Поняття політики. Політика як соціальне явище

Політика за своєю природою – діяльнісна, тому всі функції політології, їх

якість можна виявити і визначити лише виходячи з характеру політичної діяльності суб'єктів Політологія сприяє виробленню правильних орієнтирів у бурхливих політичних потоках, досягненню розумного компромісу між загальнолюдськими, регіонально-національними, локально-груповими та особистими інтересами, запобіганню дезінтеграції суспільства. У цьому реалізується роль політології, яка надає політиці якостей науки і мистецтва.

Отже, політологія як наука і як навчальна дисципліна має загальний характер, свій предмет, універсальні та специфічні закони розвитку та виконує ряд важливих функцій.

Методологія політології

Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи

дослідження, прийоми, підходи. Зарубіжна політологія застосовує нормативно-онтологічний і емпірико-аналітичний підходи до аналізу політичних явищ. Політика оголошується "сферою вибору, а не необхідності". Поряд із цим застосовуються психологічні та інституційні підходи. Поширений біхевіористський метод, пов'язаний з вивченням політичної поведінки особи і соціальних груп, перевіркою цих досліджень досвідом.

Важливим засобом у методологічному арсеналі політології є діалектичний метод. Останнім часом поряд з діалектичним методом у політологічних дослідженнях набуває поширення синергетичний метод (грец. sinergetikos — спільний, узгоджено діючий), який передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку.

Метод – це спосіб, шлях дослідження або пізнання, підхід, інструмент, яким

користується певна наука для дослідження закономірностей і категорій, що становлять її предмет. У залежності від конкретної мети, виділяють різні методи політичних досліджень:

• Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних

систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв'язку та розвитку.

• Соціологічний. Передбачає з'ясування впливу на політичну систему

економічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури.

• Інституціональний. Вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється

політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань громадян тощо).

• Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом

використання статистики, насамперед електоральної, спостереження політичних подій, експерименту, сфокусованого групового інтерв'ю, аналізу документів, анкетування і т. д.

• Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний

аналіз зв'язків між окремими його елементами в межах цілого. Розглядає політику як цілісну, складно організовану систему, як саморегульований механізм.

• Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища

на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, соціальних змін індивідів. Аналіз взаємозв'язків між рівнем економічного розвитку і політичним устроєм, між ступенем урбанізації населення та його політичною активністю, між кількістю партій і їх впливом на виборчу систему.

• Соціально-психологічний (біхевіористський). Орієнтує на вивчення

поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети. Орієнтує на вивчення суб'єктивних механізмів, психологічних мотивацій політичної поведінки. Передбачає застосування в політиці методів, які використовуються в природничих науках, а також у соціології.

• Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного

розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення.

• Порівняльний. Передбачає співставлення однотипних політичних явищ,

наприклад політичних систем, партій, електоратів, з метою виявлення їх загальних рис і специфіки, винайдення найбільш ефективних форм політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання.

• Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними

чинниками, а природою людського роду у виявленні біологічних та інших чинників поведінки.

• Нормативно-ціннісний. Орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою, в

основі якого – загальне благо, справедливість, повага людської гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення. Дозволяє виявити значення для суспільства конкретних політичних процесів, їх ролі у здійсненні загальних й індивідуальних інтересів людей, осіб.

Окрім вищезгаданих загальнофілософських методів дослідження політичних

об'єктів, політологи у своїх дослідженнях використовують такі загальнонаукові методи як:

• аналіз і синтез;
• індукція і дедукція;
• моделювання;
• формалізація;
• ідеалізація;
• узагальнення та ін.

У вивченні політичних процесів застосовують такі основні методологічні

принципи: об'єктивність, історизм і соціальний підхід.

1. Принцип об'єктивності. Орієнтує на вивчення об'єктивних закономірностей, які визначають процеси політичного розвитку. Кожне явище розглядають як багатогранне й суперечливе. Об'єктивність наукових висновків базується на доказовості наукових фактів.

2. Принцип історизму. Передбачає розгляд фактів і політичних явищ у конкретно-історичних обставинах, у взаємозв'язку та взаємозумовленості, з урахуванням розстановки та політичної орієнтації соціальних, національних груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні системи, важливо брати до уваги генезис, зміст їх компонентів, еволюцію і тенденції розвитку.

