Поняття «ідеологія». Її різновиди та функції

Тепер зрозуміло, а про концепції  расової боротьби, і расової переваги, про програму виведення бездоганної  раси, евтаназії ("нацистська програма знищення невиліковно хворих, і навіть представників "неповноцінних" народів  – євреїв, циган, поляків і росіян") і необхідності завоювання життєвого  простору для німців, що отримала назву ">Lebensraum" ("концепція німецької  експансіоністської політики") говорили задовго до нацистів. Та й вкрай  радикальний антисемітизм ні новинкою для німецького суспільства, а модель тоталітарної держави був і зовсім майже дослівно скопійована з  оповідання Р.Класа.

Отже, гіпотеза про "унікальності нацизму" перестав бути вірної, бо очевидне, що найважливіші становища нацистської  ідеології були запозичені із попередніх ідей навчань.

3.Китай і його  ідеологія.

У Стародавньому Китаї, як і в інших країнах, світоглядна думка формувалася і розвивалася в боротьбі матеріалізму з ідеалізмом.

У Стародавньому Китаї у VIII-VI ст. до н.е., за часів формування і розвитку рабовласницького суспільства, вимальовувалися  дві тенденції розвитку ідеології: консервативна і прогресивна, містична й атеїстична. Під час їх боротьби усе більше поширювалися наївноматеріалистичні ідеї про п'ять першоелементів (метал, дерево, воду, вогонь, землю), про протилежні першопочатки ("інь" та "янь"), про природний шлях (дао) та інші, що виникли ще на рубежі II-I тис. до н.е. як результат узагальнення первісних знань того часу. Однак формування світоглядних плинів відноситься до VI-V ст. до н.е. Між ними відбувалася напружена боротьба протягом майже трьох сторіч, боротьба, пов'язана з крутим зламом в історії давньокитайського суспільства.  
        В історії давньокитайської ідеології важливе місце посідає етико-політичне вчення й етичні погляди конфуціанства, яке мало кардинальний вплив на розвиток китайської культури. Конфуцій, засновник цього напрямку, жив у 551 – 479 рр. до н.е. Його вважають автором низки давніх книг – "Книги пісень", літопису "Весна й осінь" та ін., у яких були зібрані писемні пам'ятки минулого. Дотримуючись традиційних релігійних поглядів, за яких небо, як верховне божество, диктує свою волю людині, Конфуцій стверджував, що "життя людей залежить від долі, а багатство і знатність походять від неба". У вченні конфуціанства важливе місце посідають проблеми виховання. "Усі люди, – говорив Конфуцій,— близькі один до одного за своєю природою, але розходяться між собою під час виховання"; "для того, аби пізнати нове, необхідно вивчати минуле"; "навчання без міркування - даремно, а міркування без навчання – порожня справа". 

У VI — V ст. до н. е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Основоположником даосизму вважається мудрець Лао-цзи. У центрі його вчення — поняття Дао («Шлях»), якому підпорядкований увесь світ і яке є основою і джерелом всього сущого. Весь Всесвіт має своє Дао і знаходиться в постійному русі, в неперервній зміні, підкоряючись природній необхідності. Поведінка людини також повинна націлюватися природніми законами, вона не повинна втручатися у природну течію життя, інакше це приведе до хаосу. Засуджуючи багатство, розкіш, знатність, виступаючи проти жорстокості і свавілля, насильства і воїн, Лао-цзи, проте, проповідував відмову від боротьби, висував теорію «недіяння», ненасильного споглядання.

