Поняття політики. Політика як соціальне явище

План

Вступ

1. Поняття політики. Політика як соціальне явище.
2. Об’єкт, предмет і структура політології. Методи дослідження політології та її основні функції.

Висновок

Список використованої літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Сучасне розуміння політики формується в процесі розвитку, існування і

зіткнення кількох підходів або позицій. Суть одного з підходів до визначення політики зводиться до ідентифікації політики з соціальним явищем влада. Найчастіше політику визначали і визначають як відносини з приводу державної влади, її організації, напрямків діяльності. Окремі філософи розуміють політику як сукупність воюючих між собою думок і теорій, що стосуються основних принципів уряду або різних адміністративних систем, що змагаються одна з однією за важелі влади, заради найбільшого блага нації. Відомий соціолог Макс Вебер визначав політику як прагнення брати участь у владі або впливати на розподіл її між окремими групами всередині держави. Дехто з правознавців, політологів вважають найістотнішим у політиці будову, устрій державної влади.

Визначення політики через державну владу відрізняється предметністю з

орієнтацією на інструментальну особливість політики і на різні характеристики через інститути, структури політики влади, використання державної влади для реалізації певної мети. З розподілом влади в державі, децентралізацією владних повноважень, розвиток партійних систем, засобів масової інформації, багаточисленних і різноманітних соціальних спільностей, груп, об'єднаних спільними інтересами, потребами, змістом, політика, політичне життя уже не зводиться до державної влади. Сфера політики охоплює не тільки владні структури, а все, що відображає ставлення до них і володіння ними. Тим-то сфера політики охоплює не тільки державу, але також партійні системи, організаційні об'єднання, виборчу систему, типи і форми поведінки особи з приводу ставлення до влади, процеси прийняття і реалізації рішень, поширення та відтворення об'єднаних символів.

Отже, політика - особлива діяльність по управлінню державою, суспільством,

організаційна і регулятивно-контролююча сфера суспільства, що здійснює управління економічною, правовою, соціальною, культурною, релігійною сферами та ін.

 

 

1. Поняття політики. Політика як соціальне явище.

Термін “політика” походить від давньогрецького слова polis (місто-держава)

та пов’язаних з ним politeia (конституція), politike (мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин). З урахуванням соціального призначення політики вона може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною

диференціацією суспільства. Вона виникла як нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства.

Основні підходи до розуміння політики:

– загальнонауковий підхід – сфера людської діяльності;

– директивний підхід – боротьба за владу і мистецтво володарювання;

– марксистський підхід – відносини класів, станів, суспільних груп, націй;

• інституціональний підхід – пов’язаний із функціонуванням урядових структур та осіб, що здійснюють управління;

– функціональний підхід – розподіл обов'язків і повноважень у цілісному суспільному організмі за умови їх узгодження);

– комунікативний підхід – як специфічний засіб взаємодії, за допомогою якого з’ясовується мета спільноти, загальні інтереси суб’єктів взаємодії, розробляються спільні й обов’язкові правила

поведінки.

– буденно-публіцистичний підхід – спрямування або спосіб діяльності;

етично-цинічний підхід – засіб досягнення егоїстичних цілей;

Основи класифікації політики:

За сферою суспільного життя – економічна, національна, екологічна, військова, соціальна, науково-технічна, культурна.

За об’єктом впливу – внутрішня, зовнішня.

За суб’єктом політики – державна, партійна, суспільних організацій та рухів.

За масштабами – міжнародна, світова, локальна, регіональна.

За терміном дії – короткострокова, середньострокова, довгострокова.

За метою – політика нейтралітету, національного примирення, політика

“відкритих дверей”, політика “великого стрибка”, політика компромісу.

У найбільш загальному вигляді за спрямованістю політика кожної окремої

держави поділяється на внутрішню і зовнішню.

Внутрішня політика – це діяльність держави та інших політичних інститутів,

яка охоплює різні сфери суспільного життя і спрямована на збереження, реформування або докорінну зміну існуючих суспільних відносин.

Основні види внутрішньої політики розрізняються залежно від найважли-

віших сфер суспільного життя. Такими видами є економічна, соціальна і культурна політика. Кожен із цих видів політики спрямований на регулювання певного виду суспільних відносин і, в свою чергу, складається з ряду різновидів.

Економічну політику складають промислова, аграрна, фінансова,

інвестиційна, структурна, науково-технічна, зовнішньоекономічна та інші різновиди політики.