3. Принцип соціального підходу. Застосовується для подолання вульгарного соціологізму, міфологізації політичної реальності, протиставлення загальнолюдських, національних і класових ідеалів та цінностей. Соціальний підхід має особливо важливе значення, коли оцінюють програми, реальну політичну діяльність партій, лідерів, їх роль у політичному розвитку суспільства. При цьому беруть до уваги характер соціальних і класових інтересів, співвідношення соціально-класових сил у політичній боротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові інтереси із загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й світового співтовариства в цілому.

На сучасному етапі політологія пішла шляхом використання синергетики,

об'єднання методологічних підходів, одночасного використання різних методів дослідження.

Закони і категорії політології, як і будь-якої суспільствознавчої дисципліни, є

науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті виявляється через діяльність суб'єктів політики та їх взаємодію. Закони політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний, об'єктивний і регулярний зв'язок між ними.

Закони політології:

• Закони структури. Визначають спосіб організації політичних систем, їх

внутрішню визначеність і взаємообумовленість.

• Закони функціонування. Це суттєві необхідні зразки взаємодії між

політичними суб'єктами в процесі їх зміни в часі.

• Закони розвитку. Це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в

системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

Категорії політології в узагальненій формі виражають основний зміст та

ознаки політичних явищ і виступають результатом пізнання політичної сфери соціального життя. Зміст об'єкта й предмета політології знаходить відображення в системі категорій і понять.

Категорії політології:

• політика,
• політичні інтереси,
• політичні цінності,
• політична боротьба,
• політична влада,
• політичний режим,
• політична демократія,
• свобода,
• політична свідомість,
• політична ідеологія,
• політична культура,
• державний лад,
• політичний інститут,
• держава,
• політична система,
• політична організація,
• суб'єкт політики,
• політичні відносини,
• політична думка,
• політична діяльність,
• політичне рішення,
• політичний процес,
• політичний конфлікт,
• політичне лідерство,
• політична соціалізація та ін.

Крім того, в політології широко використовуються поняття і категорії

суміжних з нею наукових дисциплін. Отже, в сучасній світовій політичній науці виокремлюють загальні функції політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перше місце (підтримка суспільного порядку, гарантії свободи й гідності громадян, уникнення конфліктів, забезпечення соціальної злагоди). Це зумовлює мету й завдання політичної освіти як складової формування політичної свідомості та культури громадян, їх ціннісних орієнтацій та настанов.

Методами називаються конкретні засоби засвоєння знань про політику.

Ними є:

• загальні методи дослідження (соціологічний, культурологічний,

функціональний, поведінковий, системний, інституціональний, антропологічний, порівняльний, історичний);

• загально логічні методи (аналіз та синтез, індукція та дедукція,

абстрагування та сходження від абстрактного до конкретного, сполучення історичного та логічного аналізу, уявний експеримент, моделювання тощо);

• методи емпіричних досліджень (використання електоральної статистики,

анкетний опит, теорія ігор, спостереження, аналіз документів, лабораторний експеримент).

Політологія як наука здатна виконувати об’єктивно корисні для суспільства

функції:

• пізнавальна, яка здійснюється в процесі утворення точного образу політики,

виявленні основних закономірностей, тенденцій змін, формуванні уявлень про її компоненти;

• прогностична, що дозволяє здійснювати більш-менш точні передбачення

майбутніх політичних подій;

• практична, реалізується як вплив на управління;
• ідеологічна, сприяє обґрунтуванню і пропаганді політичних ідеалів,

цінностей, цілей, реалізація яких об’єктивно відповідає інтересам соціальних спільнот, визначає стратегію і тактику політичної діяльності, політичної поведінки;

• культурна збагачує уявлення людей про засоби досягнення політичних

цілей, формує образи бажаних подій, утворює ціннісні ідеали;

• виховна, в ході реалізації якої складаються необхідні в демократичному

суспільстві передумови, навички участі громадян у політичному процесі.

Політична освіта спрямована на надання політиці гуманістичного характеру,

отримання виявів у політичній діяльності егоцентричності, нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. Розв'язанню цих завдань і покликана сприяти сучасна політична наука.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Політика - перша в історії глибока соціальна революція, що змінила

загальний напрям суспільного розвитку, поклала початок економічному суспільству, де економічний інтерес, надбання і нагромадження багатства - головна мета і основний рушій особистої і суспільної активності людей. У визначенні суті політики виходили з того, що суспільство формується в процесі спільної діяльності і творчості людей, обміну між ними.