Конфуціанство виникло як етико-політичне  вчення і надалі набуло винятково  широкого поширення. Фундатор вчення Кун Фу-цзи (551 — 479 рр. до н. е.) вважав вічним встановлений Небом порядок, закликав шанувати традиції в сім'ї і державі, ставлячи у розділ кута виховання людини. Він розробив цілу систему правил і норм поведінки людини — Ритуал, згідно з яким треба вшановувати предків, поважати старших, прагнути до внутрішнього самоудосконалення. Підкорення молодших старшим і народу володарям вводилося у вічний і непорушний закон. Будь-які корінні зміни засуджувалися. Конфуціанське вчення було особливо популярним в колах родової знаті, яке не бажало жодних змін у суспільстві. Однак імператори династії Цинь досить жорстоко боролися проти нього, і тільки у часи Шаньської імперії конфуціанство стало офіційною державною ідеологією (і залишалося нею до початку ХХ ст.).

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, який жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність,справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні  з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.

З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство  було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

Передумови виникнення.

Конфуціанство склалося в період осьової доби, коли здійснювався перехід від міфологічного до філософського світогляду. Філософський світогляд розвивається за умов, коли індивіду дозволяється мати власну, особисту думку, що не властиво китайському менталітету. Однак, в той час відбувався процес заміни дрібних державних об'єднань, централізованою державою. Цей період відомий у історії Китаю, як боротьба царств. Саме в цей час склалися основні філософські системи стародавнього Китаю: даосизм, легізм, моїзм та конфуціанство, які в основному цікавилися питаннями етики та управління державою. На відміну від античної філософії китайські мудреці набагато менше цікавилися питаннями онтологіїта гносеології.

Вчення Конфуція опиралося на традиційну китайську культуру і на патріархальну  релігію китайців. Воно відображало  перед усім погляди верстви державних  чиновників, літераторів, істориків. В  Китаї його називали «школою службовців». Внаслідок війни між царствами аристократія була відсторонена від управління державою. Цю функцію виконували в основному чиновники, для яких було характерним ототожнення своїх інтересів із державними.

Конфуціанство проголошувало пріоритет  моралі над правом і спочатку не здобуло загальної популярності, на відміну від легізму. Однак, починаючи з утвердження в Китаї династії Цінь, воно було проголошене державною ідеологією і залишалося нею впродовж численних віків аж до початку XX століття.

Основні засади

Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило  про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніхмудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

У розвитку світоглядних вчень Стародавнього  Китаю важливе значення мав даосизм  – навчання Лао-цзи про дао  – шляху речей. Основна ідея Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.) – життя природи  і людей не керується "волею  неба", а протікає по визначеному природному шляху – дао. Дао – природний закон самих речей, що разом із субстанцією ци (повітря, ефір) складає основу світу. 

               Даоси́зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційнафілософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами.

               В історії Даосизму має місце розділення вчення на філософський Даосизм (дао цзя), що розвинувся в неодаосизм, і релігійний (дао цзяо), що включив алхімію, демонологію, лікування. За час свого існування даосизм не створив єдиної церкви, а догматичні положення його ортодоксальних направлень не сформувалися в конкретний, спільний для всіх віруючих догмат. Це відбилося на поліморфізмі даоської доктрини особливостях ритуальної діяльності і організаційних рівнях. Проте даосизм є цілісний соціокультурний феномен, що робить значний вплив на життя сучасного китайського суспільства.

 У Стародавньому Китаї, як і в інших країнах, світоглядна думка формувалася і розвивалася в боротьбі матеріалізму з ідеалізмом. В силу історичних особливостей країни, що втілювались у збереженні родових і патріархальних традицій, рабовласницьких суспільних відносинах, давньокитайські мислителі основну увагу приділяли вирішенню соціально-етичних і політичних проблем. Не випадково боротьба природних плинів відбувалася тут навколо розуміння шляху дао – суспільного розвитку - і долі людини. Якщо мислитель розумів дао як природний шлях, він долучався до матеріалізму, якщо ж розумів його як божественний шлях, він проповідував ідеалістичне вчення.

4.Сучасні політичні  ідеології.

Серед безлічі ідейно-політичних течій можна назвати ідеології, що зробили найбільший вплив на політичний розвиток суспільства в XX ст. Це ідеології  ліберальні, консервативні, соціалістичні  і фашистські.