Соціальну політику розрізняються залежно від груп соціальних спільностей

як її об’єктів. Такими різновидами є політика соціального партнерства, спрямована на регулювання відносин між суспільними класами, етнічна, або національна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика тощо. Галузевими різновидами соціальної політики є житлова, політика у сфері охорони здоров’я, освітня політика.

Культурна політика охоплює сферу духовного життя суспільства, її

різновидами є, наприклад, політика в галузі мистецтва, у сфері науки та освіти. Існують різновиди внутрішньої політики, що певною мірою є проміжними між її основними видами. Так, податкова політика проміжна між економічною і соціальною, освітня – між соціальною і культурною.

За повнотою охоплення сфер суспільного життя та впливом на суспільство

можна виокремити такі різновиди політики, як оборонна, екологічна, у сфері науки.

Державна політика – виступає найважливішим видом політики.

Залежно від інституціональних складових держави вона може поділятися

на політику уряду, глави держави, парламенту, окремих міністерств тощо. Свої особливості має політика політичних партій та їх різних об’єднань (виборчих блоків, урядових коаліцій тощо), громадсько-політичних організацій – профспілок, молодіжних, жіночих та інших об’єднань.

Зовнішня політика, спрямована на регулювання відносин з іншими

державами та міжнародними організаціями, її поділяють на стратегічну і тактичну, або поточну. Її може проводити лише держава.

Стратегічна політика зорієнтована на вибір найбільш значущих цілей

розвитку суспільства в цілому або його окремих складових, визначення найважливіших напрямів, методів і засобів їх досягнення й розрахована на відносно довготривалий період.

Тактична, або поточна, політика – це політична діяльність у кожній

конкретній ситуації, спрямована на реалізацію поставлених стратегічних цілей. Вона підпорядковується стратегічній політиці й передбачає гнучкість, оперативність у застосуванні методів і засобів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості дії політики:

Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері, здатності

впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини.

Інклюзивність (від лат. includere – включати) політики – це її здатність

необмежене проникати в усі сфери суспільного життя.

Атрибутивність політики проявляється у її здатності поєднуватися з

неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя.

Функції політики:

– вираження владно-значущих інтересів усіх груп та верств населення;

– інтеграція різних верств населення, підтримка цілісності суспільної системи;

• управління і керівництво суспільними процесами, забезпечення

цивілізованого діалогу між громадянами і державою;

• забезпечення інноваційності соціального розвитку суспільства і людини, розширення сфери відносин між народами;
• соціалізація особистості.

Засоби політики:

Функції політики реалізуються за допомогою низки засобів. Такими засобами

є право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль, мова, символіка тощо.

Примус, насильство домінували в політиці протягом усієї історії людства. В

сучасних демократичних державах у політиці переважають право і мораль. Це зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика передбачає оптимальне поєднання примусу, права й моралі. В разі відсутності оптимального співвідношення цих засобів політика втрачає свою здатність виражати інтегрований суспільний інтерес.

Співвідношення в політиці примусу і права значною мірою залежить від

морального стану суспільства. Чим вищий рівень моральності суспільства, тим більший обсяг правового регулювання суспільних відносин, і навпаки, низький рівень морального стану суспільства потребує використання у збільшеному обсязі примусу.

Суб’єкти політики – це особи і соціуми, а також створені ними установи і

організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі. Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб’єктами політики, а нерозуміння цих інтересів – об’єктами політики.

Типи суб’єктів політики:

Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. “пара” – навколо та

“ойкос” – дім, господарство). Цей тип суб’єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

Другий тип – це суб’єкт-підданий, для якого характерним є свідоме

виконання наказу, обов’язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

Третій тип політичних суб’єктів – це учасник, або партисипант (від

франц. participant – учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

Групи суб’єктів політики (за характером і місцем, яке вони посідають у

суспільній структурі):

Соціальними суб’єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні

спільності. Існує п’ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб’єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки,

виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб’єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні – первинними.

Функціональні суб’єкти політики є такими суспільними інститутами, які не

виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об’єднання тощо. Зазначене розмежування суб’єктів політики, особливо другої і третьої груп, не є абсолютним. Функціональні суб’єкти політики можуть перетворюватися на інституціональні, і навпаки.

Політична суб’єктність багатьох соціальних спільностей, наприклад класів