиском і політичним терором. Сила і масштаб страждань  перебували за межею адаптаційних ресурсів психіки, пригнічених вимушеною  безпорадністю. Звичними явищами стали  самогубства, убивства з метою людоїдства, трупоїдство померлих родичів, інших людей. Деформації у сфері відчуттів і сприйняття, уявлень та перебігу думок, пам’яті, бажань, прагнень, вольових прагнень, характеру і темпераменту, всієї сукупності душевного життя особистості мали характер звуження свідомості на домінантній потребі виживання – потребі в їжі. Відбувалося депресія і послаблення голодом практично всіх чинників, що детермінують поведінку людини (детермінаторів): самозбереження і порогів ризику, репродуктивного статевого потягу, релігійних, моральних, естетичних почуттів тощо.

Зрозуміло, всі ці випадки свідчили про зрушення психіки  людини, адже нормальна людина на це не здатна. Це же раз підтверджує  намагання радянського керівництва  знищити українську націю не тільки фізично, а й морально.

Голод вирував все  сильніше, ставав зовсім нестерпним. Батьки відсилали своїх дітей з дому, сподіваючись, що вони якось виживуть у світі жебрацтва та дрібних  крадіжок. Найбільше вражають розповіді  самих дітей. Так, семирічний хлопчик  розповів, що після того, як його батько помер, а мати спухла так, що не могла  встати, вона веліла йому «піти на пошуки собі харчів»; інший хлопчик восьми років покинув домівку, коли його батьки померли; дев’ятирічний хлопчик, коли померла матір, злякався свого  батька та пішов з дому. За перше  півріччя 1933 року у містах, за далеко не повними підрахунками, виявили  близько 5 тис. безпритульних дітей  та підлітків. А скільки не виявили? Велика кількість дітей помирала, а ті, що потрапляли у більш-менш організовані групи займали недобудовані споруди, ловили котів і птахів, шукали у смітті рибні голови або картопляне лушпиння, жебракували. У 30-х роках  у періодичній пресі писалось про злочинні зграї на залізничних  станціях, які складались з 12-14-річних, а навіть з 5-6-річних. Вони займалися  переважно дрібними крадіжками. Велика хвиля сиріт-безпритульників линула по всій країні услід за голодом 1932-1933 років.

Життя поступово  завмирало. Ще взимку малеча перестала  ходити до школи, відвідували її тільки учні старших класів. В окремих  школах відвідування учнів зменшилось до 50-75%. Як повідомляла обласна прокуратура  причиною такого становища була відсутність  продуктів харчування як вдома, так  і у школі. Так у березні 1933 року припинили навчання у Проскурові 160 осіб, що склало 40% загальної кількості  студентів, у Тульчині – 163 особи (30%), у Бердичеві – 343 особи (60%). А навесні  школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися в міста. Сільські фельдшери теж - адже ліками голод не вилікуєш.

Селяни, шукаючи  порятунку, намагалися тікати від голоду у міста. Залізничні станції були заповнені селянами, які намагалися сісти у вагони, аби хоча б пожебракувати. Жінки з опухлими руками і ногами підносили до вікон вагонів страхітливих дітей з величезними головами, що хиталися, з подібними до палиць кінцівками та набухлими загостреними животами. І це були родини, які мали сили дістатися до залізничної колії.

Доведені до відчаю селяни прагнули будь-що дістатися  до міст, але знаходили там мало допомоги. Так було у Дніпропетровську, в Донбасі, в інших місцях, де майже  половина прибулих уже доживала свої останні дні. Аби потрапити до Києва, уникаючи перекритих шляхів, селяни продиралися скрізь ліси та болота. Інколи виживав один на кілька тисяч, але щастя його було не довгим: у  місті йому все одно судилося помирати.

На вулицях міста  можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх  справах, а поміж ними, на землі, повзали  діти та дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги. Проте траплялися й інші випадки. Деякі кияни допомагали селянам  переховуватися від міліції. А ось  що повідомляє харків'янка: "Я бачила жінку, опухлу від голоду, що лежала на кінній площі. Хробаки буквально  поїдали її живцем. Уздовж тротуару ішли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерті, щоб їсти їх. Вона лише плакала і  просила медичної допомоги...".

Катастрофічною  стала і епідеміологічна ситуація. Санітарні умови в містах радянської України в 1932—1933 роках значно погіршилися. Висипний та черевний тиф, про який після громадянської війни почали забувати, знову набув епідемічного характеру, кількість хворих різко  зросла. У листопаді 1932 року в Харкові  щодня фіксувалося близько 300 випадків захворювань на тиф, смертність від  якого дорівнювала 15—20%. Почастішали  випадки харчових отруєнь. Для міста, де щільність людності дорівнювала 476 осіб на один квадратний кілометр, поширення  інфекції стало справжнім лихом. З метою профілактики було наказано провести «мийку школярів та студентів», розпочати будівництво примітивних  лазень, що ніяк вже не могли допомогти  вижити.

Уживані владою надзвичайні  санітарні заходи з очищення міста  від небажаних селян, яких називали не інакше як «жебраками, дармоїдами, волоцюгами», не торкнулися поліпшення медичного  обслуговування населення лікарнями  та поліклініками: катастрофічно бракувало  медичних препаратів і ліжок у  стаціонарах. Харковом ширилися чутки, що керівникам медичних установ спущено  таємний наказ про заборону надавати допомогу прийшлим голодним селянам.

У людей з ослабленим імунітетом на ґрунті недоїдання розвивалося, як правило, кілька хвороб одночасно (дощове і вологе літо 1933 року сприяло розповсюдженню малярії), тобто саме голод був  основною причиною високої смертності. На околицях міста з’явилися таблички з незвичним написом: «Ховати  заборонено».

Голодні безсилі  селяни не могли працювати так, як веліла їм хліборобська совість. Вони втрачали працездатність, а земля  – господаря. Так в деяких регіонах (Тростянецький, Вороновицький, Нимирівський) план весняної посівної кампанії виконався на 5-7%. А подекуди посівна кампанія затягнулася майже до жнив.

Апогею голод  досяг взимку і навесні 1933 року, коли вмирали цілі села. Все частіше  почали з’являтися чорні прапори  над сільрадами, що означало «В живих  не залишилось нікого».