Головною цінністю ліберальної  ідеології є Свобода особи. Основа лібералізму - індивідуалізм: вільний, активно діючий індивід розглядається  як центр суспільного і політичного  життя. Виниклий наприкінці XVII і в XVIII ст. класичний лібералізм виходив  з того, що вільні особистості утворюють  суспільство, а суспільство створює державу, яка повинна охороняти права і свободи особи, не втручаючись в її приватне життя. Свободу особи ліберальна ідеологія трактувала насамперед як свободу економічної, підприємницької діяльності на основі приватної власності. Затверджуючи права особистості на життя, свободу і приватну власність, лібералізм висував принцип відповідальності особистості перед самим собою і перед суспільством. У політичній області лібералізм захищав демократію, ідеї правової держави і поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, у соціальних відносинах - рівність можливостей, рівність перед законом, У духовному житті - свободу думки і слова.

У середині XX ст. стало зрозуміло, що надії лібералів на можливість вирішувати суспільні проблеми за допомогою  ринкової конкурентної економіки, захищеної  від утручання держави, не виправдалися. Відбувається коректування ліберальної  ідеології, результатом якого став новий лібералізм. Успадкувавши принципи свободи, рівності, братерства, права  на власність, приватне підприємництво, неолібералізм визнає необхідність участі держави в регулюванні  економічного життя, проведення політики соціальної допомоги на користь нижчих верств суспільства.

Консервативна ідеологія  тривалий час виступала опонентом  лібералізму. Якщо лібералізм був прапором революцій у Європі XVIII - початку XIX ст., то консерватизм виступав проти  революцій, виходячи з непорушності природним чином сформованих  порядків. Базові принципи консерватизму  традиціоналізм, стабільність, порядок. Традиції розглядаються як фундамент  будь-якого суспільства. Реформи  повинні спиратися на створені колишніми  поколіннями духовні традиції і  цінності. Консерватизм відкидає ідею рівності, крім рівності в сфері  моралі і чесноти. Визнається природна ієрархічність людського суспільства, природна нерівність, привілеї вищих  верств. Свобода не притаманна природі  людини, зміст мають тільки конкретно  історичні свободи, перевірені традиціями. Консервативна ідеологія орієнтує на сильну державну владу, здійснювану  професійною політичною елітою. На відміну від лібералізму, інтереси держави, нації, суспільства цінуються вище, ніж інтереси індивіда. Найважливіші цінності консерватизму - сім'я, релігія, мораль.

Разом з тим консерватизм, як і лібералізм, надає основного  значення приватній власності, свободі  підприємництва. Так само як і лібералізм, під впливом змін, що відбувалися  в XX ст., консервативна ідеологія  змінювалася, зближаючись з ліберальною. Неоконсерватизм, що оформився в  останній третині XX ст., характеризується повагою до свободи окремого індивіда, визнає необхідність хоча й обмеженого, державного регулювання економіки. Акцентується увага на обов'язках  людини, особистій ініціативі, особистих  можливостях, які людина повинна  використовувати, не розраховуючи на соціальну  допомогу держави. Безкоштовні блага  держава повинна надавати тільки тим, хто дійсно їх потребує. Висуваються  ідеї творчої праці, залучення працівників  до участі в прибутках підприємства, у підвищенні якості продукції. У  числі основних цінностей консерватизму - закон, порядок, дисципліна, стабільність, сім'я, нація, влада.

Соціалістична ідеологія  пов'язана з багатовіковою мрією  пригноблених класів про суспільство  соціальної справедливості. Вона оформилася в XVI - першій половині XIX ст. в утопічних  проектах справедливого суспільства, що містили ідеї ліквідації приватної  власності, організації суспільного  виробництва, рівності, розподілу за здібностями тощо. На відміну від  лібералізму, заснованого на пріоритеті індивідуального, соціалістична ідеологія  першорядне значення надавала колективним, або суспільним засадам.